Про молитву: Немає іншого легкого шляху для подолання пристрастей



"Чернецтво Волині" продовжує переклад і публікацію книги "Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову".

На співчутливу молитву за людей надихає любов Xристова; в ній спільно беруть участь і душа, і тіло. Коли ми беремо на себе скорботи за гріхи брата у подібній молитві, то долучаємося до спілкування у спокутувальних страстях Господа: «... Христос ... постраждав за гріхи наші, Праведник за неправедних ... Христос постраждав за нас, залишивши нам приклад, щоб ми йшли по слідах Його» (1 Петр. 3, 18; 2, 21).


Співрозпинатися Йому - це дар Духа Святого. Благоволить Отець наш небесний, коли ми хворіємо, бачачи труднощі братів наших. За духом заповіді - Люби ближнього, як самого себе - ми повинні співчувати один одному; необхідно, щоб утворилася своєрідна кругова порука, яка єднає всіх нас перед лицем Бога, Творця нашого.

У молитовному вболіванні душі за спасіння людей зосереджена життєдайна сила і свята радість. Неземний, але богоподібний характер християнського життя в тому, що в ньому поєднуються дивним чином і скорбота, і радість, глибина і висота, минуле, сьогодення і майбутнє у багатовіковій історії землі. Як сонце надсилає свої промені у всіх напрямках, наповнюючи теплом і світлом довколишній простір, так і Світло і тепло любові Христової долає всі обмеження, виводячи наш дух у безмежність. Який поет знайде гідні слова, щоб висловити вдячний подив за подароване нам життя? У ньому вмирання преобразується у життя вічне через воскресіння: «... Хто погубить душу свою заради Мене, той збереже її» (Мф. 16, 25). «Істинно, істинно кажу вам: якщо пшеничне зерно, упавши на землю, не помре, то залишиться одне, а якщо помре, то принесе багато плодів. Хто любить душу свою, погубить її, а хто ненавидить душу свою у світі цьому, збереже її в життя вічне» (Ін. 12, 24-25).


Повільним видається нам процес прийняття звище даного людству Одкровення. І це не тільки в житті людства загалом, але і в особистому подвигові кожного з нас. Ось два свідчення: 1) Синайське Одкровення: Я Є СУЩИЙ - зажадало від єврейського народу п'ятнадцять століть, перш ніж постало певне число людей, здатних сприйняти довершення цього Новим Завітом (Мф. 5, 17-19); 2) Двадцять століть минуло з того моменту, коли в нетварному Світлі на Горі Фаворській і потім у зішесті Святого Духа в Сіонській Світлиці дано було світу довершене Одкровення про Бога Святу Трійцю. А чи багато таких, що дійсно осягнули його? Нелегко асимілюється нами життя Бога. І ті, що полюбили пришестя Христа, Агнця Божого, не вміщають повноти благословення, яке виливається на них. До болю страждають усе своє життя ті, котрі в гарячому пориві віри взяли на свої плечі хрест і пішли за Ним (Мф. 16, 24). Укріплялися вони надією після виходу звідси увійти в ту світлоносну сферу, «де Він»: «Хто Мені служить, нехай за Мною йде; і де Я, там і слуга Мій буде. І хто Мені служить, того вшанує Отець Мій» (Ін. 12, 26).


Якою б не була полум’яною віра християнина, завдання «перемінити тiло смирення нашого так, що воно буде вiдповiдне славному Тiлу Його» (Фил. 3, 21), вимагає багаторічного подвигу посту і покаянної молитви. У тривалому процесі цього подвигу розкривається до сих пір недовідомий рівень Адамова падіння. Це бачення дається не всім у рівній мірі. Але можливі, хоч і не часто, випадки, коли Дух Божий проведе того, хто кається, через недоступні іншим безодні.

Віра в абсолютного Бога повинна бути вільною від будь-якого вагання. За роки мого життя на Афоні я не пам'ятаю такого моменту, коли б торкнувся до мого розуму і серця сумнів. Але були випадки, коли зболене від довгої молитви серце відштовхувалося від Бога: «О, це вище моїх сил!». Наслідки, втім, подібних миттєвостей бували дуже позитивними.


Ми перш за все і більше за все любимо Христа. Чим повніша любов, тим болючіше переживається будь-яке порушення гармонії. Навіть за наявності довгого досвіду і знання «механізму» подібних випробувань ми не без страху виявляємо в собі можливість нового падіння. Звідси молитва з глибоким плачем до Бога: «зціли мене до кінця». І Він зцілює. І серце з радістю дякує Богові: любов, яка здавалася до того досконалою, зростає якісно, з помноженим розумінням благості Господа.


Посиленій молитві властиво захоплювати і серце, і розум в їх русі до вічного настільки, що все минуле забувається, і немає в розумі думки про земне майбутнє; в душі єдина турбота: не втратити такого Бога, перестати бути недостойним Його. Чим сильніший наш потяг до безмежності, тим повільнішим видається нам наше наближення до Нього.


З одного боку, болісне відчуття своєї нікчемності, з іншого - споглядання невимовної величі Того, Кого ми шукаємо, - унеможливлює достовірне судження про наш дійсний стан: чи наближаємося ми до Бога, чи віддаляємося? У спогляданні святості Бога людина зростає швидше, ніж прогресує у своїй здатності узгодити своє життя із заповіддю. Звідси враження, що відстань між нами і Богом не перестає зростати. У науковій роботі всіляке нове відкриття, не будучи кінцевим, виявляє наше попереднє незнання і тим самим немов розширює сферу невідомого і недовідомого, що лежить попереду.


Розумне бачення мети нам може бути дане в найкоротший момент, незалежно від фізичного віку, але практичне здійснення того, що передбачене інтуїтивно, може вимагати напруги всього життя, і навіть за докладання усіх зусиль - з необов’язковим успіхом. У сфері науки і мистецтва існують певні точки опори для судження; інакше відбувається з духом, що прагне до Безначального.


Відомо, що і артист, і філософ, і вчений дійсно можуть страждати у своїй творчій боротьбі, хоча завдання їх воістину незначне в порівнянні з нашим.


Коли молитовний розум християнина буває відірваним від свого перебування у Вічному поганими помислами, тоді страх - зрозуміло, духовний - опановує ним. Бачити себе в рабстві у низьких пристрастей, що відривають від Бога, - це завдає великого болю. Від відчайдушного горя молитва збирається всередину, в саму серцевину єства нашого, і приймає форму «судоми»: вся людина стискається воєдино, подібно до міцно стисненого кулака. Молитва стає криком без слів. Це одне з найбільш сумних переживань: усвідомлювати себе у темній ямі гріха, недостойним Святого святих. І немає іншого легкого шляху для подолання пристрастей.
ШАПКА1.jpg