Про молитву: Предстояння перед стіною смерті


«Чернецтво Волині» продовжує переклад і публікацію книги «Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову».

Якщо Отець Небесний привернув нас до Сина Свого Єдинородного і Співбезначального, показавши нам хоча б у міру нашої вузької сприйнятливості мудрість Слова-Логоса Свого і неприступну висоту Любові Його, то ми побачимо, що в Богові немає трагедії. Ця остання наявна тільки в долях людей, ідеал яких не перейшов земних меж.


Христос - зовсім не трагічний тип. Його всекосмічним стражданням також чужий цей елемент. Любов Христа в усі часи Його перебування з нами на землі була багатостраждальною: «О, роде невірний і розбещений! Доки буду з вами, доки терпітиму вас?» (Мф. 17, 17). Над Лазарем і його сестрами Він плакав (Ін. 11, 35); тужив Він через жорстокосердість іудеїв, що вбивають пророків (Мф. 23, 30 і далі); в Гефсиманії душа Його тужила навіть смертельно, «і був піт Його як краплі крови, що падають на землю» (Мф. 26, 38; Лк. 22, 44).


Він жив трагедію всього людства, але не в Ньому Самому перебувала вона. Це зрозуміло з Його слів, які сказав Він Своїм ученикам за, можливо, короткий час до Гефсиманської світовикупительної молитви: «Мир Мій даю вам» (Ін. 14, 27). І ще: «Я не один, бо Отець зі Мною. Це сказав Я вам, щоб ви мали в Мені мир. У світі зазнаєте скорботи, але мужайтесь: Я переміг світ» (Ін. 16: 32-33). І знову за кілька тижнів до Голгофи: «Ісус почав відкривати Своїм ученикам, що Йому належить іти до Єрусалима і багато постраждати… і бути вбитим, і на третій день воскреснути» (Мф. 16, 21). І знову: «Не плачте за Мною, а плачте за собою і за дітьми вашими» (Лк. 23, 28). Не в Ньому трагізм, а в нас.

Подібно до цього і християнин, який отримав дар любові Христової, за всього усвідомлення ще не досягнутої повноти, уникає трагізму всепоглинаючої смерті; у болісному співчутті й плачу, в молитві за мир він не стає жертвою безвихідного відчаю, безповоротної загибелі. Яснішим буває бачення - коли молитва, тим або іншим чином, увійде у багатовіковий потік Гефсиманської молитви Христа; коли розірвані вузькі межі індивідуума, коли пробита стіна часу, коли людині дається досвід стану «аз єсмь».


Відчуваючи в собі животворне дихання Духа Святого, що молиться в ньому цією молитвою, він передчуває кінцеву перемогу Світла. Любов Христова навіть у своїй найвищій напрузі співчуття, що становить сутність «пекла любові», через притаманну їй вічність, є безпристрасною. Вона, любов, правдиво і неумалено співпереживає трагедію людства, бо їй властива участь у стражданнях всього створіння, і перш за все - людини.

Не знаю, як приступити до опису неуявного, але дійсного духовного досвіду, який може здатися суперечливим для формальної логіки.


Благодать надзвичайно багата в своїх проявах. Візьмемо для прикладу один з найбільш показових випадків.


У Христі ми отримали одкровення про незмінну цінність людини. Ми любимо її, як своє власне життя. Моментами дається споглядати безцінну красу цього образу Всевишнього Бога. Спостерігаючи цю дорогоцінну істоту в його падінні, природно сумує серце і шукає шляхів врятувати улюблених, адже Господь вилив на нас благодать пізнати Його шлях. Слово церковної проповіді занадто часто падає або при дорозі, або в терня, або на кам'янисті місця, і душа не звертається в молитві до Того, Хто сотворив людину.


Переконуємося, що і Бог не хоче порушити свободу самовизначення людей. Від зусилля подолати молитвою співчуття сердечне скам'яніння творінь, яких ми любимо, душа відчуває глибоко реально предстояння перед стіною смерті. Стан, подібний до печалі матері, що тримає в своїх руках немовля, що помирає, плід її лона. Почуття безвиході, невідворотності згуби поглинає всяке інше відчуття, і душа того, хто молиться, «вмирає» з тими, за кого молитва.

Єдинородний Син Отчий прийняв від нас смерть. Він помер на хресті, носячи в Собі нашу загибель через любов Свою «до кінця». Але Бог воскресив Його (пор.: 1 Петро 1. 21). Ту ж обітницю дано всім віруючим у Нього - Христа-Бога (пор.: Ін. 3,15; 3, 36; 6,40; 6, 47; 11,26).

ШАПКА1.jpg