Про молитву: Носить в собі і Царство, і пекло



«Чернецтво Волині» продовжує переклад і публікацію книги «Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову».

Духовні «старці» - не обов'язково ієреї або монахи. Це засвідчила історія російської Церкви XVIII і XIX століть, коли багато подвижників благочестя, носіїв великої благодаті, ухилялися від священства і чернецтва, щоб зберегти за собою свободу подвигу, поза контролем офіційно встановлених органів. Це сумне і руйнівне для цілого життя Церкви явище не завжди обумовлювалося анархічними настроями супроти самого принципу ієрархії; з читання книг про таких героїв духу легко побачити, що багато хто з них були воістину високого духу богобоязливі люди, котрі удостоїлися явних благословень і обдарувань звище. Їхнє життя не викликало благовоління ні з боку церковної ієрархії, ні з боку державних адміністративних органів і установ.


Уникнення священства та монашества пояснювалося ще й тим, що як тільки людина одягне рясу, - відразу всі і кожен вважають за можливе судити цих служителів Христа. Судити в переважній більшості випадків неправедно, неприязно, з наклепами.


Особливо обдаровані з них вельми часто піддавалися навіть жорстоким гонінням, тому що їхнє життя було вище розуміння тих, що стоять біля керма влади.


Історія нашої Церкви сповнена подібних випадків, і немає потреби називати їх за іменами.


Хто багато і старанно молиться, тому характерні переходи від одного стану в інший; нерідко - від гострого страждання до глибокої радості; від відчаю до споглядання горнього і натхненної надії; від довгого плачу до солодкого світла, і подібне.
Від багатьох і тривалих молитов, від уважного стримання у всьому стає тоншим сприйняття: душа стає подібною до найчутливішого слухового апарату, яскраво реагує на ледь вловимі звуки і навіть на вже нечутні рухи повітря. Коли ж дух наш переживе сотні і більше разів то підйоми, то падіння, тоді і те, і інше засвоюється душею настільки, що вона наче невпинно носить в собі і Царство, і пекло.

Багатьом, можливо, це здасться парадоксальним, але по суті це є ознакою примноження любові, наближення до уподібнення Христу. Ось, ап. Павло пише про себе: «Хто знемагає, з ким i я не знемагав би? Хто спокушається, за кого б я не палав би?» (2 Кор. 11, 29). Римлянам же він заповів: «Радуйтеся з тими, хто радується, i плачте з ти­ми, хто плаче» (Рим. 12, 15).


Згідно з пастирським принципом отців, ніхто не повинен заповідати своїм духовним дітям діянь, яких сам не робив. Не думаю, щоб ап. Павло був у цьому аспекті менш суворим, ніж отці. Звернення до пастирів людей, які переживають важкі для них випробування, не можуть бути регламентовані або організовані довільно; неможливо визначити певні години для прийому скорботних, а інший час - для тих, хто радіє.


Звідси випливає, що кожен пастир повсякчас має бути в змозі плакати з тими, хто плаче, і радіти з тими, хто радіє... знемагати з тими, хто впадає у відчай, і укріпляти у вірі спокушених. Але і тут, як у цілому нашому житті, перший приклад - Сам Господь. З євангельської історії, і особливо останніх днів і годин Його, ми бачимо, як Він пережив одночасно недосяжну для нас повноту і страждання, і тріумфу перемоги; і смерть, і невід'ємну від Нього Божественну славу: «Ви знаєте, що через два дні буде Пасха, і Син Людський буде виданий на розп'яття», «...віднині не буду пити від цього плоду виноградного до того дня, коли питиму з вами його новим у Царстві Отця Мого» ... «Боже Мій, Боже Мій! Навіщо Ти Мене покинув?» ... «істинно кажу тобі: СЬОГОДНІ Ж БУДЕШ ЗІ МНОЮ В РАЮ» ... «був піт Його як краплі крови, що падають на землю» ... «Отче, прости їм, бо не відають, що роблять» ... «сумна душа Моя смертельно» ... «Ти Христос, Син Божий? Ісус говорить йому: ти сказав; але скажу вам: віднині побачите Сина Людського, Який сидить праворуч Сили і гряде на хмарах небесних».
ШАПКА1.jpg