ШАПКА1.jpg

    Слово Боже: Чи око твоє заздрісне через те, що я добрий?



    14 серпня читаємо "рядове" Євангеліє про Милостивого Бога, для якого немає перших і останніх. Також апостол Павло нагадує нам, що таке любов...


    Євангельські читання 14 серпня


    Євангеліє від Матфея, 20, 1-16


    1 Царство Небесне подібне до господаря дому, який вийшов рано вранці наймати робітників для свого виноградника. 2 І, домовившись з робітниками по динарію за день, послав їх до свого виноградника. 3 А коли вийшов він близько третьої години, то побачив інших, що стояли на торгу без діла. 4 І сказав їм: ідіть і ви до мого виноградника, і, що належатиме, дам вам. Вони пішли. 5 А як вийшов він знову близько шостої і дев’ятої години, зробив так само. 6 Нарешті, вийшовши об одинадцятій годині, він знайшов інших, що стояли без діла, і говорить їм: чого тут стоїте цілий день без діла? 7 Вони кажуть йому: ніхто нас не найняв. Він говорить їм: ідіть і ви до виноградника мого і, що належатиме, одержите. 8 Коли ж настав вечір, господар виноградника говорить управителеві своєму: поклич робітників і віддай їм плату, почавши з останніх і до перших. 9 І ті, що прийшли об одинадцятій годині, одержали по динарію. 10 Ті ж, які прийшли першими, гадали, що вони одержать більше, але й вони одержали по динарію. 11 І, одержавши, стали дорікати господареві 12 і говорили: ці останні попрацювали одну годину, і ти зрівняв їх з нами, що перетерпіли денний тягар і спеку. 13 Він же сказав у відповідь одному з них: друже, я не скривдив тебе; чи не за динарій ти домовився зі мною? 14 Візьми своє та йди. Я ж хочу і цьому останньому дати те ж, що і тобі. 15 Хіба я не вільний по-своєму робити те, що хочу? Чи око твоє заздрісне через те, що я добрий? 16 Так будуть останні першими, і перші — останніми; бо багато покликаних, та мало обраних.

    Толкова Біблія


    Під виноградником слід розуміти Царство Небесне, а під господарем виноградника - Бога. Оріген під виноградником розумів Церкву Божу, а ринок і місця поза виноградником (τὰ ἔξω τοῦ ἀμπελῶνος) є те, що поза Церквою (τὰ ἔξω τῆς Ἐκκλησίας). Златоуст розумів під виноградником «веління і заповіді Божі».


    В Євангеліях Матфея, Марка і Луки відлік часу - єврейський. Про поділ дня і ночі на години в старозавітних писаннях немає ніякого сліду. Існували лише головні частини дня, що відрізнялися примітивним характером - вечір, ранок, полудень (пор. Пс. 54:18).


    Іншими позначеннями часу дня були «спека денна» (Бут. 18: 1), staqeron hmar (Притч. 4 - «повний день»), «прохолода дня» (Бут. 3: 8). Часи ночі розрізнялися іноді (крім поділу на сторожі) словами вечір, північ, спів птахів і світанок. У Талмуді Вавил. Авода Зара, лист. 3, 6 і наст. зустрічається розподіл дня на чотири частини по три години, що служило для розподілу часу молитви (в третій, шостій і дев'ятій годині дня; на це ж зустрічається вказівка у Мф. 20: 3). Поділ на години запозичений був іудеями, як і греками (Herod. II, 109), з Вавилонії. Арамійське слово година Шайя або Шаа в Старому Завіті зустрічається тільки у Даниїла (Дан. 3: 6 і т. д.). У Новому Завіті вимір по годинах є вже звичайним. Дванадцять денних годин відраховувалися від сходження сонця до заходу, і тому шоста година відповідає полудню, а в 11 годині день закінчувався (Мф. 20: 6). Залежно від пори року, година розрізнялася за тривалістю від 59 до 70 хвилин.


    Третя година дорівнює нашій дев'ятій ранку.


    Близько 11 години, тобто близько 5 години пополудні.


    Зрівняти перших і останніх, і навпаки, роз'яснити і довести, що так буває і може бути, хоча і не завжди, і що рівна плата залежить просто від самої доброти Верховного домовласника - в цьому головна і суттєва думка притчі. І потрібно визнати, що саме ця думка Христом цілком роз'яснена і доведена. При тлумаченні притчі, як і багатьох інших висловів Христа, потрібно взагалі уникати, по можливості, відхилень.


    Притча означає, що перші не повинні пишатися своєю першістю, величатися перед іншими, тому що можуть бути такі випадки в людському житті, які ясно показують, що перші абсолютно зрівнюються з останніми і останнім навіть віддається перевага. Це і повинно було бути повчальним для апостолів, які питали: «Що ж буде нам?» (Мф. 19:27).


    Христос говорить наче так: ви запитуєте, хто більший і що вам буде? Вам, які пішли за Мною, буде багато (Мф. 19:20), але не приймайте цього в повному і безумовному сенсі, не думайте, що так завжди має бути і неодмінно буде. Може бути (але не повинно бути, і так буває) і ось що (притча про працівників). Висновок, який звідси повинні були зробити, абсолютно чіткий і зрозумілий.


    Сенс … не полягає в тому, що завжди останні повинні бути першими, і навпаки; але що може бути і так, за відомих, майже виняткових обставин. На це вказує вжите на початку стиха «так», яке може означати наступне: ось, в таких чи подібних випадках (але не завжди). Для пояснення 16 стиха знаходять паралель у 2 Ін. 1: 8 і думають, що вона «дає ключ» для пояснення притчі, - з чим можна погодитися. Ієронім та інші ставлять стих і всю притчу в зв'язок з притчею про блудного сина, де старший син ненавидить молодшого, не хоче прийняти його покаяння і звинувачує батька в несправедливості.


    Останні слова ст. 16-го: «Бо багато покликаних, а мало вибраних» слід визнати пізньою вставкою, як на підставі свідчення найкращих і авторитетних рукописів, так і за внутрішніми міркуваннями. Слова ці, ймовірно, запозичені і перенесені сюди з Мф. 22:14 і сильно затемнюють зміст всієї притчі.



    Перше послання до коринф’ян святого апостола Павла, 13, 4 – 14, 5


    4 Любов довготерпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не вихваляється, не пишається, 5 не безчинствує, не шукає свого, не гнiвається, не замишляє зла, 6 не радiє з неправди, а радіє iсти­нi; 7 усе покриває, всьому йме вi­ру, всього сподiвається, все терпить. 8 Любов нiколи не минає, хоч i пророцтва скiнчаться, i мови замовкнуть, i знання зникне. 9 Бо ми частинно знаємо i частинно про­­рокуємо; 10 коли ж настане досконале, тодi частинне припиниться. 11 Коли я був дитиною, то як дитина говорив, як дитина мiр­кував, як дитина розумiв; а коли став мужем, тодi вiдкинув дитяче. 12 Тепер ми бачимо нiби у тьмя­ному дзеркалі, тодi ж віч-на-віч; тепер я знаю частинно, а тодi пiз­наю, подiбно як i я пiзнаний. 13 Ни­ні ж перебувають цi три: вiра, на­дiя, любов; але бiльша з них любов.
    1 Досягайте любови; дбайте про дари духовнi, а особливо про те, щоб пророкувати. 2 Бо хто говорить незнайомою мовою, той говорить не людям, а Боговi; тому що нiхто не розумiє його, вiн таємне говорить духом; 3 а хто пророкує, той говорить людям на повчання, на умовляння i на втiшення. 4 Хто говорить незнайомою мовою, той повчає себе; а хто пророкує, той повчає церкву. 5 Бажаю, щоб усi ви говорили мовами; та краще, щоб ви пророкували; бо бiльший той, хто пророкує, нiж той, хто говорить мовами, хiба що вiн буде i тлумачити, щоб церква розбудовувалася.

    Толкова Біблія


    Отже, любов є найкращий шлях: без неї і найвищі дарування не приносять користі тому, хто ними володіє. Тепер Ап. доводить найвище достоїнство любові зворотним шляхом. Любов - каже він, - без якої все інше - ніщо, приносить з собою все, що робить людину доброчесною. Вона - мати всіх чеснот.


    Любов довготерпить. Ап. перераховує п'ятнадцять властивостей любові. Довготерпіння виявляється у ставленні до різних образ, які заподіюються людині ближніми.


    Милосердствує (χοηστεύεται), тобто постійно прагне зробити послугу ближньому.


    Любов не заздрить. Звідси починається перерахування восьми негативних визначень поняття любові (до 6-го стиха «а радіє iсти­ні»). Ці визначення розкривають зміст поняття довготерпіння і мають між собою тісний зв'язок. Так, хто має заздрість до переваг, якими володіє інший, - той величається, кажучи про свої власні достоїнства, пишається, тобто весь наповнений почуттям самовдоволення, зневажає інших (пор. 1 Кор. 4: 6).


    5 не безчинствує, не шукає свого, не гнiвається, не замишляє зла,

    Не безчинствує. Під безчинством (άσχημοσυνη) потрібно розуміти відсутність ввічливості, поваги, що було помітним у деяких коринф’ян, напр., в тому, що вони не давали іноді говорити на богослужбових зборах людям, що мають більш корисні для Церкви дарування, говорячи весь час самі. І взагалі зазначені чотири визначення любові мають на увазі зловживання духовними дарами. Наступні чотири більше відносяться загалом до християнського життя.


    Не шукає свого. У кожного з нас є свої права, але той, хто любить ближнього, зовсім забуває про ці права і піклується лише про те, щоб інші були задоволені. Щастя полягає в тому, щоб давати, і в тому, щоб служити. Деякі коринф’яни думали інакше.


    Не гнiвається. Ми схильні дивитися на запальний, дратівливий характер як на безневинну слабкість... А між тим ця безневинна, на нашу, слабкість займає головне місце в аналізі любові у Ап. Павла. І це зрозуміло: ніщо не може в такому ступені озлобити життя, посіяти ворожнечу, зруйнувати священні сімейні узи, позбавити чоловіків їх чоловічої, спокійної гідності, а жінок - істинної жіночності, дітей - ласкавої щиросердості, як, так званий, «складний характер», злоба, дратівливість…


    Не замишляє зла, тобто не ставить іншим в провину зроблене ними зло. В основі такого ставлення до ближніх лежить переконання в тому, що ніхто не хоче навмисно пошкодити комусь; той,хто любить, довіряє іншим людям.


    6 не радiє з неправди, а радіє iсти­нi;

    Буває, що люди ворожого нам угруповання роблять деякі похибки, які накладають на них пляму. Християнин не радіє, коли помічає такі похибки в інших.


    А радіє iсти­нi. Звідси починається перерахування п'яти позитивних властивостей любові. Істина тут, як і любов, уособлюється. Вони - як рідні сестри; якщо істина тріумфує, то з нею радіє і любов. Навіть і в тому випадку, коли ця істина розходиться з нашими думками, любов вітає її.


    7 усе покриває, всьому йме вi­ру, всього сподiвається, все терпить.

    Усе покриває, тобто все вибачає, покриваючи своїм плащем всі недоліки ближнього.


    Але при цьому, звичайно, в ім'я справедливості, любов в необхідних випадках бере вже на себе всі неприємні наслідки, які можуть виникнути з такого ставлення до провини людей.


    Всьому йме вi­ру, тобто довіряє завжди людям, сподіваючись на те, що кращі почуття ні в кого не можуть стихнути назавжди. Ця довіра і служить основою для покривання чужих недоліків і пороків.


    Всього сподівається. Буває, що для віри у виправлення людини вже не залишається місця в душі люблячого: сумна дійсність руйнує цю віру. Але і тоді, з падінням віри або впевненості у виправленні ближнього, серце люблячого не покидає надія на те, що добро повинно, врешті-решт, перемогти.


    Всього сподiвається, все терпить.

    Любов, в цьому сподіванні на виправлення людини, не втомлюється і терпляче зносить всі прикрощі.


    8 Любов нiколи не минає, хоч i пророцтва скiнчаться, i мови замовкнуть, i знання зникне.


    Любов ніколи не минає.

    Ці слова містять в собі тему наступного розділу.


    Пророцтва. Тут, звичайно, мається на увазі дар пророцтва, який мали багато християн першого і другого століть (1 Кор. 12:10 і «Вчення 12-ти Апостолів»).


    З тих пір цей дар у своєму первісному вигляді вже не існує і, можна сказати, перетворився в дар проповідництва.


    Згодом же, саме з настанням царства слави, і в цій останній формі своїй він виявиться зайвим. Кому, справді, потрібно буде проповідувати в майбутньому житті? Добрі вже досягнули блаженства, а злі втратять здатність до виправлення.


    Мови замовкнуть - точніше «заспокояться». Скінчиться цей стан гарячкового збудження, який здавався таким привабливим для коринфських християн. Можна вважати, що цей дар мов перетворився скоро в релігійну поезію і музику, але і цим мистецтвам не буде місця в славному царстві Месії.


    Знання зникне, тобто знання як особливий дар, який отримують тільки деякі особи, припинить своє існування, тому що, як сказано у пророка (Єр. 31:34), всі знатимуть Господа від малого до великого.


    9 Бо ми частинно знаємо i частинно про­­рокуємо; 10 коли ж настане досконале, тодi частинне припиниться.


    Ап. вказує підставу того, чому зазначені дари повинні закінчити своє існування. Пророцтво могло розкривати тільки окремі риси картини майбутнього, так само, як і ті, хто володіли даром знання, могли розуміти тільки окремі сторони історії нашого спасіння. А тим часом для того, щоб розуміти добре який-небудь окремий пункт, необхідно з ясністю уявляти собі ціле: тільки повне пізнання є справжнє пізнання, а цього повного пізнання в реальному житті людина добитися не може.


    Припинення обдарувань не тягне за собою зубожіння духу церковного. Навпаки, Церква досягне тоді досконалості в усьому. Майбутнє знання буде відрізнятися від дару знання широтою свою… тому що ми будемо бачити все як з гори, звідки все, весь предмет видно цілком ясно.


    Як росте людина, так зростає і Церква. Там і тут однаково діє закон розвитку і перетворення. Як розвиваються здібності до вищої форми діяльності, колишнє само собою відпадає. У виразах: говорив, міркував і розумів Ап. робить натяки на три, згадані вище дари - дар мов (говорив), дар пророцтва (міркував - точніше відчував, прагнув (φρονέΐν) і дар знання (розумів).


    …Ап. каже, що в реальному житті ми осягаємо божественне тільки в його відображенні, як себе бачимо в дзеркалі. Але у нас дзеркала добре відображають обличчя, а в давнину вони не давали ясного відображення, тому що робилися з металу (крізь тьмяне скло - переклад неправильний, вираз δι έσόπτρου значить «за допомогою дзеркала, в дзеркалі»).


    …Дух Божий викликав у душі пророка такі образи і картини, в яких виражалася божественна думка. Щоб зрозуміти ці образи, пророку доводилося спрямовувати на них всю силу своєї уваги (пор. 1 Пет. 1:10 і сл.). Таке пояснення підтверджується схожістю спожитого Апостолом вислову з виразом кн. Числ про Мойсея, якому Бог давав бачити себе явно (εν είδει), а не в незрозумілому контурі (не у пророкуванні - δι αίνγμάτων - Чис. 12: 6-8). - тепер розумію частинно. Ці слова мають найближче відношення до дару знання. Замість знаю потрібно б сказати пізнаю (γινώσκω), що означає поступовість і труднощі в досягненні знання про речі божественні.


    Але любов з них найбільша, тобто вище всіх в цій трійці чеснот саме тому, що вона сама - божественна. Про Бога не можна сказати, що Він вірить і сподівається, але можна сказати, що Він - любить. Любов є самою суттю Його. Любов - це мета, а віра і надія - засоби, що ведуть до досягнення цієї мети. «Любов - каже Шлаттер (Der Glaube im N. Τ. 3. S. 373) - більше ніж віра, тому що відноситься до неї як ціле до частини, як завершення до початку, як плід до кореня».


    Це основне правило Ап. перш за все докладає до порівняльної оцінки тих двох дарів, якими тоді переважно цікавилися коринф’яни - це саме дар мов і дар пророцтва.


    Чому найбільш бажаним для християн повинен бути дар пророцтва? Тому що він корисніший, ніж інші дари, і насамперед корисніший дару мов, до отримання якого коринф’яни так прагнули. Що таке говорити мовами? Це людина, яка звертається прямо до Бога зі своєю промовою, яка для інших, присутніх при богослужінні, залишається незрозумілою.


    Ап. зовсім не відкидає дару мов: він бажає навіть, щоб всі коринфські християни мали цей дар. Але ще більше бажає він, щоб частішим явищем в християнських зборах було пророкування. Втім, якщо той,хто промовляє мовами, сам же може і пояснити для присутніх сенс своїй промови, то в цьому випадку дар мов стає на рівень з даром пророцтва.