Люди завжди відчували й відчувають сильне потрясіння, коли хтось вирішує піти в монастир. Суспільство ставиться до цього або зі страхом, або з опором, або з прихованою повагою, поєднаною з подивом: «Що ж це таке?»

Ні батьки, ні родичі, ні знайомі ніколи не можуть зрозуміти, яка сила вабить цю дівчину чи юнака до монастиря. Адже здебільшого ця сила захоплює наймужніших, найдобріших і найулюбленіших молодих людей – саме тих, на кого покладали найбільші надії, від кого чекали мирського успіху. У цьому і є таємниця! Всі навколо чинять опір, роблять усе можливе, щоб утримати людину від вступу в монастир, щоб не дозволити їй «поховати себе» в чорному одязі. Але майже завжди той, хто вирішив стати монахом, зрештою ним стає! Ніхто не може вирвати його з тих міцних обіймів, які його ваблять, бо вони є невидимою енергією, що йде з іншого світу та огортає людину.

Коли в душі звучить поклик до чернецтва, він проникає до її найглибших куточків, і душа знаходить шлях до спілкування з Богом, до життя в Богові. У цьому покликанні, що походить від Бога і Церкви Христової, виконуються й втілюються всі найсокровенніші прагнення людської душі. І коли людина, наперекір усім, хто намагається втримати її у світі, приходить у монастир, вона відчуває, що її душа знайшла те, чого шукала.

В історії Церкви відомі випадки, коли люди, які нічого не знали про чернецтво, які жили в гріхах або були занурені в мирську суєту, прив’язані до всього тимчасового, у певний момент життя обирали для себе чернецтво – і то в найсуворіших його формах. Вони відчували, що саме в цьому житті здійснюється все, чого прагнуло їхнє серце, що в монашестві є щось сокровенне, про існування чого їхня душа здогадувалася, але не могла знайти ніде. Передчуваючи цю приховану таємницю, людина глибоко вірила, що колись неодмінно її зустріне.

Я назву її «переселенням в інше життя». Однак це «інше життя» – не те, у яке відходять померлі, і не якась недосяжна фантазія. Це життя, яке наша душа пізнала і полюбила ще в раю, до якого вона прагне і дивується, чому не знаходить його навколо себе.

Монахи більше говорять про невидиме, ніж про видиме. Вони прославляють Бога і визнають Його як Бога істинного. Вони також оспівують святих, поклоняються їхнім іконам і відчувають їхню живу присутність. Невидимий світ відкривається монахам, він перебуває поруч із ними, немов супроводжуючи їх повсюди.

Монах дивиться на цей матеріальний світ як на слабку тінь світу духовного. Тут відбувається диво: ми, духовно мертві, приходячи в монастир, торкаємося істинного життя і, зрештою, стаємо його учасниками. Постійно зміцнюючи і вдосконалюючи свій дух у подвигах і чеснотах, монахи відриваються від земного і підносяться до небесного, знаходячи радість і насолоду в реальності духовного, невидимого світу.

Зв’язок з іншим, невидимим світом особливо сильний у простих людей. Якщо розповісти простій людині, яка не має особливих знань, про святих і ангелів, вона з дитячою довірою повірить у це, прийме ці слова всією душею. Реальність іншого світу для неї близька, це її рідна домівка, яка наповнює серце і свідомість.

Чернече життя, як ми вже казали, – це куштування благ іншого світу, благ невидимих, але споконвіку відомих нашій душі. Та чи можуть самі монахи цілковито пояснити цю таємницю: чому вони пішли в монастир? Людина вступає до монастиря за внутрішнім покликом, не надто замислюючись над тим, чому вона це робить. Якщо її запитати про причину, вона або скаже щось невиразне, або, навіть назвавши якусь конкретну причину, все одно це не буде справжньою відповіддю.

Істина ж у тому, що людина серцем торкнулася невидимої духовної реальності, відчула всією душею, наскільки вона близька, – і саме це привело її до монастиря.

Коли нас запитують, чому ми стали монахами, ми не можемо відповісти. І коли у монахів беруть інтерв’ю, один говорить одне, інший – інше, а в підсумку журналісти пояснюють усе нещасливим коханням.

Проте чернецтво людина обирає не заради набуття чеснот, не заради послуху чи безшлюбності, адже і шлюб благословенний Богом. Чернецтво обирають саме тому, що це інше життя, про яке я вже не раз говорив. Тому ми повинні пам’ятати: коли ми щось робимо в монастирі, ми робимо це лише з однією метою – відчути в своїй душі життя інше.

Віддай своє серце монастирю без страху – і ти побачиш, що тут усе веде тебе в Царство Боже. Тут усе наближає нас до неба, навіть якщо ми самі цього не відчуваємо й не помічаємо. «Глибина і висота, широта і довгота» (Еф. 3:18), хвороба і здоров’я, падіння і піднесення, молитва в келії й Літургія в храмі, і навіть самі стіни – усе, від найдуховнішого до найпростішого – тут, у монастирі, возводить нас на Небо.

Нещодавно мене глибоко вразила поведінка батьків, які не хотіли відпускати свого сина до монастиря. Вони плакали, кричали, благали його залишитися. Вони навіть покликали священника зі свого села, який і досі пише мені листи, переконуючи не постригати цього послушника в монахи! Але що мене здивувало? Попри те, що батько плакав і кричав, він усе ж сказав синові: «Якщо вже ти вирішив стати монахом, то будь справжнім монахом. Ти не писатимеш нам листів, не згадуватимеш про нас – ти станеш істинним монахом!»

І я можу сказати, що ці батьки, можливо, одного дня самі підуть у монастир. Їхня безмежна любов до сина може обернутися в інший бік – до Бога. І це буде цілком природно, адже те саме, що вабить їхнього сина до монастиря, живе і в їхніх душах. Ось у чому таємниця людської душі!

Чада мої, поклонімося Богові всім серцем і всіма помислами! Кожен із нас є спадкоємцем небесних благ, тож не будемо почуватися нещасними й убогими. Скільки потрудився Бог над нашими душами, щоб привести нас у монастир! Скільки Йому довелося докласти зусиль, щоб розтрощити жорстокість наших сердець і подолати черствість духу!

Заради нас Він ходив пустелями, шукав нас у далекому Єрихоні. Якби знадобилося, Він навіть Сам виліз би на смоковницю.

Він схилився до людської природи, обійняв її й прийняв на Себе. Як на багатьох іконах Пресвята Богородиця схиляється над Богомладенцем, так і Христос із любов’ю схилився над людиною.

Тож і ми схилимося перед Ним!

архімандрит  Еміліан (Вафідіс). уривок із книги «Дім Божий – врата небесні»