Останнім часом (певно Господь хоче чогось навчити...), часто спілкуюсь з людьми, які в однаковій мірі (як би це дивно не звучало!) вважають себе людьми віруючими і водночас абсолютно не релігійними. Церква для них є, не більше, як "однією з" ...не до кінця потрібних, людьми створених інституцій, де вони радше гублять Бога, аніж Його знаходять. Для нас, віруючих і воцерковлених людей, така позиція є обурливою, неприйнятною, нелогічною.

Досліджуючи працю Михайла Петровича "ЦАРСЬКЕ СВЯЩЕНСТВО: МИРЯНИ В БОЖЕСТВЕННІЙ ЛІТУРГІЇ", Мені здалося, що я нарешті знайшов причину появі цього дивного і алогічного явища - "нецерковних віруючих". Цю кризу породили ми самі! Ми - священнослужителі і миряни Православної Церкви. Змістивши акцент з важливого на другорядне, втративши серцевину нашого духовного/богослужбового життя, деформувавши своє і загальноцерковне відношення до Євхаристії (Причастя Тіла та Крові Господньої), перетворивши Її на одноразове Таїнство в році, або в кращому випадку на свята, ми забрали головний і єдиний аргумент, для чого людині потрібна Церква.

Про цю кризу в сучасному релігійному житті дуже класно писав відомий, у православному світі, протоієрей Георгій Митрофанов.

Цитата: "Для більшості сучасних священників із плином часу найважливішою частиною служіння стає не те, що мало б бути його серцем. Не річне коло богослужінь, не Божественна літургія, а... треби.

Їх багато. Вони не вимагають особливого інтелектуального, психологічного чи духовного напруження. Саме вони найшвидше приносять матеріальний дохід, без якого священник, зрештою, не може існувати, адже він живе у звичайному людському світі.

Але найсуттєвіше навіть не це. Треба майже не потребує справжнього духовного зв'язку між пастирем і людиною. Молебень, панахида, хрещення, вінчання, освячення будинку, автомобіля, офісу, криниці чи господарства — усе це завершується доволі швидко. І дуже часто після цього священник більше ніколи не бачить тієї людини. Іноді буває спільна трапеза, але вона рідко переростає у справжню пастирську розмову.

Усі залишаються задоволеними. Священник переконаний, що виконав свій обов'язок. Людина теж відчуває, що «доторкнулася до Церкви». А головне — отримує внутрішнє відчуття певної гарантії: що автомобіль не потрапить в аварію, дім не згорить, криниця не пересохне чи не зіпсується.

При цьому не народжується ні життя в громаді, ні спільна Євхаристія, ні постійні стосунки між пастирем і людьми. Залишається лише окрема релігійна послуга.

Тоді священник непомітно перетворюється на виконавця ритуально-побутових замовлень. Він задовольняє потреби людей, яких часто майже не знає і які не знають його.

Так, це дає можливість утримувати парафію, сплачувати єпархіальні внески, підтримувати зовнішню діяльність. Але більшість тих, хто приходить, — це вже не парафіяни, а лише випадкові відвідувачі, «захожани».

Таке служіння неминуче виснажує. Або ж священник починає сприймати себе так, як будь-який працівник сфери послуг — перукар, продавець чи майстер. На жаль, чимало священнослужителів із роками саме так і починають відчувати своє покликання.

У цих стосунках люди дедалі більше ставляться до священника як до того, хто має виконати певний ритуал, а він дедалі частіше бачить у людях лише тих, хто оплатить його працю. Відтак між ними залишається лише взаємовигідний обмін, а не життя Церкви.

Це вже лише зовнішня імітація церковного життя. Так, релігійність тут присутня, але вона залишається на найнижчому рівні — рівні магічного мислення. Якщо перефразувати назву відомої книги протоієрея Олександра Меня, це — «магізм без єдинобожжя».

У такій моделі Христос уже не є центром. Він стає необов'язковим. Його може взагалі не бути."

Можна обурюватись, пояснювати, сперечатись. Але факт лишається фактом. Ми бачимо це, на жаль, у нашому повсякденні. Ми бачимо щораз більше "нецерковних віруючих", які абсолютно щиро не відчувають потреби у Церкві Христовій.

Хочеться наголосити саме на ХРИСТОВІЙ, бо, як би це дивно не звучало для "нецерковних віруючих" Церкву створив саме Господь, а не людина.

Далі цитата з праці Михайла Петровича:

"Коли Христос на Тайній Вечері заповів своїм апостолам "Чиніть це на мій спомин", зазначені слова були водночас ЗАПОВІДДЮ для Його Церкви, щоб відновлювати цю спасенну подію, укладання Нового Союзу з Богом, і ОБІТНИЦЕЮ, що коли Церква збиратиметься, щоб "чинити це", Господь співдіятиме з Церквою, щоб її зустріч була не тільки ТАКОЮ самою, але ТОЮ самою, що вперше відбулася тоді між Христом і апостолами перед Його страстями. Найосновніше значення нашої Євхаристії, нашої Божественної Літургії - це те, що вона є відновленням і продовженням тієї першої Тайної Вечері, на якій Христос уможливив своїй Церкві стати з Ним одним Тілом і увів її в Новий Союз, даруючи їй участь у Його синівстві і Його післанництві" (ст. 79-80).