Про молитву: Святий біль



«Чернецтво Волині» продовжує переклад і публікацію книги «Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову».

Господь зберіг мене від будь-яких зв'язків, рвати які було б важко. Отже, коли я почав відчувати потребу у свободі від будь-якої відповідальності за інше життя, я одержав її у своє розпорядження. Я дякував Богові за цей промисел Його щодо мене. Я був спокійний з думкою, що якщо я помру, то від цього нікому не буде шкоди. Великим було моє щастя: я безбоязно міг йти на будь-який ризик, навіть до смерті.


Мій розум усією увагою занурився всередину, і там перебував безвихідно роками. Молитва змінювалася у своїх формах і силі: не завжди вабила мене з однаковою владою; часом же я віддавався їй без насичення. І якби тоді (ще у Франції, до мого від'їзду на Афон) я захотів її спинити, то не зміг би. У ті благословенні дні я бував і найбільш нещасливим на землі, і одночасно блаженним до надміру.

Іноді незримий вогонь торкався верху моєї голови і швидко пронизував моє тіло до ніг, і полум'яна молитва з великим плачем за світ опановувала мною.


Здебільшого тоді я молився стоячи на колінах і притулившись лобом до підлоги. Коли ж знесилювалося тіло, я засинав, але у моїй ясній свідомості я не припиняв молитися і не відчував себе сплячим. Лише прокинувшись, я міг зрозуміти, що тіло моє спало, тому що не завжди воно було в тому положенні, в якому я молився.

Два рази на вулицях Парижа через молитву я втрачав сприйняття матеріального світу навколо мене. Я успішно добирався до того місця, куди прямував. Шкодую до деякої міри, що не було біля мене такого свідка, який описав би мою поведінку в подібні моменти.


Одного разу (в Парижі) я був на вечорі широковідомого поета, який читав свої твори. Було багато вишуканої публіки. Усе було організовано винятково коректно з суспільної точки зору. Опівночі я повертався до себе. По дорозі я думав: як співвідноситься цей прояв людської творчості, один із найбільш шляхетних, з молитвою? Увійшовши до себе в кімнату, я почав молитву: «Святий Боже, Святий Кріпкий, Святий Безсмертний...» І ось: тонке полум'я незримо і ніжно спалювало на поверхні мого обличчя і грудей щось легке як повітря, чужорідне Духу Божому.

Внутрішньо я пережив дивовижний процес боротьби між потягом до мистецтва і молитвою. Остання перемогла пристрасть живописця, але нелегко і нескоро. Потім, в Богословському Інституті, вона ж допомагала мені зосереджувати увагу на предметах, що викладалися. Доводилося боротися з цією своєрідною перепоною, цінною в самій собі. Моєму житті в інституті сприяла та обставина, що у мене була окрема кімната над квартирами професорів, де я міг молитися в звичній для мене позиції. І все ж за всього мого інтересу до церковних наук моя духовна потреба - перебувати в молитві - зазнавала шкоди, і я поїхав на Афон.


Там, на Святій Горі, моє життя увійшло в свою колію. Чи не кожен день після літургії мене наповнювала пасхальна радість. І, як це не дивно, моя безперервна молитва, подібно вулканічному виверженню, виходила з глибокого відчаю, що вселився в серце моє. Два стани, що виглядають діаметрально протилежними, поєднувалися всередині мене. Пишу абсолютну правду. Я сам не розумів, що відбувається зі мною. Зовні я був благополучним - не менше за багатьох людей.

Пізніше мені відкрився стан речей: Господь дав мені благодать покаяння (Лк. 24, 47). Так, це була благодать. Ледве послаблювався у мені відчай, - холонула і молитва, і смерть прощупувала серце. Через покаяння моє буття розширилося так, що духом я торкався і пекла, і Царства Божого. З початку першої світової війни (1914) відомості про тисячі смертей на фронтах у моїй свідомості занурили все космічне буття в непроникний морок абсурду. Ні смерті, ні абсурду я не міг прийняти. Тоді всередину мене увійшла думка-дух: усе, що пізнав, усе, що я полюбив і що живить і надихає мене, - все позитивне, і навіть Сам Бог помирає в мені і для мене, якщо я цілком зникаю... Сильним було це переживання, воно прийняло таку форму: людське «Я» може стати центром-вмістилищем усієї світобудови.


Я жив у двох світах: один з них я сприймав через зір, через слух і іншими тілесними відчуттями; в іншому світі ж був тільки духом: там я весь «слух», весь очікування; я напружував мій «зір», але іншим чином бачив... Ці два настільки різних світи в молитві не розділялися. Удень вона, молитва, текла в світі відчутному, вночі ж забирала мене в «розумову сферу» (не знаю, як назвати ту безмежність, що обіймала мене). Коли читав Євангеліє, то всі слова мені здавалися знайомими, але що ховається за кожним з них в Самому Бутті Божому - я не осягав. Одне для мене було разюче зрозумілим: все у Христі, Сині Божому; і тільки в Ньому. І Йому я молився. Призивав я також і Отця, щоб Дух Істини, що сходить від Нього, зійшов навіть до мене, - наставити на всяку істину (Ін. 16, 26; 16, 13). Моє шукання Сокровенного Бога зустрічало відгомін в Старому Завіті: багато слів знаходив я там для вираження моїх потреб. Мені були близькі обурені вибухи Іова, і я стогнав подібно до пророків, що явилися до Христа; почерпав натхнення на молитву в псалмах, але дійсно вчився тільки за Новим Завітом, через призму якого сприймав все інше, звідки б воно не виходило.


Мій голод пізнати Бога був невгамовним: скільки б я не молився, як би глибоко не зітхав, все одно - я не насичувався. Такою була на Афоні моя «чаша»: горе і радість зливалися в ній, розчиняючи одне іншим. Перед моїм розумом не було шляхів - увесь я був одним суцільним нерозумінням, і біль наповнював мене. Але саме в атмосфері духовного болю народжувалося осягнення величі Людини. І чи не є цей святий біль одним з каналів, через які Вишній Бог безпосередньо спілкується з творінням Своїм, даючи йому поступово знання не тільки про тварно-космічне буття, але й про Самого Себе?
ШАПКА1.jpg