ШАПКА1.jpg

Хто питиме воду, яку дам Я йому, той не буде спраглим повік



Євангельські читання 17 травня

Євангеліє від Іоана, 4: 5-42

5 Ось приходить Він до міста самарянського, що зветься Сихар, поблизу землі, яку Яків дав синові своєму Йосифу. 6Була там криниця Якова. Ісус, утомившись з дороги, сів біля криниці, а було близько шостої години. 7 Приходить жінка з Самарії набрати води. Ісус говорить їй: дай Мені напитися. 8 Бо ученики Його пішли до міста, щоб купити їжі. 9 Жінка-самарянка каже Йому: як Ти, будучи юдеєм, просиш напитися у мене, самарянки? Адже юдеї не знаються з самарянами. 10 Ісус сказав їй у відповідь: якби ти знала дар Божий і Хто говорить тобі: дай Мені напитися, — то ти попросила б у Нього, і Він дав би тобі води живої. 11 Говорить Йому жінка: Господи! Тобі і зачерпнути нема чим, а криниця глибока; звідки ж Ти маєш воду живу? 12 Невже Ти більший за отця нашого Якова, який дав нам криницю оцю і сам з неї пив, і діти його, і худоба його? 13 Ісус сказав їй у відповідь: всякий, хто п’є цю воду, знову буде спраглим. 14 А хто питиме воду, яку дам Я йому, той не буде спраглим повік; але вода, яку дам йому Я, стане в ньому джерелом води, що тече в життя вічне. 15 Говорить Йому жінка: Господи, дай мені цієї води, щоб я не хотіла пити і не приходила сюди черпати. 16 Ісус говорить їй: іди поклич чоловіка свого і приходь сюди. 17 Жінка сказала Йому у відповідь: не маю я чоловіка. Говорить їй Ісус: правду сказала, що чоловіка не маєш, 18 бо п’ять чоловіків мала, і той, кого маєш тепер, не чоловік тобі; це ти правду сказала. 19 Жінка говорить Йому: Господи, бачу, що Ти пророк. 20 Батьки наші поклонялися на цій горі, а ви говорите, що місце, де належить поклонятися, знаходиться в Єрусалимі. 21 Ісус говорить їй: жінко, повір Мені, що надходить час, коли будете поклонятись Отцеві, і не на цій горі, і не в Єрусалимі. 22Ви кланяєтеся тому, чого не знаєте, а ми кланяємося тому, що знаємо, бо спасіння — від юдеїв. 23 Але прийде час, і нині вже є, коли справжні поклонники кланятимуться Отцеві духом та істиною, бо таких поклонників шукає Отець Собі. 24 Бог є Дух, і тим, що поклоняються Йому, належить поклонятися духом та істиною. 25 Жінка говорить Йому: знаю, що прийде Месія, званий Христос; коли Він прийде, сповістить нам усе. 26 Ісус сказав їй: це Я, Який розмовляю з тобою. 27 В цей час прийшли ученики Його і здивувалися, що Він розмовляє з жінкою; проте ніхто не сказав: чого Тобі треба? Або: про що говориш з нею? 28 Тоді жінка залишила свій водонос, пішла до міста і сказала людям: 29 ідіть, побачите Чоловіка, Який сказав мені про все, що я зробила; чи не Він Христос? 30 Вони вийшли з міста і пішли до Нього. 31 Тим часом ученики просили Його, кажучи: Учителю, їж. 32 Він же сказав їм: Я маю їжу, якої ви не знаєте. 33 Тому ученики говорили між собою: хіба хто приніс Йому їсти? 34 Ісус говорить їм: Моя їжа є творити волю Того, Хто послав Мене, і звершити діло Його. 35 Чи не кажете ви, що ще чотири місяці, і настануть жнива? А Я говорю вам: зведіть очі ваші і погляньте на ниви, як вони пополовіли і готові до жнив. 36 Хто жне, той одержує нагороду і збирає плід у життя вічне, щоб і сівач, і жнець разом раділи. 37 Бо про це є правдиве слово: один сіє, а інший жне. 38 Я послав вас жати те, над чим ви не працювали: інші працювали, а ви ввійшли в їхню працю. 39 І багато самарян з міста того увірували в Нього за словом жінки, яка засвідчила, що Він сказав їй про все, що вона зробила. 40 І тому, коли прийшли до Нього самаряни, то просили Його побути в них; і Він пробув там два дні. 41І ще більше увірувало в Нього за Його словом. 42 А жінці тій говорили: вже не через твої слова віруємо, бо самі чули і знаємо, що Він істинно Спаситель світу, Христос.

Толкова Біблія

(Про Самарію, самарян і про ставлення іудеїв до самарян див. Мф. 10: 5; Лк. 9:52; 4 Цар. 17:29).


Місто Сихар не є, очевидно, більш-менш значним містом, інакше євангелист не став би описувати його. Найімовірніше, що тут мається на увазі невелике містечко Аскар, котре ще й досі існує на південно-східному схилі гори Гевал. Воно дійсно знаходиться недалеко від тієї ділянки землі, яку Яків купив у синів Еммора (Бут. 33:19) і яку він, за іудейським переказами, додав до спадкової ділянки Йосифа (пор. Бут. 48:22).

Не дійшовши до самого міста, Христос стомився від подорожі у сильну спеку (час було вже полуденний, коли на сході люди зазвичай сидять вдома), зупинився відпочити біля криниці. Цей колодязь євангелист називає «криницею Якова» згідно з переказом самарян (пор. стих 12), в Старому ж Завіті про такий колодязь згадок немає. Зі слів самарянки видно, що ця криниця живилася джерелами, що били з-під землі. Вода, втім, стояла в колодязі дуже низько, так що без особливого черпала з нього не можна було напитися.


Ісус, очевидно, втомився від подорожі більше, ніж Його учні, які пішли в Сихар купити їжі. Час був «близько шостої години», тобто за єврейським часом близько дванадцятої години дня - найгарячіша пора доби. Стомлений Христос сів біля криниці «так» (οὕτως; це слово в російському Євангелії залишилося без перекладу), тобто, ймовірно, просто прямо на землі. Біля Нього міг бути неподалік улюблений Його учень Іоан.

У цей час прийшла до криниці одна самарянка, можливо, з міста Сихар. Христос звертається до неї з проханням дати Йому води, щоб втамувати спрагу.

Самарянка, певно, пізнала в Христі іудея і за рисами обличчя, і по одягу, і, нарешті, з вимови. Мандрівники кажуть, що самаряни мають тип, не схожий на тип іудейський. Одяг самарян мав на собі китиці блакитного кольору, а в іудеїв - білого. Нарешті, і у вимові деяких голосних і приголосних звуків самаряни відрізнялися від іудеїв. Так, напр., вони не могли вимовити літери "с" (Едершейм с. 516).

Христос відповідає самарянці, що Його прохання, звернене до самарянки, дійсно, не відповідає Його становищу. Але це говорить Він не в тому сенсі, що Він - іудей, а в тому, що Він по відношенню до всіх людей – Той, Хто дає, а не приймає від них. Він дає незрівнянно вищий дар, ніж будь-що, що йому могли б дати люди, - справжній дар Божий.

Цей дар Божий, який може людям, на їхнє прохання, давати Христос, Він образно позначає як живу воду, - очевидно для того, щоб порівняти його з тим даром (водою), якого Він просив у самарянки. Під цим даром Христос розумів, без сумніву, благодать Святого Духа, яку Він повинен був дати віруючим в Нього (пор. Ін. 7: 37-39) і яку віруючі частково мали отримати ще до смерті і воскресіння Христа (Лк. 11 : 13).

Так як і колодязь Якова у самарян вважався даром Божим, даним патріарху, і оскільки в ньому теж вода жива (пор. стих Ін. 4: 6), то самарянка вважає, що Христос хоче звільнити її від зусиль самій діставати воду з глибокого колодязя. Але тут же вона сама собі заперечує, що цього мандрівників-іудей не можна зробити, адже у нього для цього немає необхідного інуструмента.

Самарянка дивується, звідки може цей іудей дістати тут живу воду. Патріарх Яків, якого самаряни вважали своїм прабатьком, був великий в очах Божих, і тим не менше він власними зусиллями викопав цей глибокий колодязь - колодязь, настільки багатий водою, що її вистачало на всю сім'ю патріарха, дуже численну, і на всюйого худобу.

У цього ж іудея, - думала про себе самарянка, - немає і ніяких помічників і знарядь для копання якогось нового колодязя. Можливо, він жезлом своїм подібно до Мойсея виточить воду з каменя? Але тоді хто ж він? Такі думки живила в собі самарянка.

Христос відволікає думку самарянки від простої води до води духовної. Що довго говорити про цю просту воду, яка не може назавжди наситити людини? Нехай це буде вода джерела, що б'є з-під землі, але, випивши і такої води, захочеш пити знову.

Але є вода іншого роду, яка навіки вгамує спрагу людини. Ця вода може бути дана тільки Христом і до того ж не зараз ( «дам» - майбутній час). Але мало того, що ця нова вода назавжди вгамує спрагу в людині, вона сама з'явиться в людині джерелом, вода якого потече в життя вічне.

Христос, очевидно, говорить тут про благодать Духа Святого, яка буде подаватися тим, хто вірить у Христа завдяки Його місії Спасителя. Ця благодать не залишиться в серці віруючого мертвим капіталом, а стане збільшуватися все більше і більше і, нарешті, потече, як багата водою річка в широке море, в вічне життя. Тут, на землі, цьому потоку благодаті текти недовго, він, так би мовити, сам прагне на більш великі простори Небесного Царства.

Самарянка вражена словами Христа. З повагою вона називає Його паном. Тим не менш, вона ніяк не може зрозуміти, що Христос говорить їй про благодать Божу. Вибаченням для неї в цьому нерозумінні могло, втім, служити та обставина, що самаряни не приймали, крім книг Мойсея, ніяких інших, а між тим, тільки у пророків благодать Духа Божого зображена була у вигляді води. (Іс. 44: 3).

Так як самарянка виявляється нездатною зрозуміти слів Христа, то Він скеровує її покликати сюди для розмови з Ним її чоловіка, який - передбачається - і пояснить їй згодом, чого вона сама зрозуміти не в змозі.

У відповідь самарянка каже, що у неї чоловіка немає, Христос говорить, що вона сказала правду. Справді, вона тепер живе не в законному шлюбі з однією людиною. При цьому Христос додає, що і взагалі вона жінка в моральному відношенні не висока: у неї було вже п'ятеро чоловіків. Чи втратила цих чоловіків самарянка природним чином, тобто чи вони один за іншим померли, або ж тут мало місце розлучення - Христос про це не говорить нічого.

Самарянка була вражена тим, що невідомий перехожий знає всі обставини її життя.

Разом з тим, їй, мабуть, стало соромно перед таким чоловіком, якого вона називає навіть пророком, немов пригадуючи про того пророка, прихід якого було провіщено Мойсеєм (Втор. 18:18). Тому вона хоче скоріше відволікти розмову від своєї особистості, від її несхвальної поведінки, і звертається до Христа з питанням загальнорелігійного значення. Можливо, їй і насправді не були чужі патріотичні почуття. Як би там не було, вона бажає знати від пророка, який, звичайно, думає вона, скаже їй всю правду, - де знаходиться угодне Богові місце поклоніння або богослужіння. Батьки самарян, тобто як думає самарянка, патріархи Ной, ковчег якого зупинився, за віруваннями самарян, на горі Гаризині, Авраам, Ісаак і Яків, які також на цій горі приносили жертви, - всі поклонялися саме на цій горі. Тут порівняно недавно стояв ще й храм самарянський, зруйнований незадовго до Р. X. іудейським вождем Іоаном Гірканом. Тим часом, іудеї стверджували, що поклоніння Богу можливе тільки в Єрусалимі.

У відповідь самарянці Христос каже, що скоро вже самаряни будуть молитися Отцеві (так Христос називає тут Бога для того, щоб вселити самарянці думку про ту близькість, яка повинна існувати між людьми і Богом) не на своєму Гаризині і не в іудейському Єрусалимі. Тут, безсумнівно, є пророцтво про навернення самарян, принаймні, значної їх частини, до віри в Христа. Це пророцтво виповнилося незабаром після вознесіння Христа (Діян. 8:14).

Але поки Христос визнає за іудеями право вважатися справжніми шанувальниками Бога. Утім, Він не говорить, що самаряни не знають істинного Бога: вони не розуміють тільки, як належить, істинного сенсу релігії, і тому їх поклоніння Богові не може цілком зрівнятися з іудейським культом. Христос роз'яснює перевагу іудейського богошанування вказівкою на те, що «спасіння від іудеїв», тобто спасіння через Месію має бути долею всіх народів землі, але, як говорили пророки, воно з'явиться в ізраїльському народі (Іс. 2: 1-5 ). Туди, до Сиона, повинні поки звертати свої погляди народи землі; ізраїльський народ ще продовжує залишатися єдиним носієм обітниць Божих, і богослужіння, що здійснюється в Єрусалимі, своїми обрядами вказує на велику жертву, яку скоро для спасіння всіх людей звершить Месія (пор. Рим. 9: 4-5).

Однак скоро настане час, коли іудеїзм втратить своє право вважатися єдиною істинною релігією, до якої повинні звертатися погляди всього людства. Це час, можна сказати, вже настав, принаймні, спостерігається поворот до нього. Христос характеризує цю наступаючу еру як час, коли «справжні», тобто цілком гідні цього імені, шанувальники Бога будуть поклонятися Отцю (пор. Ін. 4:21) «в дусі і в правді».

Слово «дух» знаменує тут протилежність плоті і всьому, що має плотський характер, все, що обмежує свободу духу. У іудеїв і у самарян було уявлення, що успішність молитви залежить від зовнішніх умов, головним же чином, від місця, де відбувається богослужіння.

Незабаром цієї пов'язаності людини й Бога місцем вже не буде, і люди скрізь, у всіх місцях земної кулі, будуть приносити поклоніння Богові. Але крім цього скоро буде мати місце і інша зміна: служіння Богу буде відбуватися «в істині», тобто скінчиться всяка фальш, яка існувала в іудейському і у всякому іншому богослужінні, коли і лицеміри брали участь в богослужінні і вважалися за справжніх шанувальників Бога (Мф. 15: 7 і сл.). Богослужіння буде відбуватися тільки від щирого серця, в чистому настрої.

Таким чином, тут Христос не говорить ні слова проти богослужіння взагалі, не заперечує необхідності для людини, як істоти, що живе у плоті, відомими зовнішніми способами виражати свої почуття перед Богом (пор. Мф. 6: 6). Він говорить тільки проти тих вузьких поглядів на богослужіння, які існували тоді у всіх народів, не виключаючи й іудеїв. Те, що Він визнає необхідність зовнішнього богослужіння, видно не тільки з Його власного прикладу (Він, наприклад, перед зверненням до Отця «звів очі Свої до неба» - Ін. 11:41; став на коліна під час молитви в Гефсиманії - Лк. 22 : 41), але і з того, що Він, кажучи тут про майбутнє поклоніння Отцю, вживає таке дієслово, яке позначає саме схиляння людини до землі, тобто зовнішнє вираження молитовного почуття (προσκυνήσουσιν).

Богові любі саме ті, хто вклоняється Йому «в дусі», хто стоїть вище прихильності до одного певного місця; бажані тому, що Сам Він «є Дух», Істота, що стоїть поза будь-яких кордонів часу і тому близька всякій душі, що шукає Його (Діян. 17: 24-29).

Самарянка не наважується робити Христу будь-яких заперечень з приводу Його вчення про переваги народу іудейського і про нове поклоніння Богові: вона бачить в Ньому пророка. Але в той же час вона боїться і визнати те, що говорить їй невідомий пророк. Вона сама не в змозі зрозуміти цих найважчих питань релігії, хоча і зверталася раніше за рішенням одного з них до Христа. Тільки Месія, говорить вона, роз'яснить нам все (вираз «званий Христос» належить, без сумніву, не самарянці, а євангелисту, який додав його для своїх читачів-греків). Як самаряни тоді уявляли собі Месію - на це питання не можна сказати щось достовірне. Можна, втім, з ймовірністю припускати, що самаряни не могли не засвоїти деякої частини іудейських уявлень про Месію. Вони називали Його Тагеб, тобто Відновник, і говорили, що він відновить скинію свідчення з усіма її судинами і роз'яснить таємне значення закону Моїсеєвого. Тагеб виступить, однак, не тільки як учитель, а й як цар, якому підкориться Ізраїль і всі народи землі.

Так як самарянка, очевидно, належала до людей, які чекали всією душею Месії і Його спасіння, то Христос прямо відкриває їй, що саме Він і є очікуваним нею Месією. Точно так же відкрив Він Себе і учням Іоана при першій же розмові з ними, оскільки вони були підготовлені до віри в Нього (Ін. 1:41). Готовність же свою увірувати в Христа як в Месію самарянка висловила вже тим, що визнала Його пророком (Ін. 4:19).

Розмовляти чоловікові, і особливо рабину, з жінкою на дорозі вважалося у іудеїв справою не зовсім доречною. Але ученики не наважилися висловити своє здивування вголос своєму Вчителю.

Самарянка, між тим, збентежена, ймовірно, прибуттям учнів пророка, які могли запитати у свого Вчителя, що це за жінка розмовляє з Ним, поспішила піти і сповістити швидше своїх співгромадян про появу дивного пророка, щоб співгромадяни встигли поговорити з Ним до Його відходу в дорогу.

Сама вона не сміє прямо заявити в місті, що з нею говорив Месія: вона віддає вирішення питання про пророка більш знаючим людям. При цьому, однак, вона не соромиться і нагадати своїм співгромадянам про своє недобропорядне життя... І говорить так переконливо, що за нею йде натовп.

На пропозицію учнів підкріпитися принесеною ними з міста їжею Христос каже, що у Нього є інша їжа (Ін. 4:34)...

...І ця їжа полягає в тому, що Він може творити волю Отця Свого і здійснювати або, точніше, доводити до завершення справу Отця (τελειοῦν). Христос не хоче сказати цим, що Він не потребує звичайної їжі, Він дає тільки зрозуміти, що за певних обставин вчинення божественної волі є для Нього також засобом, що зміцнює Його тілесні сили, і іноді замінює для Нього звичайну їжу.

Потрібно зауважити, що Христос розглядає тут Свою місію як довершення тієї великої справи (έργον), яку давно вже почав здійснювати в людстві Отець Небесний. Це Сам Отець підготував самарянку і її одноплемінників до віри в Христа, це Він пробудив у душах цих напівязичників прагнення дізнатися істину, і завданням Христа було тільки розвинути ті зародки, які були вкладені в серця людей Богом.

35 стих. Христос хоче вселити учням Своїм велику скромність в розумінні свого призначення. Він і робить це в образній формі. Так як розмова йшла про їжу і, зокрема, про хліб, який, звичайно, принесли з собою з міста учні, то Христос природно звертається думкою до полів, на яких виросло збіжжя.

Колодязь, біля якого сидів Христос, знаходився на деякій височини, звідки було видно поля, що належали жителям Сихара. "Ви говорите - так можна передати образний вислів Христа - що до жнив залишається ще цілих чотири місяці, і це абсолютно правильно. Але є інші жнива, для нас важливіші - це навернення душ, і ось ці жнива тут, в Самарії, повинні початися зараз, тому що ниви вже побіліли - хліб духовний вже дозрів".

Від видимого Христос звертає погляди учнів Своїх до невидимого. Втім, можна припускати, що вже тоді з міста стали йти до колодязя, керовані самарянкою, її одноплемінники (пор. ст. 30) і на них Христос міг показувати учням Своїм, кажучи: "Підійміть свої очі".

Потрібно зауважити, що на підставі цього стиха можна приблизно визначити час публічної діяльності Христа в межах Іудеї. Христос каже, що до жнив залишається ще чотири місяці, а жнива в Палестині починалися звичайно з 16-го Нісана і тривала до свята 50-ці, тобто до місяця Сивана (з 1-го квітня до 20-го травня). Жнива пшениці, зокрема, починалася двома тижнями пізніше, тобто 15-го квітня. Якщо поля самарян були засіяні пшеницею, що дуже ймовірно, то випливає, що Христос був у Самарії на початку січня або навіть в кінці грудня, до цього ж з Пасхи пройшло вісім місяців. Весь цей період часу в вісім з лишком місяців Христос і провів в Іудеї.

Тоді як учні Христа в кращому випадку могли порівняти релігійний стан самарян тільки з зеленими ще нивами, яким ще довго залишалося до жнив, Христос говорить їм, що вже тепер, - а не через чотири місяці або через сторіччя - хто жне отримує нагороду і збирає врожай в життя вічне, а це веде до того, що хто сіє й хто жне радіють разом.

"Життя вічне" тут представляється сферою, де надходять духовні жнива - всі ці душі, що спасаються Христом. Так хліб хліб надходить у житницю (пор. Мф. 3:12). Учні Христа повинні зрозуміти, що жителі Сихара є вже цілком достиглою пшеницею, яку тепер треба збирати. Сама ці жнива - нагорода тому, хто збирав, тому що він отримує її не тільки через свою власну працю, але й як результат праці того, хто сіяв цю пшеницю. У цих духовних жнивах, однак, є щось несхоже на те, що буває при жнивах звичайних. Радіє не лише духовний жнець, але і духовний сіяч.

У ставленні до духовних жнив знаходить своє досконале справдження приказка: "Один сіє, інший жне". Якщо при звичайних жнивах збирачем хліба зазвичай є той, хто сіяв

той хліб, то при жнивах духовнхи завжди буває інше. Бог сіє (пор. Ін. 4:34), а Христос і після Нього апостоли будуть збирати цей божественний духовний посів, коли він виросте і дозріє.

Справді, ні Христос, ні апостоли не займалися досі наверненням жителів Сихара, а сихаряни вже готові прийняти євангельське вчення. Сам Бог приготував їх до цього навернення, можливо, за допомогою книг Мойсея, які взяли самаряни від іудеїв, можливо, і деякими іншими способами.

Тому апостоли не повинні пишатися своїми успіхами, як результатом тільки власної праці; ці успіхи насамперед є результатом діяльності Бога в світі, а їх робота, головним чином, є робота женців. З іншого боку, Христос цим і заспокоює апостолів щодо результатів їх діяльності: нехай вони сміливо йдуть в світ - там для них вже приготовлені ​​жнива Самим Богом.

«Я послав...». Христос, безсумнівно, вже раніше говорив Своїм учням про те, для чого Він їх покликав, і вони могли здійснювати хрещення тільки як послані для цього Христом (Ін. 4: 2).

«Інші трудилися...». Тут Христос міг мати на увазі іудейських священиків, що вчили самарян Законом Мойсея (4 Цар. 17:28 і дал.), А також і Іоана Хрестителя, діяльність якого навряд чи могла пройти безслідно для самарян.

На питання «чому Христос залишився в Самарії тільки два дні?» Луязі відповідає: "Ісус не залишається на тому місці, де Його визнали Спасителем світу, тому що не було в рамках Промислу, щоб слава втіленого Слова була визнана усіма раніше Його смерті" (з . 368).

Крім тих самарян, які прийшли до Христа і увірували в Нього за словом жінки, багато хто увірував в Нього протягом тих двох днів, які Христос провів у Сихарі на прохання жителів цього міста. Показово, що самаряни вірили тільки одному вченню Христа, не просячи у Нього чудесних свідчень істинності Його божественного посланництва, і цим показали себе кращими іудеїв, які, якщо і вірували Христу, то тільки тому, що бачили звершені Христом чудові знамення (Ін. 2 : 23). І перші, які звернулися до Христа на підставі свідчень жінки, і ті, що самі повірили після розмови з Христом, винесли тверду впевненість в тому, що Він є дійсно Спаситель світу. До цього, звичайно, приведені вони були тим, що вчення Христа про Своє Царство цілком збіглося з тими очікуваннями, які покладали самаряни на свого Тагеба або Спасителя іудеїв і язичників (див. Ін. 4:25, 26).

Діяння святих апостолів, 11: 19-26, 29-30

19 Тим часом розсiянi через го­нiння, що сталося пiсля Стефана, пройшли до Фiнiкiї та Кiпру i Антиохiї, нiкому не проповiдуючи слово, крiм юдеїв. 20 Були ж деякi з них кiпряни i киринейцi, якi, прийшовши до Антиохiї, говорили до еллiнiв, благовiстячи Господа Iсуса. 21 I рука Господня була з ними, i велике число, увiрував­ши, навернулося до Господа. 22 Дi­йшла чутка про це до церкви Єрусалимської, i доручили Варна­вi йти до Антиохiї. 23 Вiн прийшов i, побачивши благодать Божу, зра­дiв i умовляв усiх триматися Господа щирим серцем; 24 бо вiн був чоловік добрий i сповнений Духа Святого i вiри. I приєдналося чимало народу до Господа. 25 Потiм Варнава пiшов у Тарс шукати Савла i, знайшовши його, привiв до Антиохiї. 26 Цiлий рiк збиралися вони в церквi i вчили багато народу; i ученики в Антиохiї впер­ше почали зватися християнами.
29 Тодi ученики ухвалили, щоб кожний‚ хто що мав‚ послав допомогу браттям, якi живуть у Юдеї, 30 що й зробили, пославши зiбране до пресвiтерiв через Варнаву i Савла.

Толкова Біблія

Виклавши події, які вимагали особливого до них уваги і мали місце після убивства Стефана, поза зв'язком між собою (Діян. 8: 1-40, Діян. 9: 1-43, Діян. 10: 1-48), Дієописувач переходить до опису діяльності розсіяних віруючих за межами Іудеї і Самарії, про що ним вже було дещо сказано. Тепер Дієописувач хоче наочніше вказати важливі результати гоніння і розсіювання.

"Гоніння, - каже Златоуст, - чимало принесло користі для проповіді Євангельської. Якби вороги намагалися цілеспрямовано поширити Церкву, то зробили б не що інше, як це: маю на увазі розсіювання вчителів".

Фінікія - приморська смуга землі на північ від Галилеї, в той час підпорядкована римлянам, зі знаменитими колись містами Тиром та Сидоном.

Кіпр - острів ближче до Сирофінікійського берега Середземного моря (Діян. 4:36).

Антиохія - велике і квітуче тоді місто в північно-західній Сирії, на р. Оронті, за 6 годин шляху від моря (близько 30 км), - засноване Антиохом, батьком Селевка Никатора, засновника царства Селевкідів. Переважаючим населенням міста було грецьке, чимало було і євреїв. Грецькі освіта і мова були також панівними в місті.

"Нікому не проповідуючи слова (тобто Євангелія), крім, іудеїв ..." - слідуючи правилу, вираженому Апостолом Павлом, що іудеям першим потрібно було проповідувати Слово Боже (Діян. 13:46). Таким чином, благовістячи Євангеліє іудеям і минаючи язичників, "робили це не через страх людський, який вважали за ніщо, а бажаючи дотримати закон і з поблажливості до них..." (Золот.), тобто іудеїв, що вважали себе власниками переважного права на оприлюднення Євангелія.

Після Кесарійських подій (навернення Корнилія) суворе розмежування іудеїв і язичників в правах на вступ в Церкву Христову втрачало силу, і з цього часу починається посилене поширення Євангелія серед язичників.

Особливу ревність в цьому проявили віруючі з іудеїв-огречених (Кіпру й Кірінеї, Діян. 11:20), які, прийшовши до Антіохії, відкрито "промовляли й до греків, благовістячи про Господа Ісуса" і мали повний успіх, створивши першу велику громаду християн з язичників, що мала дуже важливе значення в першохристиянській Церкві.

"І була рука Господня з ними ..." (проповідниками), тобто особлива благодатна сила Божа, що знаменнями і чудесами зміцнює діло проповіді.

І послали Варнаву в Антіохію. "Навіщо і чому саме Варнаву? На випадок виникнення будь-яких непорозумінь - на зразок тих, про які йдеться вище (Діян. 11: 2-3) - і взагалі для керування новою християнською спільнотою - Варнава був, очевидно, більш відповідним для зазначених повноважень. Він був родом з того ж Кіпру, звідки і деякі з антиохійських проповідників (Діян. 11:20; пор. Діян. 4:36); користувався особливою повагою в Церкві Єрусалимській (Діян. 4: 36-37; Діян. 9: 26-27); був чоловік добрий і благодатний (Діян. 11:24); мав особливий дар переконливості і втішний в слові, що показувало і саме ім'я Варнава (Діян. 4:36). Така людина повинна була здаватися особливо придатною до умиротворення негараздів, які можуть виникнути і до спрямування всього життя громади до належному дусі.

Прибувши на місце, Варнава міг тільки радіти щодо Божої благодаті серед антиохійських християн, яких благав триматися Господа щирим серцем - "волею серця трепетно ​​у Господі ..." - буквально - наміром серця перебувати при Господі. "Похваливши і схваливши людей, він, ймовірно, навернув цим ще більше ..." (Злат.).

"Варнава пiшов у Тарс..." - без сумніву, для того, щоб направити його нове широке поле діяльності, що відкрилося і до якого мав особливе призначення Павло - апостол народів, що відбув у Тарс з Єрусалима (Діян. 9:15, Діян. 9: 29-30).

"Збиралися в церкві ...", тобто на загальних богослужбових зборах християн.

"Вчили чимале число людей ..." - повчали і утверджували навернених в істинах віри і правилах життя християнського. Показово, що тут проповідницька діяльність Савла характеризується (хоча і в поєднанні з Варнавою) словом «вчити», що зазвичай вживається лише про проповіді апостольські (Діян. 4: 2, Діян. 4:18; Діян. 5:25, Діян. 5:28, Діян. 5:42, порівн. Діян. 2:42).

"Учні в Антиохії вперше стали називатися християнами ...". До сих пір послідовники Господа іменували себе учениками, братами, віруючими і т. п. Два рази зустрічається в Новому Завіті (Діян. 26:28; 1 ​​Пет. 4:16 ) ця назва і вживається як назва від людей поза Церквою. Це говорить про те, що засвоєння найменування християн не зобов'язане тільки християнам. Не менш сумнівно, щоб воно могло піти і від іудеїв, які, звичайно, не наважилися б священного для них імені Христос (переклад євр. Месія) дати послідовникам Того, Кого вони не вважали таким. Залишається, таким чином, з більшою ймовірністю припустити, що назва християн була дана віруючим язичниками антиохійськими.

Не знаючи догматичного і релігійно-історичного значення імені Месії, вони прийняли його грецький переклад (Христос) за власну назву, утворивши від нього і ім'я групи Його послідовників. Нове найменування вдалим було особливо тому, що в ньому як не можна краще з'єднувалися в єдине ціле всі сповідники нової віри - як з юдеїв, так і з язичників, які пізнали християнство зовсім незалежно від юдейства.

«Тодi ученики ухвалили, щоб кожний‚ хто що мав‚ послав допомогу браттям, якi живуть у Юдеї...»

Це було, очевидно, вже при настанні голоду в Іудеї. Тоді вперше і виразилася настільки зворушлива братська любов і єднання окремих християнських громад у відношенні одне до одного.

«Що й зробили, пославши зiбране до пресвiтерiв через Варнаву i Савла».

Перша згадка в апостольській історії про пресвітерів. Як видно з подальших згадок (Діян. 15: 2, Діян. 15: 4, Діян. 15: 6, Діян. 15:22 Діян. 15:23; Діян. 20:17 та ін.) і з послань апостольських (Тит. 1: 4; 1 Тим. 5:17, 1 Тим. 5:19 та ін.), це були керівники окремих християнських громад, пастирі і вчителі і звершувальники таїнств (пор. Діян. 20:17, Діян. 20: 28; Еф. 4:11; 1 Пет. 5: 1; Як. 5: 14-15). До свого служіння вони посвячувалися покладанням рук апостолів (Діян. 14:23) або єпископів (1 Тим. 5:22). У тих містах, де християнські громади були більш численні, напр., в Єрусалимі, Ефесі і т. п., пресвітерів поставлялося кілька (Діян. 15: 1, Діян. 15: 4 і д.; Діян. 20:17).

Про первісне установлення цього священного ступеня немає такої особливої звістки, як, напр., про заснування дияконства (Діян. 6: 1 і далі). Зрозумілим є одне, що звичай рукопокладання пресвітерів в нових громадах християнськах встановився дуже рано (Діян. 14:27), викликаний, очевидно, нагальною потребою кожної громади мати авторитетного і уповноваженого апостольського владою керівника, предстоятеля, пастиря і вчителя й звершувача таїнств, крім єпископа. Як найближчим представникам окремих громад, пресвітерам і передається керування антиохіянами, без обтяження апостолів.