ШАПКА1.jpg

    Слово Боже: Чого б вони не попросили, буде їм від Отця Мого Небесного



    13 серпня читаємо Євангеліє про силу молитви, прощення і ставлення до "менших" і слабших, які нерозривні одне від одного.

    Євангельські читання 13 серпня


    Євангеліє від Матфея, 18, 18 – 22, 19, 1-2,13-15


    18 Істинно кажу вам: що ви зв’яжете на землі, те буде зв’язане на небі, і що розв’яжете на землі, те буде розв’язане на небі. 19 Істинно також кажу вам: якщо двоє з вас дійдуть згоди на землі просити про всяку річ, то, чого б вони не попросили, буде їм від Отця Мого Небесного; 20 бо, де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я серед них.
    21 Тоді Петро підійшов до Нього і сказав: Господи, скільки разів прощати брату моєму, який згрішить проти мене? Чи до семи разів? 22 Ісус говорить йому: не кажу тобі — до семи, але до сімдесяти разів по сім.
    1 Коли Ісус скінчив слова ці, то вийшов з Галилеї і прийшов у землі Юдейські, що за Йорданом. 2 За Ним пішло багато людей, і Він зцілив їх там.
    13 Тоді привели до Нього дітей, щоб Він поклав на них руки і помолився, ученики ж не дозволяли їм. 14 Але Ісус сказав: облиште дітей і не забороняйте їм приходити до Мене, бо таких є Царство Небесне. 15 І, поклавши на них руки, пішов звідти.

    Толкова Біблія


    18 Істинно кажу вам: що ви зв’яжете на землі, те буде зв’язане на небі, і що розв’яжете на землі, те буде розв’язане на небі.


    Подібні слова сказані були одному Петру в Мф. 16:19 і мають той же сенс. Замість «що» (o) 16:19 тут osa - також середній рід і вказує на дії, а не на особи.


    19 Істинно також кажу вам: якщо двоє з вас дійдуть згоди на землі просити про всяку річ, то, чого б вони не попросили, буде їм від Отця Мого Небесного;

    Сила учнів і взагалі всіх віруючих ґрунтується на внутрішньому духовному єднанні громади між членами її (συμφωνεῖν) і з Богом.


    20 бо, де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я серед них.


    У кодексах D Сіросін. і у Климента Олександрійського стих цей подається в негативній формі: «бо немає двох або трьох зібрані в ім'я Моє, у яких (біля яких) Я не був би (Я не єсмь) серед них». Тут вказується на церковний minimum. Христос істинно присутній серед людей навіть тоді, коли двоє або троє з них збираються в ім'я Його.


    21 Тоді Петро підійшов до Нього і сказав: Господи, скільки разів прощати брату моєму, який згрішить проти мене? Чи до семи разів?

    (Лк. 17: 4)


    Питання Петра не має близького зв'язку з промовою Христа в 18-20. Слова Його про прощення образ ближнім спонукали Петра попросити у Нього подальших роз'яснень.


    Пропонуючи питання, Петро, ​​як можна припустити, знав про існування в той час в іудеїв звичаїв і думок щодо прощення образ. «Людині, що згрішила проти іншої, одного разу прощають, вдруге прощають, в третій раз прощають, але в четвертий раз не прощають». Такий часто цитований вислів Талмуду (Вавил. Іома, л. 86: 2), який підкріплювався Іов. 33:29, 30; Ам. 1: 3 і ін. Петро хоче, очевидно, стати вище сучасних йому книжників і збільшує кількість пробачень майже вдвічі - до семи.


    Спаситель спростовує думку Петра спочатку коротким зауваженням. Якщо Петро думав, що потрібно прощати ближньому до семи раз, - можливо, кожен день протягом цілого тижня, - то Господь каже, що прощати треба аж до семи десяти по сім. Що значить це останній вираз? Тертуліан і Ієронім ставили в зв'язок цей вислів з Бут. 4:24, де Ламех каже, що «якщо за Каїна відомститься всемеро, то за Ламеха в сімдесят разів усемеро». Тому думають, що в Євангелії «певний натяк на те, що слова в книзі Буття досить імовірні» і що євангельський вираз утворено на подібній же фразі в зазначеному місці книги Буття.


    Справедливо зауважують, що точна кількість тут не має важливого значення. Як видно з подальшої притчі, Ісус Христос хотів вказати тільки, що ми повинні прощати братам особисті образи необмежену кількість разів.


    Далі Матфей пропускає розповідь Іоана (запрошення Христа Його братами йти в Єрусалим на свято Кучок, Ін. 7: 2-9). Згідно з Іоаном, Христос спочатку відмовився від цієї подорожі. Але коли брати Його пішли в Єрусалим, то й «Він прийшов туди на свято (Кучок), не відкрито, але ніби потай». Думають, що про цю саме подорож і каже Мф. 19 і Мк. 10: 1. Потім у Іоана йде розповідь про саме перебування Христа на святі Кучок (Ін. 7: 11-53), про жінку, викриту в перелюбстві (Ін. 8: 1-11), про бесіду з іудеями (Ін. 8: 12-59 ), про зцілення сліпонародженого (Ін. 9: 1-41), про доброго пастиря (Ін. 10: 1-18), про розбрат між іудеями щодо особистості Христа і намір їх Його вбити (Ін. 10: 19-39).


    Подальші слова Іоана «І пішов знову на той бік Йордану, на те місце, де раніше хрестив Іоан, і залишився там" (Ін. 10:40) можуть збігатися з Мк. 10 «καὶ πέραν τοῦ Ἰορδάνου» (буквально: «за Йордан»). Тут Іоан, який перервав промову синоптиків (Ін. 7: 2 - Ін. 10:40), в свою чергу переривається ними, і саме розповіддю Лк. 9:51, з якою може збігатися остання частина 1-го стиха даної глави Євангелія Матфея. У Луки (Лк. 9: 51-62) розповідається про намір Христа йти в Єрусалим через Самарію, відмову самарян прийняти Його і потім про двох прохачів, які бажали слідувати за Ним; потім про послання 70-ти учеників і повернення їх (Лк. 10: 1-24), милосердного самарянина (Лк. 10: 25-37), відвідування Марфи і Марії, і викладаються інші притчі і події (Лк. 10 - Лк. 16:17) з невеликими вставками у Матфея, Марка й Іоана (наприклад, Ін. 11: 1-16).


    Тільки потім вже починається паралельна розповідь переважно двох перших євангелистів, що знову переривається довгими вставками Лк. 14 - Лк. 18: 1-14 і Ін. 11: 17-54. Зі сказаного можна бачити, що стихи 1-2 є вельми коротким і стиснутим окресленням складних подій, і тому є досить незрозумілими, перш за все, через свою стислість. Слова про те, що коли Ісус закінчив ці слова, то Він вирушив із Галілеї, хоча і не служать, як загалом у Матфея, точним означенням часу, можуть бути поставлені в найближчий зв’язок із розказаною в попередньому розділі притчі про злого раба. Що стосується подальших виразів, поміщених в 1-му стиху, то вони настільки незрозумілі, що їх важко не тільки правильно витлумачити, але навіть правильно перекласти.

    У грецькому перекладі буквально сказано: «прибув до країни Іудеї за Йорданом».


    Труднощі в тому, як слід розуміти ці слова: чи в сенсі того, що Ісус Христос входив в саму Іудею, або ж що Він тільки наближався до неї. Якщо входив, то чому сказано «за Йорданом»? Чи означає це, що Іудея, перебуваючи на західній стороні Йордану, простягалася і на схід від цієї річки, на думку, звичайно, самого євангелиста? Або, можливо, євангелист, коли писав своє Євангеліє, сам перебував або жив на східній стороні від Йордану і виразом «по той бік Йордану» хотів лише означити саму Іудею, що лежить дійсно «по той бік Йордану»?


    Питання ці ставилися ще Оригеном, і він дав на них відповідь настільки ж нечітку, як і в Євангелії; «Прийшов до (ἐπί замість εἰς, тобто інакше, ніж у Матфея) меж Іудеї, не всередину (οὐκ ἐπὶ τὰ μέσα), але наче до краю її». Златоуст схоже з Оригеном говорить: «в самий Єрусалим не входить ще, але відвідує тільки межі іудейські».


    Новітні тлумачі одноголосно стверджують, що Перея та Іудея були різні країни, і деякі схильні бачити тут в словах євангелиста просто географічну помилку, яка б означала, що Ісус Христос «прийшов в зайорданську область Іудеї». Але історично можна встановити з достатньою точністю, що область Іудеї не виходила на схід за Йордан і що останній був кордоном між Іудеєю і Зайорданською областю, яка називалася Перея.


    Вираз «за Йорданом» (πέραν τοῦ Ἰορδάνου) не може тому служити означенням слів «до країни Юдейської»; тобто не означає «країни Юдейської Зайорданської».

    На цій підставі вважають, що «по той бік Йордану» відноситься просто до слова прийшов (ἦλθεν), і, щоб краще зрозуміти мову євангелиста, потрібно розташувати слова інакше, ніж він, а саме так: «прийшов за Йордан (пішов по той бік Йордану) до країни Юдейської».


    Подібний вираз у Мк. 10 (буквально: «в межі Іудеї і за Йордан») такому тлумаченню не суперечить. Що ж до вислову «до країни Юдейської», то можна погодитися як з древніми, так і з новими тлумачами, що воно не означає «в саму Юдею». Сутність справи полягає просто в тому, що замість подорожі в Юдею через Самарію, тобто коротшим і звичайний шляхом, Спаситель вирушив туди через Перею. Це було не швидке, а повільне наближення до Єрусалима (Мф. 20:17, 29; Мф. 21: 1).


    Причина того, що учні перешкоджали приносити дітей до Ісуса Христа, полягала, за звичайним поясненням, в тому, що боялися, як би не перешкодити Його місії Учителя і не відвернути Його до більш «низької», на їхню думку, діяльності. Златоуст висловлює цю причину в двох словах: з поваги до Ісуса Христа.


    Безсумнівно, що ця проста євангельська розповідь мала величезне значення і вплив на встановлення правильного ставлення дорослих до дітей і служить основою всієї сучасної педагогіки. Вчення Христа було абсолютно протилежним дсуворих думок старозавітних людей (напр., Сир. 30: 1-13).


    15 І, поклавши на них руки, пішов звідти.

    (Мк. 10:16).


    Марк додає: «і обнявши їх». Розповідь цю можна вважати додаванням і роз'ясненням всього попереднього навчання, викладеного в цій главі. Спочатку в ній викладається глибоке вчення про шлюб і винятки із загального, вкладеного в людську природу, природного та морального закону. Потім Спаситель повертається до Своєї первісної думки про святість шлюбного союзу і покладає руки на дітей, як плід шлюбних відносин і подружньої вірності. Після цього Він відправляється в подальший шлях, що особливо зрозуміло з початкових слів Мк. 10:17.



    Перше послання до коринф’ян святого апостола Павла, 12, 12 – 26


    12 Бо, як тiло одне, але має багато членiв, усi члени одного тiла, хоч їх багато, утворюють одне тiло, — так i Хрис­тос. 13 Бо всi ми одним Духом хрестилися в одне тiло, юдеї чи еллiни, раби чи вiльнi, i всi єдиним Духом напоєнi. 14 Бо тiло не з одного члена, а з багатьох. 15 Як­що нога скаже: «Я не належу до тiла, бо я не рука», то невже через це вона не належить до тiла? 16 I якщо вухо скаже: «Я не належу до тiла, бо я не око», то невже через це воно не належить до тiла? 17 Якщо все тiло — око, то де слух? Якщо все — слух, то де нюх? 18 Та Бог розмiстив члени, кожний з них‚ у тiлi‚ як було Йому завгодно. 19 А коли б усi були один член, то де було б тiло? 20 Тепер же чле­нiв багато, а тiло одне. 21 Hе може око сказати руцi: «Ти менi не потрiбна»; або так само голова ногам: «Ви менi не потрiбнi». 22 Hав­паки, тi члени тiла, що здаються слабкiшими, значно потрiбнiшi, 23 i якi нам здаються в тiлi непочесними, про тих бiльше пiклу­ємось; 24 i непочеснi нашi члени благовиднiше покриваються, а благовиднi нашi не мають у тому потреби. Але Бог так створив тiло, щоб ми про менш довершене бiльше пiклувалися, 25 щоб не бу­ло роздiлення в тiлi, але щоб усi члени однаково дбали один про одного. 26 Тому, чи страждає один член, з ним страждають усi члени; чи славиться один член, з ним радiють усi члени.

    Толкова Біблія


    Ап. переходить до порівняння між тілом людським і Церквою. Тіло з його членами є тут прикладом для розкриття думки про духовні відносини, в яких повинні перебувати між собою члени Церкви, що мають різні дари. Саме всі вони повинні перебувати в єднанні між собою, хоча їх багато і хоча обдарування їх різні.


    Так і Христос. Тут слово «Христос» поставлено замість слова «Церква» (Злат.). За Апостолом (Еф. 1:23), Церква є тіло Христове, і цю думку він висловлює і тут, замінюючи останній вираз більш коротким: «Христос».


    Бо ми всі одним Духом хрестилися в одне тіло. Тут безсумнівно Ап. вказує на хрещення, яке, як можна говорити і на підставі цього місця, було початковим християнським встановленням. Важливо, що в хрещенні всі віруючі отримали одного і того ж Духа Святого - це підстава для їх єднання, спонукання до того, щоб вони дійсно поводили себе як члени одного тіла.


    Хрещення зрівнює в Церкві навіть всякі соціальні відмінності і національні особливості. Тим більше хрещені не повинні роз'єднуватися через деякі відмінності в духовних даруваннях.


    І всi єдиним Духом напоєнi. Тут мається на увазі, цілком ймовірно, сьогоднішнє таїнство миропомазання.


    Напоєні - вжито в грец. тексті як аорист, що позначає одноразову дію, і до того ж слово «всі» вказує, що мова йде не про особливі благодатні духовні дарування, а про такі, які дані кожному віруючому, подібно до того, як кожному віруючому дана і благодать хрещення. Образ «напоєння» духом зустрічається ще у пророків (Іс. 44: 3; Йоіл. 2:29) і в промовах Господа Ісуса Христа (Ін. 7:37). Ап. згадує про це таїнство для того, щоб знову спонукати віруючих підтримувати єднання між собою, що отримали необхідні для християн і однакові дари Духа.


    Хоча тіло має багато членів, але всі вони належать, не дивлячись на свою протилежність, до одного тіла. Що стосується їх відмінності, то воно необхідне і встановлене Самим Творцем. При цьому потрібні і більш слабкі члени, і непочесні з членів більше, так би мовити, шануються нами особливим доглядом за ними (покриттям їх одежею). Так і Церква Коринфська представляє собою тіло Христове - в ній є різні члени, різної важливості служіння, з яких кожне має свою задачу, не входячи в чужу сферу. Ап. знову бере образ тіла як живого організму. Тільки цей образ служить йому тепер вже не для того, щоб з'ясувати єдність різних дарів духовних, а для того, щоб роз'яснити необхідність їх різноманітності.


    Все, що тут сказано про члени людського тіла, - тільки метафори. Насправді ці думки були висловлені коринфськими християнами. Деякі з них, з образи на те, що були позбавлені найбільш блискучих обдарувань, не хотіли вже нічого робити, нічим не хотіли послужити Церкві.


    Тіло, позбавлене різноманітності членів, було б страшно одноманітним.

    Ап. переконує християн, які не одержали великого, бажаного дару, що в цьому випадку, як і в розташуванні частин тіла (одних вище, інших – нижче) проявилася премудра воля Божа.


    При цьому Ап. знову повторює думку про те, що зведення всіх духовних дарів до одного позбавило б церковне життя бажаної різноманітності, яке і служить ознакою її досконалості. Ап., втім, каже тут навіть ще сильніше: саме тіло припинило б в цьому випадку своє існування - або, що теж, церковне життя впало б в стан страшної однобічності, скінчилася б взаємодія різних обдарувань, у спільній і паралельної діяльності яких і полягає життя церкви.


    На щастя - робить висновок Ап. - цього не сталося: Бог встановив в Церкві різні служіння, хоча через це Церква, як і тіло, не втратила своєї єдності.


    Висновок, який звідси повинні були зробити коринф’яни, абсолютно чіткий: якими б не були незначними їх дари, вони не повинні нехтувати ними і закопувати в землю, подібно ледачому рабові, який отримав один талант.


    Звідси Ап. починає говорити до тих коринф’ян, які отримали вищі дари. Він навчає їх не зневажати нижчих себе за духовними обдаруваннями.


    23-24 ст. слід було б перекласти так: «І ті, які ми вважаємо непочесними в тілі, - їх наділяємо особливою честю, і неблаговидні наші члени знаходять собі особливу шану, а благовидні не потребують такоої з нашого боку пошани. Але Бог з'єднав майстерно тіло, позбавленому (честі) давши щедру частину». Під «неблаговидними» або позбавленими (честі) членами тіла можна розуміти християн, позбавлених зовнішнього блиску, показності, що терплять різні незгоди, але все це переносять терпляче заради Христа. Такий був і сам Ап. Павло (пор. 1 Кор. 1: 27-29; 2 Кор. 11: 5, 1 Кор. 11: 8; 1 Кор. 12:11; Флп. 4:12; Рим. 3:23).


    Ап. тут вважає за потрібне згадати про те, що Богові зовсім противні всякі поділи, чвари. Бог і тіло людське влаштував так, а не інакше, для того, щоб в ньому не було поділів між членами і щоб, навпаки, всякий член дбав про добробут інших членів.


    Їх здоров'я і страждання повинні відбиватися і на інших членах. Так і члени Церкви повинні, уникаючи поділів, жити в єднанні і все, що трапляється з їх братами, приймати як таке, що має живий і безпосередній стосунок з їх власними інтересами.