Перш ніж я запропоную монахам-початківцям свій маленький досвід, добре було б дати їм кілька порад, щоб допомогти їм, поки вони з тієї чи іншої причини ще перебувають у світі, тому що ця невелика допомога, можливо, укріпить їх протягом всього їхнього монашого шляху.

Поки початківець ще перебуває у світі, найголовнішим питанням для нього є питання про те, як знайти монахолюбивого духівника, оскільки більшість духівників нашого часу є монахоборцями і всіляко виступають проти чернецтва, посилаючись при цьому найчастіше на Великих Василіїв з їхніми василіадами, суспільною діяльністю і т.д.

Не хочу говорити про життя Василія Великого до того, як він почав засновувати свої василіади, але просто висловлю свій помисел, що зробив би Василій Великий, якби жив у наш час. Я думаю, що він знову знайшов би собі печеру і взяв у руки чотки, бачачи, як полум’я любові (від його василіад і від інших святих отців) поширилося всюди – не тільки серед віруючих, але й серед невіруючих, які разом беруть участь у роботі Департаменту соціального забезпечення, що піклується навіть про членів Духовних благодійних зібрань (лише за довідкою про бідність). Коротко кажучи, Департамент соціального забезпечення щоденно взиває: «Святі отці нашого часу, залиште справи людинолюбства нам, мирянам, тому що ми не можемо робити нічого іншого, а ви займайтеся чимось більш духовним».

Однак, на жаль, деякі клірики не тільки не роблять цього, тому що цього не розуміють, але й перешкоджають тим, які це розуміють і хочуть всеціло віддати себе Христу, і відчувають наполегливий поклик до відходу зі світу. Тобто мало того, що монах-початківець багато чує від мирян, він ще купу всього чує і від кліриків, які через своє безрозсудство навіть від монахів вимагають залишити пустелю і прийти у світ, щоб займатися суспільною діяльністю заради людинолюбства. Добре було б назвати деякі з вінців, які вони їм сплітають: «ледарі», «індивідуалісти», «боягузи» і так далі, – оскільки вважають самих себе героями, які подвизаються у грішному суспільстві, а монахів боягузами, які відходять, щоб тільки спасти свою душу. Не розумію, як вони не можуть збагнути великої місії монаха?! Монах відходить далеко від світу не тому, що ненавидить світ, а тому, що любить світ і цим способом може більше допомогти йому своєю молитвою у справах, які не можуть звершитися завдяки людським зусиллям, а тільки при божественному втручанні. Так Бог спасає світ. Монах
ніколи не говорить: «Я спасу світ», але молиться за спасіння всього світу так само, як і за своє власне. Коли Благий Бог почує його молитву і допоможе світові, він знову-таки не говорить: «Я спас світ», але – «Бог».

Отже, якщо говорити коротко, монахи – це радисти Матері Церкви, і, отже, якщо вони відходять далеко від світу, то й це роблять із любові, бо відходять від «радіоперешкод» світу, щоб мати кращий зв’язок і більше та краще допомагати світові.

Безрозсудну вимогу, яку, як я сказав, висувають деякі клірики, тобто щоб монахи вийшли у світ, висловлюють і деякі нерозумні солдати, коли їхній загін наражається на небезпеку, тобто щоб радист залишив свою рацію і вступив у перестрілку, ніби становище буде врятоване, якщо до двохсот інших гвинтівок приєднається ще одна. Коли радист кричить на весь голос, щоб вийти на зв’язок: «Алло, алло, Душа!» і так далі, то інші думають, що він кричить марно. Однак розсудливі радисти не слухають, коли їх лають, але з усіх сил намагаються вийти на зв’язок, а потім просять негайної допомоги у генерального штабу (Душі), і тоді прибувають великі сили авіації, бронетанкових військ, флоту і таким чином буває врятоване становище, а не перестрілкою цих солдатів. Так само і через монахів діють божественні сили за допомогою їхньої молитви, а не їхні власні нікчемні сили. Ми ж у наш час, коли зло надзвичайно посилилося, маємо велику потребу у втручанні Божому.

Інша справа, якщо монах протягом якогось часу перебуває у світі, коли цього вимагає необхідність, – тоді він допомагає своєю особистою духовною силою, яку йому дарував Бог.  Але цю справу він вважає другорядною, а головним для нього завжди є молитва. Природно, він так само чинить і перебуваючи у своїй келії, де користується рукоділлям як побічним заняттям, і, якщо побачить, що хто-небудь біля нього страждає, допомагає йому тим, що має. Також якщо до нього прийде хто-небудь зі своїми проблемами, він усе залишає і намагається допомогти йому і своїми людськими силами, чим може. Тобто метою монаха не є старанне заняття рукоділлям або збирання великої кількості грошей, щоб допомагати бідним, тому що для нього це духовне падіння. Монах може допомагати тоннами, а не кілограмами (коли, наприклад, станеться посуха, він своїми молитвами може наповнити всі комори світу). Так Бог «підіймає з вбогого і від гноїща підносить убогого» (1Цар. 2:8). Не будемо забувати, що звершив пророк Ілля.

Монахи не залишають пустелю, щоб піти у світ і допомогти там якомусь біднякові або відвідати якогось хворого в лікарні і принести йому апельсин чи іншу втіху (те, що зазвичай роблять миряни, справа, про яку у них запитає Бог). Монахи моляться за всіх хворих, щоб вони отримали подвійне здоров’я, і Благий Бог змилосерджується над Своїм створінням і допомагає їм одужати, щоб вони й самі допомагали іншим, трудячись як добрі християни.

Монахи також не відвідують ув’язнених, тому що самі є добровільно ув’язненими через велике старання, яке мають до свого Благодійника і Спасителя Христа; і Христос подає рясну любов Своїм старанним дітям – монахам, і коли вони перебувають у «в’язниці» (обителі), присутність і любов Христові перетворюють її на рай. Монахи моляться і просять Христа, щоб усю ту  райську радість, яку вони відчувають, Він подав усім нашим ув’язненим братам, які  перебувають у в’язницях у світі. І Благий Бог умилостивлюється заради любові Своїх добрих дітей і виливає втіху в душі ув’язнених і часто навіть звільняє їх.

Окрім цих ув’язнених, монахи допомагають також іншим – ув’язненим із більшою суворістю і навічно, а не на десять чи двадцять років, які мають і більшу потребу в допомозі.
Це наші померлі засуджені брати, яких монахи відвідують особливим чином і приносять їм багато духовних прохолодних напоїв. Благий Бог допомагає померлим і одночасно сповіщає про це монахів за допомогою якоїсь невимовної радості, яку виливає їм у душу після їхньої болісної молитви за наших померлих братів, ніби кажучи: «Не сумуйте, чада Мої, Я допоміг і померлим».

Можливо, хтось скаже: «Невже потрібно просити, щоб Бог допоміг?» Безумовно, потрібно просити; і Бог особливо умилостивлюється, коли ми співстраждаємо своєму ближньому і просимо Його, щоб Він допоміг, тому що тоді Бог втручається без насильства над свободою. Тут також видно велике духовне благородство Бога, Який навіть дияволові намагається не давати приводу для заперечень. Тому Бог хоче, щоб ми просили Його втручання, і хоче втрутитися негайно, щоб допомогти Своєму створінню. Природно, якби Бог захотів, то
вже зараз загнав би диявола в пекло, однак залишає його нам – знову-таки для нашого блага, тому що ударами своєї злоби, яких той нам завдає, він струшує з нас увесь порох.

Усім тим, що я сказав і що скажу нижче, мені хотілося б підкреслити велику місію монаха, яка є чимось більш серйозним, ніж людські справи людинолюбства. Бо ще перш ніж стати монахом, він уже звершив таку саму справу людинолюбства і роздав усе, як сказав Христос юнакові (Див. Мф. 19:21), а також самого себе віддав Христу (своєму багатому Отцеві). Таким чином тепер, уже будучи чадом Божим (як нестяжательний монах), він має частку в надбанні Бога і все, чого хоче, просить у свого Милостивого Отця, і Отець його щедро подає йому Свої милості, якщо немає небезпеки, що вони зашкодять Його бідним чадам.

Отже, багато початківець чує від деяких кліриків, які намагаються відвернути його від цієї великої місії монашества, але також багато і від мирян. Окрім того, про що не прийнято говорити (не прийнято, звичайно, серед серйозних людей), говорять, що монах – це мертва річ, тому що у нього немає дітей і т.д.

Не хочу запитувати тих, хто так говорить, чи є у них діти, тому що саме в цьому полягає мета шлюбу і тільки в такому випадку має сенс їхнє життя, тоді як у монаха інша місія – дівство, «інше життя». Але тих, у яких є діти, я хотів би запитати, чи допомогли вони їм забезпечити собі рай чи допомогли їм тільки в матеріальному? То що ж із цього випливає? Монахи, зацікавлені у спасінні душ людських, є більш люблячими батьками, ніж батьки по плоті, і мають більше дітей, ніж найбагатодітніший батько, тому що всі створіння Божі вони вважають своїми дітьми і братами та зі співчуттям моляться, щоб усі люди досягли свого призначення – близькості до Бога.

Оскільки деяким нелегко зрозуміти духовне відродження, яке монахи звершують у людях, згадаю, як вони сприяють навіть тілесному дітонародженню. Хоча самі вони діви навіть щодо помислів, однак, якщо мають дерзновення до Бога, розв’язують непліддя багатьох матерів, будучи живими або померлими. Отже, монахи народжують навіть будучи померлими, якщо є святими. Природно, монахи не допомагають людям з амвона, проповідуючи Євангеліє, щоб просвітилися великі й малі, тому що монахи живуть за Євангелієм. Так Євангеліє проповідується більш переконливим способом – прикладом, чого жадає світ, особливо сьогоднішній, тому що в наш час більшою чи меншою мірою всі освічені і можуть говорити про великі істини, про які прочитали і які, тим не менш, не мають жодного зв’язку з більшістю проповідників, які постійно обтяжують своє сумління справами, при вигляді яких залишається лише зітхнути.

Коротко кажучи, монахи не просто ліхтарики, які світять на вулицях міст, щоб люди не спотикалися, а віддалені маяки на скелях, що спрямовують своїми спалахами кораблі світу, завдяки яким кораблі знаходять шлях із морської пучини і досягають своєї мети.

Тому батьки не повинні перешкоджати своїм дітям, коли Бог закликає їх стати монахами (радистами Церкви), тому що ця місія дуже велика і вища за те, що вони самі приносять Богові своєю власною місією. Миряни у визначені дні ходять до церкви і обіцяють Богові запалити свічку, малу чи велику, а монах щоночі проводить у чуванні в церкві і всього себе пообіцяв Христу та горить від Його любові, Його славословить і Йому дякує за себе і за весь світ.

Я просто не можу зрозуміти дій деяких кліриків і мирян, які борються проти чернецтва! Якщо й армія вважає зв’язок артеріями тіла армії, і наша Церква так само ставиться до чернецтва– цих благословенних людей, які борються проти чернецтва, хотів би я знати, до якої церкви вони належать?