Напередодні великих релігійних свят багато християн сповідаються. Навіть ті, хто до церкви ходить рідко. Власне на свята.

Бо ж хочеться зустріти Різдво чи Воскресіння з чистими думками й сумлінням. Але чому інколи ми боїмося чи соромимося йти до сповіді? Як подолати страх; зробити все правильно, щоб отримати прощення? Чому сповідаємося священникові, який така сама людина, як ми? Чи має шанс на прощення Путін і чи завжди непорушна таємниця сповіді? Чи можлива сповідь телефоном і чи загрожує священникам професійне вигорання?

Про це ми розмовляємо з намісником Жидичинської Свято-Миколаївської чоловічої обителі ПЦУ архімандритом Константином Марченком.

Фото: Чернецтво Волині

Почнімо з простого: чому ми маємо сповідатися священникові? Він же така людина, як і ми.

У Священному Писанні, яке для кожного християнина як Конституція, у Євангелії від Івана, читаємо, як Христос по воскресінні зустрічається зі своїми учнями. Там є прості слова: «Христос дмухнув на них і сказав: “Прийміть Духа Святого, кому відпустите гріхи — тому відпустяться, а кому залишите — на тому залишаться”». Тобто Господь, створюючи церкву, дав повеління апостолам (і відповідно священникам як наслідувачам цих апостолів) ставити моральну крапку в питанні боротьби з гріхом. І це не означає, що священник чимось вищий. Сповідаємося ми не священникові, а в його присутності. І він просто фіксує, засвідчує перед Богом серйозність намірів людини, що прийшла покаятися.

Нині люди все частіше звертаються до психологів зі своїми проблемами, переживаннями. А церква вже понад дві тисячі років допомагає людям долати проблеми в собі — варто користуватися цим досвідом.

Як часто треба сповідатися? Церква встановлює певні норми?

Треба відчувати в душі потребу. Бо коли приходимо до сповіді без потреби, чи можна це назвати сповіддю? Тому ключовим є дозрівання людської душі; відчуття, що щось людину спустошує, забирає в неї мир і спокій, що вона з чимось не справляється. І тоді церква каже: «Тобі важко, ти заплутався. Ходімо, станьмо перед Богом, ти розкажеш про все, що тебе болить». Я, скажімо, завжди починаю сповідь з питання: «Що у вас найбільше болить?». Бо коли чую оцю формалістику: мовляв, «згрішив словом, ділом, думкою, каюсь», я аж розгублюся. Це не сповідь.

Фото: Чернецтво Волині

А якщо говорити про церковну традицію, то в Константинопольському патріархаті чи загалом у грецьких церквах дуже правильно розділені поняття сповіді й причастя. Тоді як у нас склалася така традиція, що перед причастям обов’язково сповідуємося. Але це не вимога, а наша місцева традиція — не більше й не менше.

Як ви сказали, формальної заяви «грішний — каюся» замало. Наскільки детальною має бути сповідь, щоб і не занадто?

Завжди відчуваю, коли людина не знає, що сказати, бо хвилюється, а коли не хоче щиро посповідатися, а прийшла, бо їй, наприклад, батьки наказали. У першому випадку потрібна серйозна операція над людською душею. Треба спробувати людину не те щоб розговорити, а дати повірити, що їй це допоможе, ще раз нагадати, як Господь її любить. Святитель Феофан Затворник казав, що інколи вже саме молитовне зітхання є молитвою. Так само й на сповіді: часом людина не може дібрати слів, але ти бачиш її тремтіння, сльози — і це теж сповідь.

Якою була найдовша сповідь у вашій священничій практиці?

Напевно, з півтори години. Це була сповідь монаха. Але мирянам не варто брати за приклад монашу сповідь, бо це радше монаше сповідання помислів. Життя в монастирі і життя в миру — це різні речі, і тут різні правила.

Фото: Чернецтво Волині

У священників бувають такі періоди, наприклад, у Великий піст чи перед Різдвом, коли вони днями сидять у сповідальниці й вислуховують вірян з їхніми бідами й жалями. Чи не загрожує це професійним вигоранням?

Про вигорання не скажу, а от втома є. У нашому монастирі щонеділі й у свята дуже багато людей. Священник сповідає впродовж усієї служби, зо дві години. Буває, біля сотні вірян до сповіді. Звичайно, втомлюємося. Тим більше, коли ти не просто пасивний слухач, а намагаєшся поспівчувати людині, підбадьорити, допомогти. Ти впускаєш її біль у своє серце. Це важко. Але я жартома кажу: як назвався грибом — лізь до кошика. Тож якщо ти став лікарем — лікуй, якщо став на священничий шлях — священнодій.

Чи добре мати свого священника, духівника, в якого постійно сповідатися?

Звичайно. Це як сімейний лікар, який знає про твої хвороби, знає, як твій організм реагує на ті чи інші препарати. Так само священник. Ти впускаєш його у своє життя, і з часом він уже без слів розуміє, коли з тобою щось не так.

Чи мають шанс на прощення Путін, Асад чи інші тирани?

Кожна людина, доки її серце б’ється, має шанс. Питання в іншому: чи ця людина скористається своїм шансом? Щодо таких осіб, як Путін, то тут потрібне публічне покаяння. Таке практикували в древній церкві. І йдеться не тільки про Путіна — винен і народ, який дав йому владу й терпить його. А чим кращі від агресора корупціонери в Україні, які в час війни, коли всі збирають допомогу воїнам, крадуть мільярди? Вони такі самі вбивці. І я дуже не хотів би, щоб ці вбивці з українським паспортом завтра прийшли до сповіді і їм відпустили гріхи, бо вони щось пожертвували на храм. Ні! Вони мають спокутувати гріх перед усім народом. Шанс розкаятися й отримати прощення такі особи мають, але зазвичай вони ніколи ним не користуються.

Думаю, ті самі корупціонери, які крадуть з бюджету, дійсно жертвують на храм — і їм відпускають гріхи. Правда, не впевнена в їхній щирості, бо зазвичай вони й далі продовжують красти.

Це вже питання до священників, які на це йдуть. Я інколи жартую, що, мабуть, ми так важко й довго відроджуємо наш древній монастир, бо не маємо справ з подібними людьми. Років 15 тому нам запропонували щедру пожертву, але за умови, що це буде лише кілька відсотків від суми, яку доведеться списати на будівництво. І ми відмовилися, бо краще потихеньку відбудовуватимемо нашу святиню, але з чистим сумлінням і без брудних грошей.

Таємниця сповіді. Чи має це правило винятки? Бо, з одного боку, ми знаємо, як у радянські часи священники здавали владі своїх парафіян, зрештою, в Росії досі це практикують; а з іншого — до священника може прийти серійний убивця й розказати, що вбивав і буде вбивати. Відомо, що митрополит УПЦ МП Павло Лебідь сповідав маніяка Онопрієнка і відпустив його з Богом, а той потім убив ще біля пів сотні людей. Лебідь сам про це розповідав.

Сповідь — це святая святих. Таємниця сповіді має бути непорушною. Священникові за розголошення загрожує дуже важке покарання — щонайменше заборона священнодіяти. Але коли йдеться, що людина може вчинити серйозний злочин, священник має розповісти про це єпископу, а вже той має вирішити, як попередити біду. У випадку з Онопрієнком я так і вчинив би.

Фото: Чернецтво Волині

Чи вплинула війна на бажання й потребу людей каятися і сповідатися?

Так, як нині сповідаються військові, — це приклад того, якою має бути сповідь у всіх. Тут і біль, і сльози, і жаль за помилки. Щиріших сповідей я не чув. Коли приїжджаю в якийсь підрозділ, то хлопці за руку ловлять — просять про сповідь. Недавно зателефонував один військовий і каже: «Отче, певно, Бог забув про нас». І починаю говорити й слухати, бо розумію, що це може бути для нього остання можливість поговорити зі священником.

То це сповідь телефоном? Таке можливо?

Тільки в критичних обставинах.

Були випадки, коли вам вдалося витягти людину, яка була за крок від прірви?

Господь витягує. Моє завдання — бути інструментом у руках Божих. Не забуду один такий випадок. Прийшов військовий, який пройшов Азовсталь, був поранений, лікувався. І те, що йому довелося вбивати, лежало тягарем на його серці. Його абсолютно не заспокоювало, коли казали: «Ну ти ж москаля убив». Його мучило, роз’їдало зсередини. Ми поговорили з ним перед Богом. Цей 45-річний чоловік розплакався, як дитина, обійняв мене і подякував. Думаю, зараз у нього все гаразд. Коли бачиш такий результат, то розумієш, що зусилля не марні.

Що ви порадили б людям, які не наважуються йти до сповіді, бо мають подібний невдалий досвід, бояться або соромляться?

Є такі лікарі, до яких нам теж соромно йти. Але коли вже серйозна проблема, коли болить, ми збираємося і йдемо. Так само щодо сповіді. Коли вже випікає тебе зсередини, не думаєш про сором. Треба пересили себе, подолати свою гординю і прийти.

І щоб сповідь була доброю, варто бути чесним із самим собою, щирим у бажанні розкаятись і спокутувати гріх. Святитель Василій Великий казав: «Безумцю, хто подбає про твою душу, коли ти сам її занедбуєш?». І так, ми не відразу станемо святими. Але маємо намагатися.

І тоді з чистим серцем і чистим сумлінням зустрічатимемо Різдво…

І воно нагадає українцям, що навіть у такий важкий час ми не самі. Бог приходить до нас, ми йому небайдужі. Не опускаймо рук. Вірмо в чудо. Бережімо свою людськість і світлість. Христос вижив — і ми виживемо, у нас буде все добре, і ми станемо переможцями.

Фото: Чернецтво Волині