Юлія Дащук, вірянка Жидичинського монастиря, кандидат економічних наук

«Я готова поговорити, але ми в дорозі до Львова, їдемо на конференцію. Створюємо модель ефективного оператора сакральної спадщини», - сказала мені Юлія Дашук, науковиця, кандидат наук, вірянка Жидичинського монастиря, з якої ми зустрілися під час парафіяльної подорожі до Львова.

Тоді проходячи станція за станцією монастирського комплексу, кожна з яких була оповита любов’ю та була джерелом окремої історії, ми дивувалися тому, як знову і знову можна відкривати для відвідувачів виявляти «потенціал» і монастирських стін і землі, на яких стоїть обитель.

Це була жива відповідь на запитання: як це - вписати туристичні маркетингові стратегії, не порушивши цілісності життя і основної харизми монастиря.

Цю екскурсію мені проводили дівчата, які співали на кліросі, не пропускали служб. Якщо хочете ми отримали точний портрет саме цього оператора сакральної спадщини. Юлія має профільну освіту, вона викладач кафедри туризму, і вона, донька віруючих батьків - вірянка цього монастиря з першого дня створення. Перетворити обитель на сакральну спадщину може лише віруючий практикуючий фахівець. Потім нам траплялися дописи Її Фейсбука.

То вони запроваджують новий проєкт у монастирі, то ділиться враженнями від туристичних об’єктів Балтії. То робить підсумки.

Сакральна архітектура - це не застигла історія. Це живий організм, який потребує фахового управління, любові та нових візій.

Справжній сад росте не з насіння, а з любові, терпіння і мозолів."

Об’єкти стають спадщиною лише тоді, коли архітектор, історик та духовенство чують одне одного.

Це рядки її акаунта. Ми ж поставили Юлії кілька, традиційних для нашої рубрики запитань і далі просто слухали.

Думки Юлії Дащук.

Я родом із Жидичина. Наше село завжди вирізнялося особливою патріотичною позицією щодо Української Церкви. Ще у 90-х роках тут було чимало конфліктів і боротьби за право її мати.

Більшість жителів Жидичина, зокрема й моя родина, підтримували ідею Київського патріархату. Коли власної Церкви ще не було, ми їздили до сусіднього села Маяки.

Згодом з’явився монастир і громада почала гуртуватися навколо Жидичинського монастиря, і так поступово все зароджувалося.

Історично весь архітектурний комплекс Жидичинського монастиря до середини ХІХ століття був монастирем. Пізніше його ліквідували, і в Жидичині залишилася звичайна парафіяльна церква, яка вже перебувала в юрисдикції Московського патріархату.

У 2003 році одну з будівель монастирського комплексу передали Київському патріархату, і там відродилося чернече життя.

До того, як монастир почав функціонувати, у цьому приміщенні була школа. У ній навчалися мої батьки, інші родичі. І навіть сьогодні, коли я питаю людей, чи усвідомлювали вони, що вчилися у стінах давнього монастиря, більшість відповідає: «Ні, нам про це ніколи не розповідали».

Напевно, саме це стало одним із поштовхів до того, щоб відроджувати історію обителі, присвячувати цьому свій час і працю. Хотілося, щоб наступні покоління знали свою сакральну спадщину, відчували зв’язок із нею і щоб ця пам’ять не втратилася.

Пам’ятаю, я ми прийшли вперше, приблизно це був 2012–2013 рік. В один зимовий вечір: ми з мамою збиралися до храму й вирішили не їхати до сусіднього села, куди зазвичай ходили, а зайти до монастиря. Це був різдвяний період. Ми прийшли туди вперше — і залишилися.

Тоді ще багато чого не було відремонтовано, монастир лише відроджувався. Але, знаєте, не стіни роблять сакральне місце особливим. Його творять люди, молитва, присутність Бога. Наш перший домовий храм і досі залишається для багатьох дуже рідним - тихим, сокровенним, справжнім духовним серцем.

Я ще зі школи захоплювалася туризмом. Закінчила університет за спеціальністю «менеджмент туризму», вступила до аспірантури, писала дисертацію також на туристичну тематику. Це був основний напрям моєї професійної діяльності.

Паралельно ми просто жили життям монастиря: молодіжне служіння, молитва, спільнота. Ми не ставили собі за мету розвивати якісь великі проєкти — усе відбувалося дуже органічно.

У 2014 році мене обрали головою Жидичинської сільської ради. Саме тоді прийшло глибше усвідомлення, що Жидичин має потужний потенціал як сакральний, культурний і соціальний осередок.

Кожна громада повинна мати свою унікальність і вміти її показати. І тоді стало зрозуміло: наша цінність - це спадщина монастиря.

Після завершення каденції ми відчули, що потрібно рухатися далі. Велика заслуга в цьому належить нашому наміснику о. Костянтину. Він казав: «У вас є бажання - то не сидіть. Я дам вам банку фарби й пензлі, а ви йдіть і робіть».

Так народився Центр туристичної інформації та паломництва «Жидичин-центр», який уже понад сім років займається прийомом паломників, дослідженням спадщини, маркетингом і розвитком території.

Насправді тут немає нічого нового. Для українських земель це було природно історично. Якщо подивитися на давньоруські городища, то їхнім центром завжди був дитинець - храм.

Саме навколо нього гуртувалося життя громади.

Тому не треба вигадувати щось штучне. Якщо в центрі громади є живий монастир із правильним духовним життям, то навколо нього природно формується спільнота, служіння, взаємопідтримка, культурні й соціальні ініціативи.

Але храм не можна показувати так само, як замок чи музей. Це інший вимір.

Ми багато подорожуємо, вивчаємо різні практики роботи із сакральною спадщиною. І дуже боляче бачити прекрасні храми, які стали просто туристичними об’єктами — холодними й порожніми.

Для нас важливо показати, що храм — це не будівля. Це спільнота людей, молитва, життя. І найкраще про це свідчать не слова, а власний приклад.

Коли любиш свою справу, любиш Бога й чесно працюєш, то з’являється розуміння, що саме потрібно людям у конкретний момент.

Спочатку ми зрозуміли: якщо до монастиря приїжджатимуть люди, то їх треба гідно приймати. Так виник Центр туристичної інформації та паломництва.

Потім ми захотіли глибше розповідати про історію та спадщину — так народився проєкт «Велична історія серед мурів століть».

Під час війни стало очевидно, що людям потрібна підтримка й відновлення. Так з’явився Центр духовної та психологічної підтримки.

Згодом ми зрозуміли, що людині важливо не лише поговорити чи помолитися, а й просто побути в тиші. Так виникла ідея екокультурного простору «Пристань» — місця для внутрішнього відновлення.

Усе це народжується природно — із потреб людей.

Це історія любові й терпіння.

Щороку в монастирі відбувається чин похорону Плащаниці Пресвятої Богородиці дуже особливе богослужіння. Ми прикрашали храм, мали кілька кущів лаванди й помітили, що біля них з’являються молоді відростки.

Так почалися лавандові поля. Лаванда виявилася дуже витривалою рослиною. Ми висаджували її в різних умовах, доглядали — і поступово вона розрослася у великі поля.

(Наш ресурс писав про волонтерський центр та пункт при монастариі із пожежною машиною. - ред.)

Сакральна спадщина може бути потужним ресурсом розвитку території: від благоустрою й молодіжних проєктів до психологічного відновлення та формування сильної громади.

Коли в центрі є живий монастир, а навколо — активна спільнота, тоді виникає середовище, здатне розвиватися й підтримувати інших.

Сьогодні багато говорять про сталість розвитку. Але церква — це інституція, яка існує вже дві тисячі років. І гріх не використати цей потенціал для розвитку громад.

Історія Жидичина нерозривно пов’язана з монастирем. Без нього не було б і самого Жидичина в тому вигляді, який ми знаємо.

Тому, коли ми говоримо про культурну спадщину, дуже дивно ігнорувати храми, якщо саме вони для більшості людей є головними символами їхнього краю.

Ми повинні не соромитися цього, а навпаки — показувати світові нашу традицію, яка допомогла українцям вистояти протягом століть.

За матеріалами: УКРАЇНА ПРАВОСЛАВНА