Про молитву: Нікому ніколи не вдавалося молитися без зусиль



«Чернецтво Волині» продовжує переклад і публікацію книги «Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову».

Святий Іоан Ліствичник говорить, що до всякої науки, до всякого мистецтва, до всілякої професії можна звикнути і робити справу вже без особливого зусилля. Але нікому ніколи не вдавалося молитися без зусиль; особливо, якщо мається на увазі нерозсіяна молитва, здійснювана розумом у серці. Якщо хтось відчуває сильний потяг до цієї молитви, то у нього може з'явитися бажання, що важко реалізовується: втікати звідусіль; ховатися від усіх; заритися в глиб землі, туди, де не видно і самого світла денного сонця; туди, де залишена всяка турбота про тимчасове. І це зрозуміло: нормально всім приховувати від стороннього погляду своє інтимне життя, а молитва ця оголює саме ядро ​​душі, що не переносить ніякого дотику до себе, крім руки Сотворителя нашого.

Яким болісним розривам піддається така людина в спробах віднайти справжнє місце для жаданої молитви. Як віяння з іншого світу, ця молитва призводить до різних конфліктів: і внутрішніх, і зовнішніх. Один із них - боротьба зі своїм тілом, яке не забариться виявити своє безсилля слідувати прагненням духу; часто тілесні потреби досягають такої міри страждань, що примушують дух зійти з висоти молитви до піклування про нього, інакше тіло помре.


Виникає й інше внутрішнє боріння; особливо на початку: як можна забути тих, кого любити заповідано, як самого себе? Богословськи це постає перед розумом, як щось протилежне сенсу заповіді; етично - як неприпустимий «егоїзм»; містично - як занурення в темряву звільнення; туди, де немає ніякого опертя для духу, де можлива втрата усвідомлення реальності цього світу. І нарешті, страх, бо невідомо нам, чи угодна наше діяння Господу?


Аскетичне звільнення від всього тварного, коли таке буває тільки наслідком напруження нашої людської волі, - надто негативне. Розуму очевидно, що негативний акт, як такий, не може привести до позитивного, конкретного здобуття жаданого. Так, неможливо окреслити всі коливання розуму в такі періоди. Одні з них: я відійшов від тварного, але Бога немає зі мною. Чи не це є «пітьмою непроглядною» - сутністю пекла? Багато інших, нерідко страшних, для душі станів випадуть на долю того, хто шукає чистої молитви. Можливо, що все це є непереборним на цьому шляху. Досвід показує, що молитві властиво пронизувати великі сфери космічного буття.

Заповіді Христа самою природою своєю долають всі обмеження; душа стоїть над проваллями, де недосвідчений дух наш не бачить ніяких шляхів. Що сотворю? Я не вміщую безодні, що відкрилася; я бачу свою малість, безсилля; часом кудись падаю. Душа, котра не віддалася в руки Бога Живого, природним чином звертається до Нього, і Він легко досягає мене, де б я не був.


Спершу душа боїться, але, не раз врятована молитвою, поступово зміцнюється в надії, стає більш мужньою там, де раніше вона - мужність - здавалася зовсім недоречною.

Намагаюся писати про невидиму боротьбу нашого духу. Пережиті мною дослідження не давали достатніх підстав вважати їх вже набутою вічністю. Думаю, що доки ми в цьому матеріальному тілі, - неминуче сковзування нашого сприйняття до видимих ​​аналогій. Що буде, коли ми остаточно переступимо тілесність і тимчасовість - ще невідомо.


Повторююсь: у тій безмежності немає видимих ​​шляхів. Страх, не тваринний, доводить напруження уваги до межі сил. За всіх коливань утримувати себе в рівновазі вдається тільки молитвою. Крик душі, часто без слів; або в коротких словах: «Господи, спаси мене» (Мф. 14, 30).
ШАПКА1.jpg