ШАПКА1.jpg

    Історія церкви Святого Духа



    Публікуємо цікаву статтю краєзнавця Іраїди Майданець про історію храму Святого Духа, відновленого 2010 року Свято-Миколаївським монастирем у Жидичині разом із появою Свято-Духівського скита.


    З дитинства ми всі у селі знали, що цей горбок носить назву «Святий дух». Любили туди бігати, бо все тут здавалося незвичайним і загадковим. У далекі часи тут, на узвишші, розміщалась церква Святого Духа. Легенда розповідає, що жидичинці забули за цей храм, дозволили йому прийти у запустіння. Тоді церква провалилась крізь землю, а дзвони впали у річку. Коли люди перед великими релігійними святами проходили по землі, яка дихала святістю, то чули їх гул, що нагадував живим провину перед занедбаною духовною святинею.

    Цікавою є і інший виклад легенди: У церкві Святого Духа служив старенький священик. Люди його приходу перестали вірити у Бога. У пориві розпачу священик, який палко вірив у Всемогутнього вигукнув, щоб Бог зробив так, аби він не бачив такої невіри християнської: ”Краще б ця церква провалилася разом зі мною !” Відразу ж і церква, і старий священик зникли під землею, а на тому місці лишився тільки пагорб. Казали, що у Страстний вечір, коли люди несуть додому запалені свічки, чути їм, як гудуть дзвони.


    Дослідники волинської історії підтверджують її існування. “Тут стояла колись церква Святого Духа і від неї курган отримав таку ж назву”[1].


    В історичних документах цей храм вперше згадується в XVII столітті.


    У 1614 році архімандрит жидичинський Гедеон Балабан свідчив у своїй позивній заяві у суді, що в ніч з 23 на 24 листопада шляхтич Сулятицький напав на жіночий монастир Святого Духа. Слідом за цією поступила скарга, що в ніч з 15 на 6 лютого підпилий шляхтич вдруге хотів увірватися до черниць. На цей раз він застосував хитрий хід: послав хлопця, сподіваючись, що у пору чекання небезпеки від турків і татар, гінцеві відчинять ворота. Так і сталося. Тоді Сулятицький почав ганьбити черниць, не будучи розбірливим у висловах.[2]


    Невідомо, чи такий напад справді мав місце, чи то просто архімандрит Гедеон Балабан, конфліктуючи із Сулятицьким, від себе привів такі свідчення у суді. 24 травня цього ж року шляхтич Ілляш Сулятицький сам приїжджав у Жидичин і питав черниці Марти, чи справді був напад. На що « тая черница Марта Закревщанка Русецкая з иншими черницами дывуючися тому, што бы то было, згодне поведала, яком ныгды не скаржилася отцу архімандриту, глыжем не мела штом».

    Звернімо увагу на слова у документі про те, що при вході у церкву були ворота. Як бачимо, то був Свято-Духівський жіночий чернечий скит, який належав Жидичинській архімандрії.


    18 квітня 1617 року як крилошани Жидичинського Свято-Миколаївського чоловічого монастиря згадуються отець Стефан Криницький та отець Федір Бабицький. Як вважає Сергій Горін, ймовірно, Федір Бабицький був священиком Свято-Духівської церкви, бо під 24 травня цього ж року маємо запис про отця Федора, священика церкви Святого Духа.[3]


    У 1616 році у документі згаданий іще один ієрей, який служив при Свято-Духівській церкві: о. Михайло –крилошанин Жидичинського монастиря.[4]


    7 травня 1618 року шляхтич Ілляш Сулятицький позивав монастирського підданого Парфенія Рака, сина Семена Рака у зв’язку із згвалтуванням Федори Московки-своєї невільниці, яку він привіз із Московського походу і віддав на послух Марти Закревської у монастир Святого Духа у Жидичині. Вона жила у келії і про те, що відбулося з нею, поскаржилася ігумені. Та, в свою чергу, розповіла про це архімандритові, а він наказав мовчати про те, що сталося, а Федору Московку тримати під замком. Через те вона спочатку не могла про все розповісти Ілляшу Сулятицькому. Та все-таки зважилася про це повідомити шляхтичеві сама ігуменя. Як розповідається у судовому позові, Федора Московка вчилася у монастирі шиттю. Чим закінчилася ця справа, невідомо, є лише запис про те, що Парфеній Рак має віддати Ілляшу Сулятицькому 50 злотих на протязі двох тижнів. Так жили черниці, займаючись рукоділлям, веденням господарства.


    Архімандрит Гедеон наказав сховати Парфенія Рака , а своєму ченцеві-диякону Макарію наказав викрасти Федору Московку. Три тижні ігумен умовляв ченця, та той погодився, але при умові, що сам архімандрит теж візьме участь у викраденні. В той час, коли черниця пішла на службу у церкву, чернець Макарій підмовив черницю Ганнусю, яка прислуговувала Федорі, щоб та повідомила, коли не буде Марти. Макарій схопив Федору, відвіз до Семена Рака і поїхав з нею до села Буща, залишивши у пана Якова Глушковського. Про викрадення дізналися ченці о.Веніамін Бачинський, о. Нектарій, о. Стефан, о. Михайло.[5]


    Як вважає Сергій Горін,першою прийшла у Святодухівський монастир Марта ( Марія із Закревських Янова Русецька ). Про неї є свідчення впродовж 1617-1621 років.[6]


    У 1617 році Анастасія Закревська згадується у документах як черниця Луцького Свято-Пречистенського монастиря.[7]


    14 червня 1621 року [8] на уніатського архімандрита Никодима Шибінського поступила скарга від монахинь Закревських про напад на їх прихисток, який вони влаштували собі при церкві Святого Духа, нанесення побоїв та образ, грабунок усього майна. Настоятель відібрав особисті речі черниць, а монах Ісакій, за наказом ігумена Никодима “шарпав “ їх. [9]


    Напевне, у 1621 році Свято-Духівський жіночий монастир був православним, а Жидичинський свято-Миколаївський чоловічий монастир – під егідою греко-католиків.

    У скарзі монахинь вказується, що монахині Марта та Анастасія Закревські « своим власным коштом и с жебранины помоччю приятеля своих побудовали и мешкали» [10] Монахині були досить багаті, вони мали у Жидичині свої помешкання , « коморы, горы и избы».[11]


    Даний документ проливає світло на запитання : встановлення часу побудови церкви Святого Духа. Це відбулося, очевидно, під час настоятельства у Жидичинському монастирі Гедеона Балабана, у кінці 16 або ж на початку 17 ст.


    Судячи із цього документу, черниці уже давно проживали у Жидичині. Вони мали тут свої комори, хати, золото і срібло. Окремі речі ними були сховані у приятелів. У монахинь було і збіжжя, а це означає, що вони займались господарством.


    Награбоване архімандрит Никодим ( Шибінський) віддав у заставу до пані Чолганської.


    Після нападу греко-католицького архімандрита Никодима церква Святого Духа могла залишатися як парафіяльний православний храм. О.Василь (Криницький) згадується як священик. який проживав у Жидичині. У 1638 році він отримав від луцького владики Афанасія (Пузини) церкву Святого Духа у Жидичині, 11 серпня возний йому « до спокійного держаня и уживаня подал и увязал, в дом священнический и мешкане, здавна духовным антецесором его служащий и належачий, тоест будынок со всею оселею при церкви старой деревянной Святого Духа, которую тот же отец Кринницкий своим немалым коштом перед тим есче реставрировал, до которого дому и дворышча, стодолою, огороды, сады, поля, сеножати и подданные, в давних веков свесченникам служащие».


    Звідси дізнаємося про те, що отець мав свій будинок, а також разом із громадою розпоряджався відповідними земельними угіддями, які належали цьому приходу.


    У цьому ж році великого розорення церква Святого Духа зазнала при орендаторові-аріанинові Янові Стремеському, який жив у монастирі. Судячи із скарги на нього, яку подали уніатські архімандрити жидичинські Никифір (Лозовський) та Рафаїл (Корсак ), біля церкви був цілий комплекс будівель: « любо там было досить будованя: комор, пивниц, стаен, хлевов для схованя речей и для запертя быдла, коней, возов». Ян Стремеський ховав там « ярины разное секты арианское, яко то: капусту, морквы, пастернаки, репу, петрушку, на зиму заготовленные». Навіть храм Божий – церкву Святого Духа він перетворив у « место для хранения разных хозяйственных запасов и загонял в нее охотничих собак и коней». Крім того, у господарських будівлях він «хорты, выжлы и свине тримал и запускал».[12]


    30 травня 1639 року була у суд була подана скарга священика Церкви Святого Духа Василя (Криницького) на о. Андрія із Луцької Свято-Михайлівської церкви про те, що отця Василя разом із підданими побили біля монастиря Святого Михаїла.[13]


    Очевидно, ці священики прийняли греко-католицьке віросповідання, про що свідчить такий факт.


    3 червня 1639 року двоє уніатських священиків із Жидичина - чернець о. Ісайя (Перецький) та настоятель церкви Святого Духа о. Василь (Криницький) подали нову заяву до Луцького гродського суду. У ній вони розказали про сумну пригоду, яка їх спіткала під час зустрічі з православним єпископом Афанасієм Пузиною. Обидва вони мали кривду від настоятеля православної церкви св. Михаїла о. Овдія. Священики не хотіли звертатися до суду і пішли шукати правди у православного єпископа, який на той час перебував у Рожищах. Проте прихід уніатських священиків зіпсував настрій єпископу Афанасію, і тому він не був готовий до конструктивної розмови. Справа в тому, що один із гостей ( ймовірно, о. Василь Криницький ) був свого часу висвячений владикою Афанасієм на православного священика, а той пізніше прийняв унію.


    Дізнавшись, хто до нього прийшов, єпископ схопив зброю. Вискочив у сіни і закричав своїм слугам: « шукайте, де цей зрадник, якого я посвятив, щоб цією зброєю я його і розстриг». Уніати кинулися навтьоки. Їх переслідували озброєні єпископські слуги, а владика, який лишився на ганку, кричав їм услід: « Забий, хто цнотливий!». На щастя, до кровопролиття не дійшло: уніатам вдалося відірватися від переслідувачів і втекти до Луцька.[14]


    Як бачимо, церква ця була дерев’яна і достатньо велика за розмірами, бо могла вмістити у себе дуже багато. Якщо уявити розташування кількох господарських будівель біля храму, то думається, що територія для церкви Святого Духа обіймала не лише пагорб, на якому вона знаходилася, а й прилеглий до нього луг, який жителі села називають Кружок.


    Жидичинська церква Святого Духа мала певну самостійність. Їй належали земельні угіддя, на яких були розроблені поля і росли сади. Можливо, ця спадщина дісталася церкві Святого Духа як колишній монастирській.


    У 1640 році, о. Василь (Криницький), за дорученням київського унійного митрополита Рафаїла ( Корсака) поїхав до Шаргорода. Під час подорожі 15 червня « вступил по потребах до Дерманя, до его милости отца Дубовича, архиманлрита тамошнего». Раптом із монастиря вибігли кілька світських осіб і почали ображати возного Філона Стрибеля, який супроводжував о.Василя , а потім його самого, « особу духовну, беспеченством вшеляким обвированную, идучою до господи своее на село, где кони и коляса стала с килко гайдуками и хлопами неведати если с розказаня помеленого отца Дубовича чили з власного домислу свого, волонтер нападши з шаблями, киями и обухами». Закінчилося все тим, що його самого побили і пограбували. Під час іншого інциденту постраждав уже германський чернець.[15]


    Впродовж наступних чотирьох років його ( останній раз у 1642 році)

    о. Василя названо « протопопом луцким, презвитером церкви заложеня Светого Духа, в Жидычине будучое, с капитулы того же монастыря Жидычинского».[16]


    Відомий дослідник церковного життя на Волині Орест Левицький наводить такі дані:

    “ У 1646 році уніатський жидичинський архімандрит Никифір Лосовський викликав на суд Андрія Чаплича за те, що він переховував дворянина Яна Стремеського,— соцініанина, засудженого у 1644 році трибунальним судом до інфамії тому, що, будучи орендатором маєтків Жидичинського монастиря, Стремеський одну із монастирських церков перетворив у склад господарських запасів і навіть заганяв туди мисливських собак і свиней”[17].


    Отже, розорення церкви Святого Духа у Жидичині продовжувалося уже 8 років У 1646 році[18] уніатський жидичинський архімандрит Никифір Лосовський (З 1637 по 1640 рік обіймав посаду луцького єпископа)[19] знову викликав на суд Андрія Чаплича за переховування дворянина Яна Стремеського — соціаніанина, засудженого 1644 році до інфамії за розорення церкви Святого Духа у Жидичині.[20] Цей арендатор наніс збитків монастиреві на суму дві тисячі злотих польських.[21]


    Далі у водовороті історичних подій церква Святого Духа зникає із історичних записів.


    Розмірковуючи над тим ,чи має підтвердження народний переказ про остаточну руйнацію Божого храму, приходимо до певних думок і припущень. Цілком можливо, що у кінці 17 ст церква запустіла і втратила своє значення. Нам нині важко уявити географічні особливості певної історичної доби. Знаємо лише, що річка Стир, яка омиває узвишшя, де розташовувалася церква Святого Духа, була у ті часи повноводою, широкою, а навесні вода заповнювала прибережні луги. Потужні повені могли підмивати високі береги. Слушною є думка археолога Юрія Мазурика, який провів аналогію, порівнюючи Жидичинське слов’янське городище із Угровським. Якщо порівняти план одного і другого, то можна помітити схожість, але теперішнє т жидичинське городище виглядає як обрізане угровське.


    Ми не завжди серйозно сприймаємо усні народні свідчення, бо ж звикли довіряти тому, що написане пером, проте дуже часто передання знаходять документальне підтвердження.


    Церква Святого Духа уже в другій половині 17 століття перестала функціонувати на кілька століть, а жидичинці до нашого часу донесли згадки про неї і навіть у радянські часи називали місце, де у ній звучало Боже Слово - Святий Дух і берегли пам’ять про цю волинську православну святиню.


    Волею Божою тут уже постав новий храм.


    Краєзнавець Іраїда Майданець



    Посилання у статті

    [1] Андрияшев П. Очерки истории Волынской земли до конца XIV века.— К., 1887.— С.63.


    [2] Горін С. Жидичинський Свято-Миколаївський монастир до середини ХУІІ ст..-

    Київ : «Майстерня книги, 2009- С 68-69.


    [3] Горін С.Монастирі Луцько-Острозької єпархії кінця ху – середини ХІУІІ ст.. Функціонування і місце у Волинському соціумі. Київ: Видавничий дім « Києво-Могилянська академія», 2012 – С 160.


    [4] Там само – С 160.


    [5] Горін. Жидичинський… С 72-76.


    [6] Горін С. Мобільність…- С 29.


    [7] Довбищенко М. Д. Волинська шляхта..- С 693


    [8] Волинські єпархіальні відомості.— 1902.— С. 438.


    [9] Архив Юго-Западной России,ч.1 т 6 –К-1883-с.503-504.


    [10] Горін С. Жидичинський…- С 89


    [11] Архив Юго-Западной России,ч.1 т 6 –К-1883-с.503-504.


    [12] Архив Юго-Западной России, ч1 т 6. – Киев, 1883 – С 742.


    [13] Горін С. Монастирі Луцько-Острозької єпархії кінця ху – середини ХІУІІ ст.. Функціонування і місце у Волинському соціумі. Київ: Видавничий дім « Києво-Могилянська академія», 2012 – С 241.


    [14] Довбищенко М. Д. Волинська шляхта..- С 439


    [15] ЦДІАК України. Ф 25 Оп1 Спр 226 арк 390зв -391 зв.


    [16] Горін С. Жидичинський… С 144.


    [17] Левицький О. В Польше и Юго-Западной Руси .//Киевская старина.— № 7 — 1882.— С.27.


    [18] Орест Левицький. В Польше и Юго-Западной Руси.

    //Киевськая старовина.— № 5.— 1882.— С. 222.


    [19] Уводский Н. Епископы Луцкие униатские-

    Волинские епархиальние ведомости-№ 22-1869-с.834.


    [20] Орест Левицький. В Польше и Юго-Западной Руси.

    //Киевская старовина.— № 5.— 1882.— С. 222.


    [21] К истории…-док № 28.Акт банниции Яна Стремесского-арендатора имений

    жидычинской архимандрии 10 мая 1644 года.-ВЕВ-№31-1902-с.909.