Відеозапис розмови розміщено на YouTube-каналі «Fratelli tutti», пропонуємо дещо адаптовану текстову версію розмови:

Андрій Толстой: З отцем ми вже говоримо не вперше, і сьогодні в нас буде цікава тема: навіщо християнам храми?Здавалося б, ми звикли, що храмів дуже багато: в кожному місті, в кожному селі є храми. І ми так звикли до них, що це вже стало невід’ємною частиною нашого життя.

У Старому Завіті був храм, було місце, визначене Богом для поклоніння, а в Новому Завіті, коли йдеться про храм, то говориться про храм (воскреслого) тіла Христового. Самарянці Ісус прямо каже, що надходить час, коли не буде (обов’язкового) місця, куди мають люди сходитися і молитися. А пізніше апостол Павло пише, що храмом Божим є Церква – спільнота, громада, зібрання людей. Ще в іншому місці він каже: храмом є ваші тіла, тобто тіло християнина є храмом Святого Духа.

Отже, в усіх цих чотирьох випадках не говориться про храм як церкву, так як ми бачимо тепер – з куполами чи шпилями. То чи потрібні християнам саме в Новому Завіті храми як культові споруди?

Архімандрит Константин Марченко: Треба почати з основного. Була чітка вказівка від Бога. Якщо ми беремо часи Старого Заповіту, то читаємо, здається, у книзі Вихід, де Господь говорить людям: «І нехай збудують Мені святиню» (Вих. 25, 8).

І тепер повертаємося до вашого запитання, до оцих чотирьох випадків. Нам, як людям, дуже важливо не відривати одне від одного слова Христові і те, як Павло проповідував про Церкву, а брати це все в контексті. Бо якщо ми говоримо про переосмислення храму в Новому Завіті, як його бачать богослови та святі Отці Православної церкви, то всі вони в один голос говорять, що Новий Заповіт не скасував храм, а вчергове переосмислив його.

Я наголошую на цьому слові: вчергове переосмислив його! Чому вчергове? Бо і в Старому Заповіті, якщо виривати окремі цитати з контексту (Біблії), може здатися, що є багато протиріч. У Книзі Вихід Господь говорить: «Нехай збудують Мені святилище», в іншому місці той самий Господь через уста пророка каже: «Який ви Мені храм збудуєте? Чим ви можете Мене здивувати — тут усе моє» (пор. Іс. 66, 1-2). Давид каже: «Куди б я не зійшов, кругом Господь» (див. Пс. 138: 7-10).

Але, тим не менш, ми бачимо досвід Старозавітньої Церкви, а пізніше Новозавітньої, яка багато що в себе увібрала (зі Старого Завіту) – що були окремі місця, де Господь являв Свою особливу благодать. І ще навіть до побудови Старозавітнього Храму ці місця були особливими, тому що люди фіксували їх для того, щоб прославити Бога, тому що Господь на тому місці явив якусь Свою особливу силу, допоміг, вивів.

Беремо часи Нового Заповіту. Ще до Міланського едикту, до 313-го року, поки рівноапостольний Костянтин Великий ще не дав послаблення і Церква була гнана – вона не будувала якихось особливих, як ми сьогодні б сказали, пам’яток архітектури. Церква збиралася в катакомбах, Церква збиралася на могилах мучеників. І знову ж таки, наслідуючи оцю практику: чому будувалися перші храми і служилися перші наші Літургії саме на могилах мучеників? Тому що Церква тим самим ніби свідчила про те, що певна людина своїм життям прославила Бога, явила силу Бога. І певною мірою ця традиція зберігається.

Тому не треба жонглювати і спекулювати цитатами (з Біблії), в тому числі тим, що говорив Господь, а розуміти, чому Він про це говорив. Тому що і в Старому Заповіті, і в Новому Заповіті ми, як люди, дуже часто припускаємося одних і тих самих помилок: ми фіксуємо себе на формі і забуваємо про зміст. Господь же сам постійно ходив у храм, навчав у храмі, молився у храмі. Господь ревнував, коли прийшов і побачив, що в храмі відбувається не те, що мало би, і Він сказав, що «Дім Мого Отця домом молитви має називатися, а ви перетворили його на вертеп розбійників» (Мт. 21, 13; Мк. 11, 17; Лук. 19, 46). Якби Христу був байдужий храм як місце фізичне, то Господь, по-перше, не ходив би туди, а по-друге, не проявив би оцю ревність до Дому Божого.

А ми, наслідуючи Його, бачачи, що Він проявив цю ревність, точно так само проявляємо ревність і розуміємо, що Господь чекає, щоб ми присвячували Йому певні місця.

Ми збираємося в тих місцях, але найважливішим для нас, як для людей, є розуміти, чого Господь чекає від нас в цих місцях: не просто якоїсь сакральної архітектури, не просто якогось сакрального мистецтва, не просто якогось сакрального співу, а щоб ця архітектура, щоб цей спів, щоб це мистецтво — все свідчило про славу Божу. Тому тут важливо от власне для себе розуміти, що не можна піддаватися на спекуляції.

Звичайно, Господь шукає Собі поклонників у дусі та в істині. Але той самий Господь чітко визначає: збудуйте Мені святилище! Просто Він хоче, щоб ми в дусі та в істині поклонялися Йому в тих місцях, де нам випадає. Історія Християнської Церкви чітко показує, що сьогодні ми можемо молитися у величному храмі (в пам’ятці архітектури національного значення), а завтра може скластися так, що ми будемо молитися в квартирі. Так чи інакше ми повинні шанувати і розуміти, чого Господь чекає від нас.

Про призначення храму: фізична і духовна зустріч із Богом

Андрій Толстой: Говорячи про храм, люди кажуть: «я йду до церкви», або «у нас в селі стоїть церква». Дехто вважає, що так говорити неправильно, що не можна (неправильно) називати храм церквою. Бо церква — це люди. Наскільки це принципово?

Архімандрит Константин Марченко:  Ми бачили полеміку Христа з фарисеями і з тими, хто Його хотів погубити. Він говорив: зруйнуйте цей храм, і Я за три дні його відбудую. Христос чітко усвідомлював, що перед Ним храм фізичний, а говорить про Своє тіло.

Отже, Господь це все тісно пов’язує, і ми для себе це також маємо чітко розуміти. Звичайно, що Церква — це люди. Звичайно, що Церква — це там, «де двоє чи троє зберуться в Ім’я Моє, там Я серед них». Але Церква має не тільки духовний вимір. Вона має і фізичний вимір. Так само як людина складається з душі і з тіла. З точки зору православного богослів’я буде неправильно сказати, що людина — це тільки душа, або людина — це тільки тіло. Людина — це душа і тіло.

Точно так само і Церква. Так, ми розуміємо суть. Бо якщо буде просто стояти будівля, яку ми сьогодні називаємо церквою, але в ній не буде Церкви, то це буде лише сакральна споруда. Але церквою її робить наявність у ній віруючих людей, наявність у ній богослужіння, яке заповів Христос. Кожна наша церква, ми кажемо, — це як Сіонська горниця, де Христос зібрав своїх учнів, до речі, на сакральну юдейську вечерю. І встановив Новий Заповіт. Він нам заповів — не побажав, а заповів, щоб ми звершували цю Євхаристію на постійній основі. І кожен наш храм, кожна наша церква, – тому що правильно казати і так, і так (найголовніше, щоб воно було наповнене змістом) — це місце, де ми звершуємо, виконуємо заповідь, яку дав нам Христос (Лук. 22, 19; 1 Кор. 11, 24-25).

Архітектура та символізм: мова храму

Андрій Толстой: Постійне тяжіння розділити фізичне і духовне — це щось із гностицизму, і йде ще з перших віків християнства, коли (згідно з уявленням гностиків) християнське чи духовне життя мало бути повністю відірване від фізичного. Фізичне (для гностиків) не має значення – тільки дух.

Архімандрит Константин Марченко:  Власне, це спекуляція, і на неї Церква свого часу реагувала. Тепер ми живемо в сучасному світі і дуже часто починаємо виправдовуватись. Ми не маємо цього робити. Христос дав нам чітку заповідь. І ми збираємося в цих місцях, які ми сакралізували та наділили певним сенсом.

Я зроблю грубе порівняння. Спортом можна займатися і в полі, правда? Але набагато ефективніше займатися в спортзалі. Це дуже грубе порівняння. Але кожне місце має своє призначення. Коли я йду в магазин – я хочу щось там купити, коли я сідаю в автобус – я хочу кудись їхати, коли я йду в спортзал – я хочу потренуватися. Коли я йду в художню галерею – я хочу помилуватися витвором мистецтва. Коли я йду в церкву — чого я туди йду?

Коли ми переступили поріг храму, кожен із нас повинен собі ставити запитання: чого я сюди прийшов? Просто помилуватися, подивитися на витвори мистецтва? Тоді йдіть у музей, у чому проблема? Церква має своє чітке призначення. Храм має своє чітке призначення. Тут звершується Євхаристія. Тут відбувається наша фізична, не тільки духовна, а й фізична зустріч із Христом. І, відповідно, ми й шануємо це місце в особливий спосіб, тому що в нас тут відбувається найцінніша зустріч, яка може відбутися у нашому житті.

Андрій Толстой: Чи має тоді значення, як храм виглядає ззовні і всередині? Бо в теперішній час ми бачимо нові форми архітектури, інколи вони здаються дуже модерністичними і не зовсім церковними. Чи повинна Церква мати якісь канони, якісь принципи будівництва храмів? Чи підійде будь-яке приміщення?

Архімандрит Константин Марченко:  Людині притаманно у своєму житті все спрощувати. Але ми як християни, як люди, які покликані розвиватися, прогресувати, повинні у своєму житті намагатися, як навчав Христос, робити все на славу Божу. В історичному контексті так склалось, що після того, як Церква вийшла з катакомб і отримала можливість розвивати архітектурні форми (місць поклоніння), то всі вони мали свої богословські принципи. Наші храми завжди були повернуті символічно на Схід, бо там сходить сонце, а нашим Сонцем є Христос (див. Мал. 4, 2). Те, що є в наших храмах, те, що зображено на стінах храмів, те, як вони побудовані, — це теж мова.

У народів менш освічених храми були дуже розписані. Тому що люди банально не вміли читати. Але коли вони приходили, розглядали іконопис, ці всі стіни, розмальовані якимись сюжетами, для них було зрозумілим те, чого вчить Церква. У більш освічених регіонах ми бачимо вже світлі храми, де є окремі шановані образи. Це стосується іконопису і точно так само –архітектури храму.

Я не бачу проблеми в самому модернізмі. Коли я готувався до нашої зустрічі, мені сподобалася думка, яку я знайшов у одного православного богослова і архітектора Річарда Крамера. Він дуже гарно сказав: «Традиція — це не копіювання старих форм, а вірність тому духу, який ці форми породив». Навіть не дуже релігійні люди, які, можливо, відірвані від церковної традиції, приїжджають до нас, і я за ними спостерігаю. Спочатку (наш храм) – це всього лиш пам’ятка архітектури. Але інколи бачиш замилування цих людей. Вони стають трохи іншими, починають ставити більш сенсові запитання.

Я не думаю, що у людей, які вийшли зі скла та бетону мегаполісу, і приїхали у бетон і скло (храму, де лише в якомусь куточку висить ікона), отримають емоції, які викликає стара базиліка, стара кірха чи древній православний храм із підземеллями — це зовсім інші речі.

Андрій Толстой: Людина, споглядаючи (на фізичне), може торкатися духу. Можемо сказати, що належний православний чи католицький храм — це молитва, це дух у камені, і не тільки в камені, але й у фарбах, у різьбі... І людина, торкаючись їх, торкається духу, можливо, навіть не усвідомлюючи до кінця, що з нею відбувається.

Архімандрит Константин Марченко:  Річард Крамер ще каже: «Церква покликана бути сучасною у відповідях, але традиційною у своїй пам’яті. Архітектура храму повинна свідчити не про моду епохи, а про вічність Царства Божого». Тобто, переступаючи поріг храму, людина заходить і відчуває, що вона вже в якійсь іншій області, що тут не так, як вона звикла. І це насправді дуже важливий момент.

І якщо ми вже говоримо про ці речі, той самий апостол Павло каже до кожної людини, до кожного християнина: «Ви є храм Духа Святого». І я, коли з людьми спілкуюся, завжди кажу: ми дуже часто любимо повчати людей навколо. Це не завжди правильно, тому що люди не завжди нас готові почути – хтось в міру своєї гордості, або в міру своїх переконань. А що ми можемо з цим зробити? Якщо ми самі будемо ходити перед Лицем Божим, якщо ми самі будемо відчувати, що таке дія божественної благодаті в нашому житті – ми будемо цілісні, ми будемо сильні, ми будемо натхненні. І люди, які в більшості своїй навколо нас втомлені, будуть дивитися на нас і будуть запитувати нас: слухай, що тобі дає сили жити? Чому ти такий? Тоді наше свідчення буде цінним.

Точно так само й храм, його архітектура. Коли він витриманий, коли він має якийсь зміст у своїй побудові, людина туди приходить і поневолі замислюється: а чому в тих кірхах такі шпилі високі? І коли людина ставить собі запитання, ми їй говоримо: тому що і тебе Господь кличе звертатися до неба, звертати туди свій погляд. І тоді можна знайти багато тем для розмови. Але ця розмова має вже зовсім інший характер, бо одне діло, коли ми нав’язуємо комусь свою думку – інша справа, коли людина прийшла і сама запитує. Коли людина запитує, вона вже чекає, вона готова почути відповідь. І це насправді дуже важливий момент, і в цьому знову ж таки призначення архітектури храмів.

Поведінка у храмі: повага до Бога та громади

Андрій Толстой: У такому випадку народжується ще одне дискусійне запитання: а якою має бути поведінка людини в храмі? Є ті, хто постійно нарікають на бабусь у храмі, котрі смикають (торсають) людину: не там став, не так перехрестився, не так свічку поставив і так далі. А є такі, що дивляться на храм, грубо кажучи, як на прохідний двір, взагалі немає жодних правил: як себе поводити, як одягатися, нема правил ні в чому. І як вони кажуть: «Бог дивиться на серце». І заперечити їм складно, бо й справді Бог дивиться на серце. Але, з іншого боку, ти розумієш, що за цими словами стоїть якась патологія, бо якби ми так поводили себе з іншими людьми, невиховано чи невідповідно одягались би на роботу, і казали б своєму керівництву чи іншим людям, що Бог дивиться на серце, то нас би не зрозуміли.

Як знайти оцей баланс, щоби не боятися бути в храмі як на мінному полі (що тебе розірве, якщо щось не так зробиш: чи Бог покарає, чи хтось на тебе накинеться), а з іншої — щоби все ж таки поводити себе в храмі достойно, належно, щоб сакральна атмосфера храму зберігалася і ти їй не шкодив?

Архімандрит Константин Марченко: Цю фразу ми всі дуже часто чуємо: «Бог дивиться на серце». Це чистої води маніпуляція. Звичайно, Бог дивиться на серце. Але дуже часто наш зовнішній вияв якраз є проявом того, що в нашому серці. Ну не може бути так, що наше серце сповнене миром, спокоєм, радістю в Дусі Святому, а зовні ми будемо поводити себе як якісь, вибачте, одержимі люди, які не можуть себе впорядкувати. Тому це маніпуляція чистої води, бо внутрішній стан людини завжди знаходить своє вираження у нашій зовнішній поведінці, у нашому зовнішньому вигляді, і тому це спекуляція і так її треба сприймати.

Звичайно, є моменти, коли людина, взагалі далека від віри, проїжджала (проходила) мимо і зайшла в храм. До цього треба поставитися з розумінням… і з радістю, що людина зайшла — не дивлячись на те, в якому вона вигляді. Та я переконаний, що коли людина приходить другий, третій раз, йдеться вже про її зацікавлення. І тут треба говорити про велику пастирську роботу. Це якраз завдання священнослужителя, який очолює громаду людей, як він із цією громадою спілкується, як вони бачать свою віру, як вони бачать своє вираження віри.

І відповідно, у кожної громади створюється, народжується свій характер. І коли людина перший раз прийшла — це одне питання. Коли людина приходить другий, третій раз у громаду, з якою працюють, у якої є вже свій характер, то будь-яка людина в міру своєї психології починає рівнятися на інших, тому що вона бачить, що тут так прийнято.

Можна один раз заскочити (якщо повернутися до нашого грубого порівняння) в спортзал у бальному платті. Один раз ти можеш туди забігти, мабуть, ти когось там шукаєш. Але коли ти постійно на тренування почнеш приходити в бальному платті, то, по-перше, буде тобі незручно, по-друге, тебе просто не зрозуміють. Точно так само відбувається і з храмом. Коли є громада, яка тут молиться, яка відчуває Божу любов, яка вміє передавати свій досвід іншим, вона нікого не смикає, ніхто нікому зауважень не робить, але бачачи тверезі, здорові погляди людей, людина починає сама на них рівнятися. Тут важливо нам працювати, щоби люди, які приходять до нас, відчували, що в хорошому розумінні тут є свій характер. Що тут зібралися люди думаючі, що тут зібралися люди, які мають своє спрямування, люди, які чітко знають, чому вони тут.

Людина, яку не цікавить храм, раз зайшла і більше сюди не прийде. Людина, яку все-таки зацікавило це місце, починає приходити, починає вивчати, як тут поводяться, що тут роблять, які в них тут принципи, який в них тут дрескод. І починає вчитися. Але тут важлива пастирська робота зі своєю громадою. Щоб ми розуміли, що завжди є якийсь еталон. Ми йдемо на день народження – можемо вдягнути і халат. Але чомусь на день народження, з поваги до когось, ми вдягаємося по-іншому. І коли йдемо на город, вдягаємося по-іншому, тому що праця вимагає саме такого одягу.

І, відповідно, знову ж таки, коли ми будемо запитувати себе, чому ми сюди прийшли, ми будемо розуміти: я прийшов до Найголовнішого, до свого Господа. Якщо Він для мене такий важливий, якщо я Його так люблю, чи буду я з Ним спекулювати? Він мене звичайно прийме, Він мене і нагим бачить, але коли ми збираємося у храмі як спільнота, як люди, які об’єднані спільними цінностями, це відповідно вимагає якогось етикету, якоїсь поваги один до одного.

Андрій Толстой: Бог дивиться на серце, але в церкві, крім Бога, ще є інші віруючі, які на серце не дивляться, а дивляться на те, в чому ти одягнений. Тому, коли ти приймаєш душ чи в ліжку молишся — там Бог справді дивиться на серце, а коли ти приходиш в храм, то крім Бога, в храмі ще є інші члени Тіла Христового, брати і сестри, які на тебе дивляться і для яких ти можеш бути або прикладом, або спотиканням. Апостол Павло писав, що повік не буде споживати м’яса, якщо через це спотикається у вірі ближній, хоча має на це право. (Він каже), що хоча вільний, але поневолює себе задля своїх братів, або задля тих людей, кого варто спасти.

Архімандрит Константин Марченко: В тому і суть нашої громади, взагалі як людей. Христос каже: спокуси в світ прийдуть, але горе тим, через кого вони приходять. І тут важливо розуміти, що я приходжу у храм, і я приходжу сюди дбати про інших, я приходжу сюди служити. Не щоб мені служили. Не щоби про мене дбали. А я дбаю. Це те, чого вчить нас християнство: не брати, а віддавати. Якщо я приходжу в храм і бачу інших, я хочу віддавати. Про це каже апостол Павло, те, що ви цитували.

Питання не в мені, а в моєму ближньому. І я шукаю користі моєму ближньому. І коли спільнота ось так розвивається, коли спільнота ставить собі такі цілі, тоді ця спільнота здорова. А якщо я приходжу (лише), щоб мене всі любили, мене всі хвалили, мене всі цінували, то це спільнота гордовитих особистостей. І нічого хорошого з того не буде. Така громада служити не буде.

Христос казав: якщо це Я зробив, Господь і Учитель, то і ви повинні це робити. Він про Себе говорив: Я не прийшов сюди, щоб Мені служили, Я прийшов послужити. Завдання Церкви глибоко місійне. Воно глибоко соціалізоване, воно направлене на людину. Апостол Павло каже: ви сильні, носіть тягарі немічних. І таких місць у Священному Писанні ми можемо побачити безліч, де Господь кличе, де апостоли, які проповідують, формують Церкву — вони всі закликають думати не про себе. Не показувати, що ти зірка. Не привертати увагу лише на себе: бо в мене горе, бо в мене радість, бо в мене ще щось… Ні, ти прийшов у спільноту.

І в принципі, це одна із терапевтичних речей: коли ми дивимося на інших, ми допомагаємо самим собі. Я дуже часто цитую на проповіді Паїсія Святогорця. До нього прийшли люди з відчаєм і кажуть: нічого не хочемо. Він відповідає: а ви подивіться навколо. Погляньте, скільки болю навколо. І коли чужий біль стане твоїм, тільки тоді ти забудеш про свій біль. Тобто, служачи іншим, ми допомагаємо самим собі, ми формуємо себе. Ми зміцнюємо себе. І це дуже важливо.

Сучасні тенденції: храм чи розважальний центр?

Андрій Толстой: Ми говорили про одну сторону – про прихожан. Але існує й інша тенденція, особливо її помітно на Заході (зараз через соцмережі постійно це бачиш). Представники духовенства — священники, навіть єпископи — інколи дуже дивно поводять себе в храмі. Звичайно, насамперед йдеться про Католицьку церкву (яка переважає на Заході). Ми бачимо там різні дивні речі: їздять на велосипедах по храмі, проводять у церкві ігри, використовують барабани, гітари, плескають в долоні, танцюють, звершують якісь світські ритуали. Храм перетворюється на концертний зал. Не просто послухали класичну музику, акуратно всі прийшли і розійшлись, а храм вже як розважальний комплекс.

І багатьом це подобається. Я читав коментарі, деякі люди пишуть: «О, в таку церкву я би пішов». Вони так пишуть, але не йдуть. І храми, попри всю свою відкритість для розваг, для людей (як вони кажуть), розпродаються, закриваються, і в них відкривають ресторани, готелі або мечеті. Як на це правильно реагувати? Людина приходить і бачить, що священник такі речі плекає і дозволяє, і може подумати, що це все нормально. Вона навіть може бачити це по відео (в соцмережах) і думати: «О, давайте і в нашому храмі таке ж буде». Як Ви дивитесь на те, що храми перетворюються на розважальні центри?

Архімандрит Константин Марченко: Тут, мабуть, я буду консерватором – нехай храм залишається храмом. Знаєте, я коли такі тенденції бачу, в мене завжди в голові звучить одна цитата Христа. Він каже: до чого уподібню рід цей? До хлопчиків на ринку, які кажуть: «ми вам грали, а ви не танцювали. Ми співали вам жалібних пісень, а ви не плакали». Тобто, ми вам годили в різний спосіб, а результату не отримали. Оце власне те, про що ви говорите.

Знаєте, Церква повинна бути живою. Церква повинна спілкуватися з людьми, з молоддю зрозумілою їм мовою. Але є межі і ми повинні чітко розуміти, знову ж таки, для чого ми сюди приходимо. Ми прийшли сюди, щоб нас задовільняли? Щоб нас посмішили? Щоб нам якусь дали емоцію? Але Церква — це не про емоції. Точніш, не тільки про емоції. В Церкву ми приходимо, щоб зустрітися з живим Христом.

Церква — це місце, куди я приходжу і я маю спинитися та подивитися, що є в мені. І десь у відповідності до того, чого вчив Христос, помолитися, поплакати, попрацювати над собою, щоб далі йти і жити, і служити. Призначення церкви — точно не театр. Таке було, в принципі, у всі часи. Навіть Іоан Золотоустий у своїх гоміліях дуже часто, до речі, робив зауваження. Тому що, коли він говорив свої гомілії, люди починали йому аплодувати. І він робив зауваження, він казав: «Люди, ви прийшли не в театр. Ви прийшли в церкву. І я говорю не для того, щоб вас здивувати, а для того, щоб вас змінити». Отже, це було навіть в його часи, нічого не змінилося.

Бо чим відрізняється богослів’я Православної церкви від богослів’я Католицької церкви? Католицька церква якимось сценами, розповідями про страждання Христа викликає в людей емоції. Наприклад, якщо прочитати те, що написано зі слів (католицької містички) Анни Катеріни Еммеріх в  книзі «Живе Євангеліє», то весь акцент там — на емоцію. Святі Отці Православної церкви, навпаки, кажуть: якщо ти хочеш зустрітися з Христом, ти повинен поборотися зі своїми емоціями, ти повинен заспокоїтись. Це ісихія, практика ісихазму, коли в тобі все замовкає, і ти в тиші — не як буддист тішишся нірваною, а в тій тиші ти шукаєш Особистість, в тій тиші ти шукаєш Господа. І для того святі Отці постійно промовляли Ісусову молитву. Маленька, коротенька молитва, яку багато людей можуть не зрозуміти, тому що ніяких емоцій вона в них не викличе. Але коли ти її послідовно, системно мовиш, коли ти вникаєш у її слова, ти помаленьку починаєш помічати, як думки в твоїй голові заспокоюються. А з часом — як твоє серце зігрівається, як казав Феофан Затворник, і тепло вже до Бога взиває.

Якраз у церкву ми приходимо, щоб заспокоїти свої емоції. Щоб побути спокійним і в цьому спокої порозмовляти з Богом. Максимально чесно, відверто. Я часто чую докір (коли починаю про ці всі речі говорити), дуже часто наші люди говорять: для чого ви так все це ускладнюєте? Людям хочеться лжепростоти. Христос теж любить простоту, але не пустоголовість.

Люди кажуть: «Давайте ми отут просто тут порозважаємося». Ну для того, щоб розважатися, є розважальні заклади. Церква — це точно не розважальний заклад. Церква — це місце зустрічі людини з Богом: втомленої, розбитої, побитої, але зустрічі з Богом, Який хоче її зцілити, хоче дати їй допомогу. А для цього треба обов’язково заспокоїтись. Навіть лікарі, коли бачать людину занадто емоційну, дають їй заспокійливе. Тому що коли людина заспокоїться, тоді можна з нею поговорити чітко: що її болить, в якому місці, і тоді тільки прийняти рішення, як її лікувати. Приблизно так само і в духовному житті. Нам дуже важливо заспокоїтися.

Існують служіння соціального характеру: табори, ще щось — будь ласка, там веселіться – в лісі, на пляжі, ніхто цього не забороняє. Навіть якщо це православний табір. Це нормально, тому що люди у відповідному місці. Але у храмі центр — це Євхаристія. Тут центром є наша молитва, наша покаянна молитва, наша зустріч з Богом. А ця зустріч потребує тиші і простоти.

Значення намоленого місця та паломництва

Андрій Толстой: Під кінець нашої розмови не можу не торкнутись ще одного важливого питання: чому в різних храмах існує різна духовна атмосфера?

На перший погляд, не має бути різниці, бо всі храми є однакової гідності. Всюди моляться, всюди приноситься та сама Євхаристія. Але часто у більш давніх церквах або в храмах, які пов’язані зі святими людьми, де вони жили і молилися, відчуваєш особливу духовну атмосферу. І навіть люди невіруючі, які мають хоч якусь духовну чутливість, також цю різницю помічають.

Нещодавно я був у вашому храмі (в Жидичині) на Літургії і спустився в підземелля, вхід у яке в центрі храму, там колись ховали монахів, священників. І на хвилину я став, щоб у тиші помолитися. І без всякого мого зусилля я відчув особливу присутність Божу.

Архімандрит Константин Марченко: Дуже важливо, що в тому чи іншому місці постійно відбувається і наскільки воно там глибоко і якісно відбувається. Тому що коли люди, наприклад, їдуть у відомий концтабір в Польщі, де спалювали людей, де вбивали, то відчувають — навіть не бачачи сьогодні в XXI столітті цих усіх жахів — тривогу і жах. Багато людей розповідали про наджахливі емоції, які пережили в тому місці. Хоча вже скільки років пройшло.

Мені здається, те саме (діє і в зворотному напрямку), якщо в храмі відбувається постійна молитва (а це дуже важливо). Я дуже люблю їздити в Софію Київську. Це величне місце. Держава там створила музей. І при всій повазі (бо дуже гарно це все зберігається), але там відчуття музею. А коли храм наповнений молитвою, коли в храмі стоять люди, кожен зі своїм болем перед лицем Божим, і наповнюють цей храм своєю покаянною молитвою — це не може не відчуватися.

Я не буду вникати у всі тонкощі про (духовні) енергії, я просто знаю: якщо люди стоять перед лицем Божим у своїй простоті і щирості, це завжди буде відчуватися. Я завжди цитую азербайджанського мислителя Нізамі, який говорив, що сказане від серця летить у саме серце. Люди завжди відчувають щирість. Тим більше в храмах, куди приходять зазвичай зі своїм болем, зі своїми переживаннями і в своїй щирості стоять перед лицем Божим. Тут моляться, тут люди стоять і відчувають Божу присутність. І це відчувається іншими.

Андрій Толстой: Тобто це (освячене молитвою місце та Божою присутністю місце) може допомогти людині відкритися, торкнутися Бога. Мабуть, саме тому люди завжди їхали кудись у паломництва, щоб відвідати святі місця. Водночас дехто каже: «Нащо кудись їхати, Бог молитву всюди чує».

Архімандрит Константин Марченко: Чує. Але тут є просте пояснення. Якщо в кожному селі в нас є свій храм, ми зазвичай у цьому храмі збираємося один раз на тиждень – у недільний день. Ну, хтось може частіше. А коли ми їдемо в Києво-Печерську Лавру, в Почаївську Лавру, інший монастир, або в наш (Жидичинський) монастир, і коли ми знаємо, що тут молитва звершується постійно (зранку, ввечері, на полуночниці), це відчувається — оця, так би мовити, концентрація. Місце використовується у своєму повному функціоналі. І воно обов’язково буде відчуватися.

Андрій Толстой: У вашому храмі, я так розумію, молитва триває понад 1000 років.

Архімандрит Константин Марченко: Тому храму, в якому ви були, 300 років, він перебудований на старих фундаментах.

Андрій Толстой: Але в тому місці…

Архімандрит Константин Марченко: Так, на тому місці понад 1000 років. Минулого року ми святкували 1050 років.

Андрій Толстой: Тому цілком природно, що людина буде відчувати вже від самого місця Божу благодать більшою мірою. Тому при нагоді хочу всіх запросити відвідати Жидичинський монастир. Ми дамо посилання на сайт, де можна дізнатися всю інформацію. До речі, при монастирі, здається, діє інформаційний центр.

Архімандрит Константин Марченко: Так, центр інформації, паломництва та туризму. Туристів, паломників приймають, проводять екскурсію. Ми хочемо далі трансформуватись, розвиватись, щоб з часом можна було людей поселити на певний період… Поки що це проєкт, але ми над цим працюємо.

Андрій Толстой: Тобто це не так, що людина приїжджає і тиняється. Якщо людина — сама, з групою чи з родиною — хоче приїхати, то (у Жидичинській обителі) є спеціальні люди, які нададуть всю необхідну інформацію і допоможуть зорієнтуватися: що, де і коли?

Архімандрит Константин Марченко: Так.

Андрій Толстой: Дякую, отче, за цю розмову. Я думаю, що якісь із питань ми з Вами прояснили. Насправді тема дуже широка і дуже цікава. І якщо наші слухачі (читачі) не отримали відповіді на якесь своє запитання, його можна залишити в коментарі, і отець, можливо, додатково відповість, або ж пошукайте додаткову інформацію в літературі – у святих Отців, у Святому Письмі. Мені сподобалося, те що Ви сказали, що «простота — це не пустоголовість». Це дуже важливо, бо часто ми ці поняття плутаємо. Дякую, отче. І до наступних зустрічей. З Богом.

Архімандрит Константин Марченко: З Богом.

Також читайте: Архімандрит Константин (Марченко): «Інколи треба бути чесним» (відео)

«Вийти з власної бульбашки»: православний архімандрит порекомендував книгу католицького єпископа

Архімандрит Константин (Марченко): «Не перетворюйте віру на “Дизель-шоу”» (+ відео)