Мироточиві, сльозоточиві ікони, чудотворні джерела, об’явлення Богородиці… Для чого християнам чудеса? І чому Бог їх нам являє?

Апостол Павло пояснював, що насамперед чудеса потрібні не для тих, хто вірить, а для невіруючих. Тобто людині, яка заперечує буття Бога, духовного світу, вічності, якій здається, що цей світ дуже глибоко матеріальний, Господь ніби хоче показати, що є речі, які не можна пояснити. І людина – розумна, адекватна – шукатиме відповідь. І цією відповіддю може часом стати справжня глибока щира віра.

Погоджуюся, що передусім чудеса потрібні невіруючим або маловірам. Але певне й багато віруючих людей теж їх потребують? Недаремно ж у нас такі ж популярні паломницькі місця, де відбувалися об’явлення, де є чудотворні ікони…

Кожна людина, особливо в складні моменти, потребує утішення, підбадьорення, мотивації. І Господь дійсно являє чудеса, ніби хоче показати: «Не зневірюйся, я з тобою, я поруч, ось дія моєї благодаті». Та якщо відверто, насправді християнин не шукає чудес – він шукає спілкування з живим Богом. А чудо - це один із засобів, який веде людину до Бога. І не варто християнам поводитися, як вередливим дітям: «Господи, хочу, щоб ти явив чудо!» Це може бути небезпечний шлях.

Як церква ставиться до різного роду чудесних проявів?

Я б окреслив цей підхід трьома словами: віра, обережність і розпізнавання. Не треба при кожному, як нам здається, об’явленні кричати «Алілуя!». Навіть апостол Павло говорить, що в нас має бути «дар розпізнавання духів». Мені подобається історія з древнього патерика, як один старець почав бачити ангелів чи ще якихось істот. І він в своїй молитві просив: «Господи, я нічого не хочу бачити, окрім гріхів своїх».

Мені доводилося зустрічатися з людьми, які сенсом свого життя роблять гонитву за чудесами. От, мовляв, поїду туди, бо там чудо, або поїду до того, бо він «чудотворець»… Людині притаманно замість праці над собою шукати магічне вирішення своїх проблем.

І ми, ченці, часто з таким стикаємося. Наприклад, парафіяльні священники посилають людей в монастир, щоб там «зробили якусь вичитку». І коли до мене приходять із таким, то пояснюю, що не буває швидкого, «магічного вирішення проблем». Це так не працює. Бог промовляє до людини через обставини життя. Людина не мала часу для своєї душі, і тут щось у неї сталося, вона кинулася по допомогу, потім згадала, що є ще храм. І, може, це нарешті Бог до тебе достукався, то спробуй осмислити своє життя, підготуватися до сповіді. Так починається духовне зцілення. Хоча є люди, які розвертаються і йдуть геть. 

Чудотворна ікона Агапіта в Жидичинському монастирі

А як зрозуміти, що в людини явний перебір із бажаннями прикластися до всіх чудотворних ікон, скрізь свічечки освятити і так далі?

Вважаю, є різні етапи людської віри. В якийсь момент для людини дуже важливо мати біля себе хоч якесь невеличке нагадування про потойбічне життя – іконку в авто, маленькі чотки на зап’ясті. Або як у нас, наприклад, їдуть на могилку до святого Амфілохія і щоразу привозять з неї пісочок, а потім питають, що з ним робити. То я вже віджартовуюся, що скоро, певне, стіни ним будуть штукатурити… Але людина зростає у вірі й починає розуміти, що їй замало іконки в машині чи піску з могилки. Вона не обмежується магізмом, починає розуміти, що такі речі не можуть замінити Бога і тим більше – не можуть мати такої сили, яку Господь являє своєю благодаттю. А якщо людина не розвивається, не розуміє, що Господь шукає її серця, то вона так і живе «обрядово-магічним» життям.

А як із сумнівними випадками? Людям же ж притаманно бачити чудо там, де його нема?

Буває, що побачили «мироточення» ікони, а виявляється, що на той образ пролили лампадну олію. Знаю про такий випадок. Просто перевірили, що це за олія і виявилося, що тут нічого надзвичайного і чудесного. На тому все, слава Богу, заспокоїлось.

Очевидно, своє слово має сказати й церковна влада? 

У першу чергу ми, як християни, повинні самі говорити з Богом і просити в Бога мудрості. І так, мають бути висновки церковного керівництва. У нашому монастирі в таких випадках ми звертаємося до владики Михаїла. Він долучає богословів, викладачів нашої православної академії, інших експертів, за потреби, проводяться аналізи. Збирають свого роду консиліум, радяться і ухвалюють висновок у кожному конкретному випадку.

А якщо церква не підтвердила факту чуда, а люди все одно туди приходять? 

Тут проглядаються дві проблеми. По-перше, людина грішить марновірством: якщо є оцінка церкви, то чому ви не зважаєте на неї? І друге – банальна гординя: мовляв, ми все рівно будемо вірити, що це диво. Але якщо Господь допускає чудо, то чи для того, щоб ти протиставляв себе церкві?

Крім того, якщо я бачу, що до поширення «чуда» залучають владу, впливи, з'являються серйозні гроші, то тут не обійшлося без чогось бісівського. А це вже небезпечно.

А як зрозуміти, де диво від Бога, а де – витівки диявола? 

Передусім – читати Святе Письмо. Православна церква має прекрасне передання досвіду святих отців, які зазнали різних випробувань, боролися зі спокусами. Цей досвід вчить нас дуже обережно ставитися до будь-яких надприродних явищ. Може, це звучить парадоксально, бо ж у Святому Письмі читаємо, як Господь здійснив одне, друге, третє чудо. А, наприклад, в першому посланні апостола Івана читаємо: «Не всякому духу вірте, але випробовуйте духів, чи від Бога вони». А в книзі Об'явлення Івана Богослова він взагалі прямим текстом говорить про те, що ворог душ людських, антихрист, щоб звести багатьох людей, буде являти багато різних знамен, багато різних чудес. І читаючи такі речі в Святому Письмі, людина адекватна, думаюча, виробить у собі обережне ставлення.

Трапляються відео, як деякі паломники (передусім з УПЦ МП) і пролазять попід іконою, піднімаються до святого місця навкарачки, і щось там чаклують. Це нормально? Як взагалі правильно поводитися в святих місцях, біля чудотворних ікон – щоб і з повагою до святині, і з гідністю для вірян?

З великим благоговінням, у тиші, в концентрації. Я, наприклад, коли в Києві, першим ділом люблю спуститися в Ближні печери лаври, особливо до преподобного Варлаама Печерського, люблю постояти в його присутності, дивлячись на його нетлінні мощі, помолитися. Ця печерна тиша проймає аж до мурах.

Так само треба й біля чудотворної ікони: максимально стишитися, сконцентруватися, відчути дію Божественної благодаті, не втратити цього моменту. І попросити: «Господи, я так потребую твоєї благодаті, будь ласка, за молитвою до цього преподобного, допоможи мені»…

Тобто ті всі «танці з бубном» біля ікон не потрібні? Від них не отримаєш більше благодаті?

Не варто мавпувати ці всі практики. Якщо одна людина в такий спосіб проявила свої емоції, то не треба всім так чинити. Потім збоку на це все дивишся… Це навіть не здорово виглядає, нагадує темне середньовіччя. Я колись дивився фільм «Лютер», то там так само на колінах сходинками паломники піднімалися. Таке враження, що наш Бог – якийсь деспот і вимагає, щоб заради того, щоб твоя дитина зцілилася, ти об ті сходинки собі всі коліна обчухрав. 

Знову ж таки, ми не цінуємо того, що в нас цінує Бог. Ми не поважаємо дану Богом свободу, інколи поводимося, як стадо, і мислимо шаблонно. Але перше наше завдання - бути людьми віруючими, дякувати Богу за ті прекрасні моменти, коли Господь нам щось являє – у вигляді чудотворної ікони, мощей преподобних. І треба розуміти, що це все засоби, за допомогою яких Бог нас підбадьорює, дає можливість не загубитися в цьому світі. Але нашою основою має бути віра у воскресіння Ісуса.

Отче, у вас в монастирі теж є чудотворні ікони. Чи стикалися ви з якимись дивними практиками і чи виховуєте вірян, щоб вони поводилися достойно?

Багато людей приїжджають в наш монастирі до образу преподобного Агапіта – лікаря, цілителя Печерського. Є такий звичай в православній церкві – залишати прикраси на знак вдячності святому. То преподобний вже довкола обвішаний тими прикрасами. А загалом люди просто стоять і моляться за свої прохання. І так само до ікони Всецариці, яка є в нас. Мені здається, що в наших вірян нема фанатизму в очах.

А ви особисто були свідком якихось чудесних проявів?

Розкажу один із прикладів, який інакше, як чудом, не назвеш. Я як керівник монастиря мав сплатити певні рахунки, а не було з чого. Кілька днів я ходив, переживав, молився. Зауважу, що суму нікому не озвучував. Одного ранку я зібрався їхати до міста, і просто у воротах зустрів незнайомих людей. І вони кажу, що хотіли би передати пожертву на монастир, дали мені конверт. Я заглянув у нього, а там – саме та сума, яку мені треба було проплатити. Тобто до копійки: якщо умовно рахунок був на 3551 гривню, то в конверті була 3551 гривня. Це була відповідь Бога. Подумав: «Господи, я довів себе до такого невірства, що ти мені мав явити чудо».

Це було за молитвами до конкретно святого? Перед якоюсь чудотворною іконою?

До Миколая. У нас Свято-Миколаївський монастир. Я просив: «Святителю, це зрештою і твій монастир. Я ж не для себе особисто прошу. Допоможи!» Тож це було ще одне чудо святого Миколая.

Джерело: https://lb.ua/society/2026/08/29/762132_chomu_mi_virimo_chudesa_zvidki.html