Про молитву: Принципом нашої аскетики є рух до самоумалення



«Чернецтво Волині» продовжує переклад і публікацію книги «Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову».

Будь-яке християнське «діло» неодмінно пов’язане з подвигом; любов же, як найвище з усіх діл, вимагає і найбільшого праці. Життя християнина, у своїй внутрішній сутності, є слідування за Христом: «Що тобі до того (до когось іншого)? Ти йди за Мною» (пор.: Ін. 21, 22). Тому кожен, хто вірує, в тій чи іншій мірі повторить шлях Господа, - але не власною силою візьме він хрест на плечі свої, щоб йти до Гефсиманії і далі на Голгофу: «...бо без Нього не можемо робити нічого» (пор.: Ін. 15, 5).

І хто одержав це страшне благословення, - ті побачать воскресіння своє; доля ж інших - віра в милосердя Боже.


Так благоволив щодо нас Отець Небесний: всі земнородні повинні «взяти хрест свій», щоб успадкувати життя вічне (пор.: Мф. 16, 24-25). Ті, хто ухиляється від хрестоносіння, - вони не втечуть від рабства пристрастям і пожнуть від плоті тління (Гал. 6, 8; Рим. 8, 13).

Заповідана любов до Бога і ближнього сповнена найглибших страждань, але їх супроводжує небесне втішення (пор.: Мк. 10, 29-30): душу животворить той мир, який дав Господь апостолам перед своєю Голгофою. Коли ж дух людини вводиться в сферу світлоносної любові Бога й Отця нашого, тоді забуваються всі болі і душа невимовно блаженствує (Ін. 12, 50; 17,3). Так жінка, «коли породила дитя, вже не пам’ятає скорботи від радости, тому що народилася людина на світ» (Ін. 16, 21). Так ще більше радіє християнин, коли в розумі і глибокому почутті усвідомлює себе народженим у Богові для вічності.


Природно віруючому ревно зберігати істину даного Церкві Одкровення в його, якщо можливо, повноті і чистоті. Багатовіковий досвід Церкви переконливо засвідчив, що будь-який відступ від шляху заповідей євангельських віддаляє від того пізнання, в якому міститься вічне життя (Ін. 12, 50; 17, 3). Ми не в силах досягати досконалості заповідей, але від нас залежить виявити максимальну старанність, і тоді решту завершить Він сам.


У труді нашому здобувати любов Христову, – так нам дається можливість споглядати недоступність святості Бога, а разом і безмірність Його смирення.


Сила євангельських заповідей в тому, що вони природно вводять у безмежність Божественного Буття. Душа блаженно чудується перед Богом, вона в захваті перед Його предвічною величчю, вона вражена і Його сходженням до нас у втіленні. У всьому - її Учитель-Христос (Мф. 23, 8). Без Нього людство неминуче загине в глибинному мороці своєї злоби.


Христос - Світло світу; через Нього явлена ​​істина і «від повноти Його всі ми приймаємо і благодать на благодать» (пор.: Ін. 8, 12; 1, 16-17).


Смиренний «Бог гордим противиться, смиренним же дає благодать» (1 Петр. 5, 5; Мф. 23, 12). Благодать є Його, Бога, життя, і Він дає Своє життя тим, хто прагне до уподібнення Йому. «Хто принижує себе, той піднесеться». Через це принципом нашої аскетики є рух до самоумалення, до «нескінченно» малого, але аж ніяк не горда потуга до самозвеличення.

Наш шлях є шляхом апофатичного подвигу через наше «знесилення» у наслідуванні Христа, який знесилив себе навіть до хресної смерті (пор.: Філ. 2, 5-9). Чим глибше йдемо ми «донизу», тим радикальніше очищуємося від наслідків гордого падіння нашого праотця Адама. І коли серце наше стає чистим (Мф. 5, 8), тоді вселяються в нас і Отець, і Син, і Дух Святий, і ми вводимося в непохитну реальність Божого Царства, де невимовна велич злита воєдино з властивим йому смиренням і лагідністю.


Саме втілення Бога-Слова є теж знесиленням, що онтологічно властиве божественній любові. Отець умалює Себе всього в Народженні Сина. І Син нічого не привласнює Собі, але все віддає Отцю. Наше ж умалення виражається в тому, що ми залишаємо все, що нам дороге на землі, на сповнення заповіді: «…Якщо хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій… Бо хто хоче душу свою зберегти, той погубить її, а хто погубить душу свою заради Мене, той збереже її...» (Мф. 16, 24-25). І знову: «Так і кожний з вас, хто не зречеться усього свого майна, не може бути Моїм учеником» (Лк. 14, 33).

І це є шлях Бога Живого. «Один законник ... спокушаючи Ісуса, сказав: Учителю, що мені робити, щоб успадкувати життя вічне? Ісус же сказав йому: У законі що написано? Як читаєш? Він сказав: Люби Господа Бога твого всім серцем твоїм, всією душею твоєю, і всією силою твоєю, і всім розумінням твоїм, і ближнього свого, як самого себе. Ісус сказав йому: Правильно відповідав ти; так роби і будеш жити» (вічним життям у Бозі) (пор.: Лк. 10, 25-37). На питання законника: «А хто мій ближній?», - Господь відповів притчею про доброго самарянина, сутнісний сенс якої в той час лежав у межах заповіді: «Любіть ворогів ваших, добро творіть… нічого не сподіваючись; і буде вам нагорода велика, і будете синами Всевишнього» (Лк. 6, 35).


Про стан нашого духу, коли нам дається звище благодать любити ворогів, старець Силуан говорив як про досвід божественної вічності ще в межах цього життя. Він говорив і писав: «Хто не любить ворогів, той ще не пізнав Бога, як належить Його знати».


Від себе насмілюсь додати для пояснення цієї благодаті: хто через осяяння нетварним Світлом Духа Святого всередині себе переживе перехід «від смерті в життя вічне», той природно співчуває всім тим, хто позбавлений цього блага. Будучи поза смертю, така людина звільнена від страху перед лихом і знає думку Отця про нього: «Сину Мій! Ти завжди зі Мною, і все Моє - твоє» (пор.: Лк. 15, 31). І якщо все, що має Отець, дається нам, то залишається душі єдина властивість - «радіти і веселитися», коли раніше мертвий брат оживає для слави нетлінної в Царстві Бога Живого (пор.: Лк. 15, 32).

ШАПКА1.jpg