Про молитву: Первісне покликання



«Чернецтво Волині» продовжує переклад і публікацію книги «Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову».

Духівницьке служіння в умовах нашої епохи - завдання надлюдське. Важко спасатися в наші дні масової апостазії [віровідступництва]. Сучасники Ісуса «вийшли з мечами й киями, щоб узяти Його ... але Господь сказав їм: тепер ваша година і влада темряви» (пор.: Лк. 22: 52-53).


Чи не згустилася ще більше ця інфернальна «темрява» в наші дні? Адже не перестає зростати відчай у насельників нашої планети, і до крові важко молитися за цей світ, яким він є. Наведу одну з моїх молитов до Бога Всевишнього:


Відкрий серцю моєму таємниці Твої; яви мені грішному Твою потаємну одвіку Премудрість; Духом Твоїм Святим просвіти розумові очі серця мого, щоб міг я пізнавати Твій благий промисел про весь рід людський навіть у найжахливіших подіях сучасності. Дай душі моїй сили терплячої любові, бо я знемагаю в тлінній плоті моїй від того, що бачу, і ще більше - від слухання про нестерпні тортури, що відбуваються по всій землі над полоненими браттями... Ти не раз давав мені впевненість у остаточній перемозі Світла Твого, і все ж - Ти бачиш, що я виснажений у служінні моєму.


З молодих років стою я в скорботному здивуванні від картини, що розгортається переді мною. Але бували години дивного торжества, коли крайнє безумство всього переконувало мене в неминучості наявності іншого «полюса» в бутті світу - Премудрості. Я не осягав її, але вона вливала в душу надію преображення тварі, і молитва за весь світ відроджувалася в серці, і Світло незаходиме зціляло мою душу.


Під час молитви про людей серце нерідко відчуває духовний або душевний стан тих, за кого приноситься Богу молитва. Завдяки цьому, духівник може переживати їх «долі»: достаток і щастя в любові, знемогу в праці, страхи щодо прийдешніх лих, жах відчаю і подібне до цього. Поминаючи перед Господом недужих, він духом схиляється над одром мільйонів людей, котрі в кожен момент дивляться в обличчя смерті і які перебувають у болісній агонії. Переводячи увагу на померлих, ієрей природно розумом іде в той світ і бере участь або в спокійній відданості душі Богові, або в страхові перед невідомим, що вражає уяву раніше ніж відбудеться сам факт відходу з цього світу. І якщо перебування біля постелі тільки однієї людини, що помирає в агонії, дає нам картину, яка приголомшує своїм контрастом з нашим уявленням про первозданну людину, то думка духу нашого про всіх страждальців землі перевищує міру витривалості нашої психіки і навіть тіла. Для священика і духівника це надзвичайно відповідальний поріг: що робити? Заплющити очі на все заради нормального для всіх нас інстинкту самозбереження, або ж піти далі? Без попереднього подвигу глибокого покаяння через дар Звище це «далі» недоступне людині. По суті мова вже йде про прямування за Христом у Гефсиманський сад і на Голгофу, щоб разом з Ним, Його силою, пережити трагедію світу як свою ОСОБИСТУ; надчасово і надпросторово в дусі обіймати співчутливою любов'ю весь рід наш, що погруз в нерозв'язних конфліктах.


Серцевина всесвітньої трагедії в тому, що нами забуте і навіть відкинуте первісне покликання наше. Усезгубна пристрасть гордості долається тільки всеохопним покаянням, через яке сходить на людину благословення Христового смирення, що творить нас дітьми Отця Небесного.
ШАПКА1.jpg