Я є двері: хто через Мене увійде, той спасеться



Цього освяченого Богом дня ми розмовляємо з Ним про єдині Двері, які ведуть до Царства Небесного.



Євангельські читання 30 травня



Євангеліє від Іоана, 9, 39 – 10, 9


39 І сказав Ісус: на суд Я прийшов у світ цей, щоб незрячі бачили, а зрячі стали сліпими. 40 Почувши це, деякі з фарисеїв, що були з Ним, сказали Йому: невже і ми сліпі? 41 Ісус сказав їм: якби ви були сліпі, то не мали б на собі гріха, але як ви говорите, що бачите, то гріх лишається на вас.
1 Істинно, істинно кажу вам: хто входить в овечий двір не дверима, а десь перелазить, той злодій і розбійник. 2 А хто входить у двері, той пастир овець. 3 Йому воротар відчиняє, і вівці голос його чують, він кличе своїх овець на ймення і виводить їх. 4 І коли виведе своїх овець, йде поперед них, а вівці йдуть за ним, бо знають його голос. 5 За чужим же не йдуть, а тікають від нього, бо не знають чужого голосу. 6 Цю притчу сказав їм Ісус; але вони не зрозуміли, про що Він говорив їм. 7 Отже, знову сказав їм Ісус: істинно, істинно кажу вам, що Я двері вівцям. 8 Всі, скільки їх приходило переді Мною, є злодії й розбійники; але вівці не послухали їх. 9 Я є двері: хто через Мене увійде, той спасеться, і увійде, і вийде, і пасовище знайде.

Толкова Біблія


Різне ставлення до Христа з боку фарисеїв і вздоровленого сліпця спонукає Господа висловити таке твердження, що Він прийшов в цей світ для суду над людьми, щоб сліпі бачили, а ті, що бачать, стали сліпими. Слово "суд" (krima) позначає тут не судочинство, (crisij), що здійснюється за відомими законами і правилами: для цього Христос не прийшов цього разу (пор. Ін. 3:17). Під судом тут потрібно розуміти ті наслідки, які матиме для людей явлення Христа з проповіддю Євангелія: одні виявляться здатними прийняти цю проповідь, інші - ні. В цьому і полягатиме відмінність між людьми, яка досі була прихованою.


Можна сказати, що під "судом" тут мається на увазі те, що відбувається в душі людини (пор. Одкр. 17: 1; Рим. 3: 8).


Фарисеї зрозуміли слова Христа так, що сліпими - звичайно, в духовному відношенні - Він називає їх, фарисеїв, даючи разом зрозуміти, що тільки у Нього вони можуть знайти зцілення від своєї сліпоти. Але це їх ображає. Хіба вони потребують такої послуги з боку Христа? Здається, вони досить освічені люди!


Але Христос на це зауважує їм, що було б набагато краще, якби вони були сліпими, тобто такими, що зовсім не знають істини. Їм можна б у такому випадку допомогти, як Христос допоміг і сліпонародженому, і вони не мали б на собі гріха, тобто не були б винні в наполегливому опорі Христу, який походить від їх помилкової впевненості в тому, нібито істина їм уже відома.


Фарисеї пишаються своїм знанням в законі або, як каже Апостол Павло, вважають самих себе покликаними вчити невігласів, так як в законі своєму вони бачать непорушний, незмінний зразок знання й правди (Рим. 2:20).


Таким людям, які не відчувають ніякої потреби в духовному зціленні, звичайно, допомогти не можна!


Намір, з яким Іоан помістив в своєму Євангелії ця розповідь, полягає, ймовірно, в тому, щоб показати християнам-читачам на конкретному випадку, що Христос є світло світу і тим, хто шукає Його, дає світло життя (пор. Ін. 8:12), а тим, які не приймають Його свідчення і відкидають Його Самого, Він принесе суд, який полягає в тому, що вони залишаться в темряві невідання і гріха.


Подробиці ж допиту, учиненого фарисеями зціленому і його батькам, Іоан повідомляє для того, щоб показати, як фарисеї всіляко намагалися вселити народу думку, що ніякого чуда Христос і не здійснював. Спершу Іоан зобразив, як іудеї не прийняли слова Христового (Ін. 7 гл.), А тепер додає, що вони не захотіли визнати і вчиненої Ним справи. За старих часів вони не наважувалися заперечувати сам факт чуда (Ін. 5), тепер же дійшли до того, що заперечують і саме вчинення чуда.


Зрозуміло, що з одного боку їх ненависть до Христа дуже посилилася, з іншого - вони вирішили придушити в народі всяке співчуття до Христа, навіть шляхом перекручення фактів. Таким чином, становище Христа стає критичним ...


Промова Христа про Себе як про доброго пастиря починається притчею, в якій зображується різниця між пастирем, якому вівці належать як його власність, і пастирем-найманцем, який зневажливо ставиться до дорученого йому стада (Ін. 10: 1-6). Цю притчу Господь роз'яснює далі, кажучи про своє місце в Царстві Божому: Він є двері, що ведуть до овець (Ін. 10: 7-10), і, з іншого боку, - добрий пастир (Ін. 10: 11-18) . З приводу цієї промови серед іудеїв почалася війна: вони дивувалися, хто ж такий Христос (Ін. 10: 19-21)?


Слухачами Господа цього разу були ті ж іудеї і фарисеї, про яких йдеться в кінці попередньої глави (пор. Ін. 9:35, 40).


«Хто входить в овечий двір не дверима...». На Сході стада овець заганялись на ніч в особливі, часто криті, приміщення, при вході в які знаходилися сторожа, що охороняла стада від розбійників і хижих звірів. Деякі господарі тримали нерідко спільно одне таке приміщення. Бажаючи вказати ознаки істинного пастиря-господаря, з одного боку, і злодія-розбійника - з іншого, Господь першою ознакою злодія називає те, що злодій і розбійник входить у загін овечий не прямим шляхом, а через паркан, тоді як пастух-господар прямо йде в двері.


Другою примітною рисою пастуха-господаря є те, що перед ним сторож відчиняє двері. Про злодія-розбійника тут не сказано, але і так зрозуміло, що сторож перед ним дверей не відчинить.


І вівці слухаються його голосу. Це третя особлива ознака пастуха-господаря: на голос людини чужої вівці не йдуть. Притому, всі вівці, що знаходяться в загоні, так відносяться до пастуха-господаря - жодна вівця його не боїться, бо всі звикли до його голосу.


Кличе своїх овець. Але ще більш відчувають прихильність до пастуха-господаря вівці, які йому належать. Своїх овець він називає по іменах, кожній, отже, даючи особливе ім’я, і цим спонукає їх іти за собою.


І виводить їх. Він веде їх на пасовище і сам йде попереду них, вказуючи дорогу.


Цю коротку промову Христа Іоан називає притчею (παροιμία) в сенсі мови загадкової, що містить в собі деяку таємницю (слово це близьке до слова παραβολή, яке вживають синоптики для позначення образної мови. Але відрізняється від нього тим, що позначає собою порівняння, яке Христос вживав для виявлення гідності Своєї Особи, тоді як притча в цьому сенсі цього слова (παραβολή) вживалася Христом для зображення заснованого ним Царства Божого. Притому, в παροιμία немає історичного руху або розвитку, як є в παραβολή.).


Але вони не зрозуміли. Господь хотів цією промовою дати їм можливість краще зрозуміти Своє завдання, але вони не зрозуміли Його. І в цьому вони самі були винні, тому що думка притчі була цілком зрозуміла. Важко було, справді, не зрозуміти, що справжнім пастирем Христос називав Себе Самого.


Він давав зрозуміти фарисеям, як неправильно вони прирівнюють Його до народних порушників, псевдомесій (пор. Ін. 7:12, 26, 31; Ін. 8:12, 24 та ін.).


Він, по-перше, прийшов безпосередньо до свого народу, прийнявши встановлене Богом Іоанове хрещення (Ін. 1:31 і наст.), І був на проповіді в узаконених для повчання віруючих місцях - в храмі, в синагогах (Ін. 18: 20).


По-друге, Він був допущений у ці священні місця, де зібрані були духовні вівці: жодні доглядачі синагог і храмів не перешкоджали Його доступу сюди (Ін. 7:46) і сам Синедріон не вживає ще проти Нього рішучих заходів (Ін. 7: 45-52). Усі, навіть вороги Його, слухають Його (Ін. 7:15) і навіть іноді підтримують (Ін. 7:26).


По-третє, Його вчення не здавалося народу абсолютно чужим - багато хто навіть повірив у Нього (Ін. 8:30) або ж висловлювали Йому свої симпатії (Ін. 7:12, 31). Він уже серед натовпу має чимале стадо (Лк. 12:32) Своїх власних овець, які довірливо йдуть за Ним. Так це все очевидно, що не зрозуміти Христа не можна людині кмітливій, і якщо фарисеї все ж не зрозуміли, то вони прикинулися нерозуміючими...


Бачачи з боку фарисеїв таке небажання зрозуміти Його, Господь, все ж терпляче ставлячись до них, висловлюється про Свою місію ще чіткіше.


Я двері вівцям. Правильніше - до овець. Через Господа Ісуса Христа можуть входити до духовних овець, тобто до віруючих усі ті, хто бажає виступити в якості пастиря цих духовних овець.


«Всі, скільки їх приходило переді Мною, є злодії й розбійники; але вівці не послухали їх». Звідси видно, що Христос завжди, впродовж усієї історії богообраного народу, був цими дверима. Хто хотів домогтися високого пастирського становища (все одно чи царського чи начальницького пор. Іс. 63:11; Іс. 44:28; Єр. 51:23), перш Христа (πρὸ ἐμοῦ - переді Мною), той не справжній правитель народу, а узурпатор. Ці люди знали, що повинен прийти до Ізраїльського народу Месія-Цар, Який і сяде на престолі Давидовому, і тим не менш, вони самі хотіли зайняти цей престол.


Це були звичайно, не фарисеї, які і не робили спроб заволодіти престолом в Іудеї, а, радше, - представники династії Ірода. Цар Ірод дійсно прийшов інакше (Ін. 10: 1), тобто в незаконний спосіб досяг царської влади. Він і родом був не єврей, а едомлянин, тоді як закон Мойсеєвий суворо забороняв робити царем чужинця (Втор. 17:15). Таким чином, Ірод носив на своєму чолі першу зазначену Христом (Ін. 10: 1) ознаку злодія і розбійника.


Потім - друга ознака - Ірод не був допущений в ізраїльське теократичне суспільство, а сам туди увірвався, бо сам ставив і зміщував первосвящеників, а в місцях, де збиралися віруючі євреї, представників влади династії Ірода і не було помітно.


Не вистачало Іродові й третьої ознаки істинного пастиря: іудеї його не любили, вони ненавиділи і боялися його, як і його синів.


Але не одних Іродів мав на увазі тут Христос. І та, що передувала Іроду, династія Асмонеїв також не по праву володіла іудейським престолом. Вони, як священики, не повинні були приймати царський титул, а це, між тим, зробив Іоан Гіркан. Нарешті, Господь тут засудив і всі спроби псевдомесій силою зброї відновити самостійність іудейської держави, - спроби, що закінчилися невдачею в силу неспівчуття до цієї справи, виявленої іудейським народом (але вівці не слухали їх).


Я двері. Тут Господь говорить вже про Себе як двері взагалі (він не додає: до овець). Тому під тими, що рятуються, що входять і вільно виходять на добре пасовище тут можна розуміти не вівчарів, а овець. Це вівці духовні - віруючі в Христа, яких Він вводить в безпечне житло – Церкву, і яким дає вільно ходити стежками життя, щоб знайти собі те, що їм більше корисне.


Деякі з новітніх тлумачів бачать в цьому стихові Передвістя того, що всі наступні пастирі духовних овець повинні саме від Христа отримувати свої повноваження. Але таке пояснення видається до надзвичайності штучним.



Діяння святих апостолів, 14, 20-27


20 Коли ж ученики зiбра­лись бiля нього, вiн устав i пi­шов до мiста. 21 А другого дня пішов із Варна­вою до Дервії. Проповiдавши Єван­гелiє цьому мiсту i навчивши багатьох, вони повернулися до Лiст­ри, Iконiї та Антиохiї, 22 змiцню­ючи душi учеників, благаючи перебувати у вiрi i навчаючи, що багатьма скорботами належить нам увiйти в Царство Боже. 23 Рукоположивши ж їм пресвiтерiв для кожної церкви, вони помолилися з постом i передали їх Господевi, в Якого [ті] увiрували. 24 I, перейшовши Пiсидiю, прийшли до Памфилiї, 25 i, проповiдавши слово Господнє в Пергiї, прийшли до Атталії; 26 а звідтіль відплив­ли до Антиохії, звідки були передані благодаті Божій на діло, яке й виконали. 27 Прибувши туди і зібравши церкву, вони розказали все, що зробив Бог з ними i як Вiн вiдкрив дверi вiри язичникам.

Толкова Біблія


"Ученики зібралися біля нього ..." - очевидно, з наміром вчинити його поховання або взагалі подивитися, що з ним, в якому він стані?


"Він устав і пішов до місті...". Без сумніву, це зміцнення тілесних сил Павла було дією чудесною, хоча Дієописувач і натякає на це лише приховано - коротким і сильним виразом - устав і пішов! Примітна також тут і твердість духу апостола, що безбоязно повертається знову в місто, де щойно він був підданий смертельної небезпеки.


«Навчаючи, що багатьма скорботами належить нам увiйти в Царство Боже».

... Зміцнюючи віруючих на готовність триматися віри Христової, не дивлячись на всі гоніння, скорботи і випробування, що становлять для віруючих найпевніший шлях до Царства Небесного (Мф. 7:14).


"Рукоположивши ж їм пресвiтерiв..." - предстоятелів і керівників кожної громади, що одержувала, завдяки цьому, міцну зовнішню організацію. Посвячення, тобто покладання рук (Діян. 6: 2-6), вказувало на важливість служіння пресвітерського і благодатне посвячення на це служіння (Діян. 11:30).


"Помолилися з постом ...", як робили за всіляких важливих випадків (Діян. 13: 3 і ін.).


«Передали їх ...», - тобто новонавернених християн, разом з їх новопоставленими предстоятелями, - «Господу...», тобто Його милості, опіці й заступництву.


Через Пісидію і Памфілію апостоли повернулися до Пергії - першого міста, в яке вони прибули, відколи зійшли на берег Малої Азії (Діян. 13:13).

"Прийшли до Атталії..." - приморське місто в Памфілії, на південний схід від Пергії, при впадінні в море р. Катаракти. Місто назване за іменем Аттала Філадельфа, царя Пергамського, яким і було збудоване.


Звідси апостоли через Селевкію прибули до Антиохії Сирійської, звідки і вийшли на перше апостольську подорож волею Божої благодаті.


"Зібравши церкву", тобто Антиохійську християнську спільноту, "розповіли все, що створив Бог з ними ..." Смиренне сповідання апостолами сили Божої, яка все сама робила в них, а не вони самі.


"Вiдкрив дверi вiри язичникам..." - образний вислів прийняття язичників в лоно Церкви Христової (1 Кор. 16: 9; 2 Кор. 2:12; Кол. 4: 3).


"Розповіли ..." - "Через це, - каже Златоуст, - звершується велика справа.


Треба було, нарешті, вільно проповідувати язичникам; тому вони і приходять сповістити, щоб ті могли дізнатися про це, бо сталося, що тоді ж прийшли й ті, що забороняли розмовляти з язичниками ... "

ШАПКА1.jpg