Про молитву: Побожний страх



«Чернецтво Волині» продовжує переклад і публікацію книги «Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову».

Пізнавши на самому собі мінливість нашого єства, я живу незмінно в страху. Цей страх іменується Божим. Він не схожий на страх тваринний; у ньому самому криється і премудрість, і відання, і любов, і сила. Але зустріч з великим Богом, Якого ми не в змозі вмістити і Якого ми не можемо не любити, дає нам усвідомлення, що ми ще невимовно далекі від того, що поставлене перед нами як свята мета і сенс всього нашого буття.


Петро, ​​після Таємної Вечері, з пафосом сказав: «Якщо і всі спокусяться Тобою, то я ніколи не спокушусь». Усі ми знаємо, що послідувало вельми скоро після цього сповідання. «І згадав Петро слово, сказане йому Ісусом: перше ніж проспіває півень, тричі зречешся Мене! І, вийшовши геть, плакав гірко» (Мф. 26: 33, 75).


Написано: «Довершена любов проганяє страх, бо страх має муку. Той, хто боїться, не довершений у любовi» (1 Ін. 4, 18). Я знаю, що я не довершений у любові, але це не усуває того факту, що і я люблю Бога. І ось саме ця любов породжує в мені страх бути недостойним відповіді. Сокрушаються кістки мої, коли бачу в собі хоча б малі коливання. Не пам'ятаю, щоб за мого життя на Афоні сумнів наближався до мого розуму або серця. Однак, коли я повернувся в Європу, тоді, стикаючись з людьми іншого духу, я відчув енергію, яка витікала з них і яка, подібно до холодного вітру, неприємно торкала серце і якось бентежила розум. Чужа Духові Христа, вона на певний момент порушує внутрішній мир, викликає розум на якусь боротьбу. Пізнане мною за даром звище в молитві любові в пустелі долало зустрічні негативні впливи: «закон духу життя в Христі Ісусі звільнив (і) мене від «влади духу світу цього» (пор.: Рим. 8, 2).

Петро збунтувався; але чи можу я бути впевненим у собі? Поки серце відчуває присутність Бога, ми - в світі і в замилуванні від любові до Нього. Але коли Він відступає Своєю відчутною дією, то знову свідомість немочі моєї до болю засмучує мене. Хресний подвиг у тій чи іншій мірі до старості супроводжує мене. Мені здається, що я пізнав міру людини; і це знання дає мені свободу у зустрічах з будь-ким. Але в минулому пізнав я і зустрічі з іншими силами, безмірно могутнішими для моєї нікчемності. У ті страшні часи рятувало мене Ім'я Христа Ісуса. Молюся, нехай буде зі мною так і до кінця, і без кінця.


У години промислительної богооблишеності виникає всередині нас полум'яна молитва, і в її обіймах дух з радістю споглядає свою спорідненість з Христом і уподібнення Йому зростає. ГОСПОДЬ сотворив нас за Своїм образом; отже, і ми в Ньому стаємо «господарями». Утверджувані Його силою, ми споглядаємо всілякого роду зло в тварному світі, але воно, зло, втрачає владу над нами. У цьому наше «панування», необхідне для «непохитного Царства».

«Ще раз потрясу не тiльки землю, але й небо». Оте «ще раз» означає за­­мiну похитнутого, як створеного, щоб перебувало непохитне» (Євр. 12: 26-27). Недовідомо нам, якого останнього випробування піддасться все творіння. Необхідний нам побожний страх, доки не пройдемо всі тварні пороги і не сповнимося нетварним життям, що сходить від Бога.


Христос-Бог безмежний у Своїй могутності: Дух Його наповнює всі безодні. Але і в Своєму «умаленні» Він також недосяжний для нас. Коли в безвидному мовчанні ми предстоїмо перед Богом, у повному оголенні сукупності нашого буття, тоді глибини нашої природи розкриваються і для нас самих. Через цілковиту зосередженість - стягненість усього всередину нашої особистості - дається нам побачити, що буття всього людства у витоках своїх і за своєю природою є ЄДИНЕ БУТТЯ, ЄДИНА ЛЮДИНА. Звідси «природний» рух нашого духу до молитви за всіх людей, за ВСЬОГО АДАМА, як за самого себе. Звідси ж приходить зрозуміння слів Христа: «Нехай будуть (усі) єдине, як Ми єдине» (див.: Ін. 17, 21-23).
ШАПКА1.jpg