Про молитву: Нам корисний досвід пекла



"Чернецтво Волині" продовжує переклад і публікацію книги "Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову".

Споглядання Бога ставить людину перед необхідністю внутрішнього самовизначення щодо Нього. У сутності своїй усіляка наша дія неодмінно або наближає нас до Бога, або, навпаки, віддаляє. Звідси всяке починання звершується в страху, іменованому Божим.


Боїться душа не тільки явно недоброго діла, а й думки, що може засмутити Духа Святого, Якого вона возлюбила.


Невимовно велика дистанція між нами і Богом. Ми бачимо себе негідними Святого святих; серце сокрушається від виснажливого усвідомлення себе убогим. Не відразу розуміємо ми, що саме це явище є вже початком наближення до Бога.

Перша заповідь блаженств - «Блаженні убогі духом» - немов органічно приводить до подальших щаблів: до плачу, лагідності, голоду і спраги правди, до милосердя, чистоти серця, до перших живих сприймань нашого богосинівства; що веде нас до прикрого конфлікту зі світом пристрастей, до розриву з тим, що не шукає Царства правди, до гонінь, зневаги, злословлень й іншого.


Коли протистояння християнського духу і духу світу цього досягає свого апогею, тоді життя послідовника Христа подібне до розп'яття, нехай на невидимому хресті. Це час вельми страшний і одночасно спасительний: через внутрішні, нерідко пов'язані із зовнішніми обставинами, страждання нашого духу перемагаються пристрасті, долається і влада світу над нами, і навіть смерть: настає уподібнення розп'ятому Христу.

Однак і на цьому найвищому щаблі має зберегтися смирення духу. Сам досвід покаже, що як тільки на зміну відчуттю «убогості» приходить задоволення собою, тоді вся ця скеля духовних сходжень руйнується, і дім наш спустошується (пор.: Мф. 23, 38): Бог уже не з нами. Так - допоки не впокориться знову серце і не призве Його з болем. З цих змін переживань душа осягає таємницю шляхів спасіння; страшиться вона всього, що суперечить смиренню; молитва її очищається; розум і серце не захоплюються нічим стороннім, не бажає нічого, крім Бога.


Через молитву всім єством вливається в молитвеника сила нового життя. Подальше сходження - початок пізнання про неземне буття.


Наше земне існування обумовлене часом і простором. Але що є час? Можливі всілякі визначення: час є «місцем» нашої зустрічі з Творцем; час є процесом актуалізації задуму Божого про творіння: «Отець Мій донині робить, і Я роблю» (Ін. 5, 17). Творення ще не завершене: «...Ходіть, поки є світло, щоб темрява вас не огорнула; а той, що ходить у темряві, не знає, куди йде. Доки світло з вами, віруйте у світло, щоб бути вам синами світла» (Ін. 12, 35-36). Кожному з нас виділена дещиця «свого часу», коротка, але достатня для здобуття спасіння. Творча ідея Бога в творенні здійснюється: «... Не буває безсилим у Бога ніяке слово» (Лк. 1, 37).


На Голгофі, вмираючи, Господь сказав: «Звершилося» ... Прийде інший момент, коли знову буде сказане подібне до цього слово, про нього пишеться в Апокаліпсисі: «І ангел… підняв руку свою до неба і клявся Тим, Хто живе у ві­ки віків… що ЧАСУ вже не буде» (10, 5-6).


Доки ми в цьому «тілі гріха», а, відповідно, і на цім світі, до тих пір не припиниться аскетична боротьба із «законом гріха», що діє в нашій плоті (пор.: Рим. 6, 6; 7,23).


Бачачи себе нездатним подолати цю смерть нашими зусиллями, ми впадаємо в певний відчай щодо нашого спасіння. Як це не дивно, але нам необхідно пережити цей важкий стан, - переживати його сотні разів, щоб він глибоко врізався в нашу свідомість.

Нам корисний цей досвід пекла. Коли ми носимо в собі цю муку роками, десятиліттями, вона стає постійним наповненням нашого духу, незабутньою виразкою на тілі життя нашого.


І Христос зберіг рани від цвяхів розп'яття на Тілі Своєму навіть після воскресіння: «...прийшов Ісус і став посередині, і каже їм: мир вам! Сказавши це, Він показав їм руки, і ноги, і ребра Свої» (Ін. 20, 19-20).


З досвіду пекельних мук повинна народжуватися молитва за весь рід людський, як за самого себе (Мф. 22, 39). Будь-який наш стан ми духом переносимо з тісних рамок нашої індивідуальності на все людство; таким чином усілякий наш досвід стає одкровенням про здійснюване у віках у людському світі, і наше духовне з ним злиття приймає характер відчутної реальності.

Господь відкрив нам справжній сенс заповіді «Возлюби ближнього твого, як самого себе» в її Божественній безмежності. Попередній, тобто в межах Закону Мойсеєвого, обсяг цієї заповіді стосувався виключно єврейського народу: «Не мстися і не май злоби на синів народу твого, але люби ближнього твого, як самого себе» (Лев. 19, 18).


Христос же поширив її на всіх людей, на всі віки: «Ви чули, що було сказано: люби ближнього твого і ненавидь ворога твого. А Я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас, щоб ви були синами Отця вашого Небесного» (Мф. 5, 43-45). Єдинородний Син Отця небесного дав нам це пізнання: в Писанні - через розмову із законником (див.: Лк. 10, 27 і далі); в житті ж нашому - Духом Своїм Святим. Сам Він здійснив усе це в повноті, завершеній у Гефсиманії і на Голгофі. І ми, входячи в дух цієї заповіді, уподібнюємося Богу.


Багато разів приходив я у відчай через самого себе внаслідок нездатності моєї перебувати постійно в дусі заповідей Христових. У ці гіркі години я думав: Господь Сам сказав, що Він не від світу цього (Ін. 8, 23). Він зійшов з небес (Ін. 3, 13), я ж цілком від цього світу: від землі, яку топчу моїми ж ногами. Він, «що єси на небесах», не розлучився з Отцем, живучи з нами; і як можливо, щоб я був ТАМ, ДЕ ВІН? Він святий, я ж не можу вирвати себе з «тіла» всесвітнього Адама, який у падінні своєму перетворив цей світ в пекло, «положив його у злі» (пор.: 1 Ін. 5, 19), де і я лежу разом з ним (світом).


Бути не від світу цього - що це означає? Не що інше, як «народитися звище». Я не бачив кінця моєму горю: відмовитися від шукання єдності з Ним - неможливо; засудити себе на розлуку з Його Світлом - це пекло, що вражає мене жахом. Горе мені, в гріхах народженому! І хто врятує мене від темряви непроглядної? Хто преобразить саму природу мою так, щоб вона стала здатною бути нерозлучною з Тим, Хто є Світлом, в якому немає жодної темряви?

Я народжений у гріхах. Я успадкував неймовірно величезний спадок: падіння АДАМА; падіння, помножене потім у віках його синами; падіння, до якого і я докладаю кожного дня щось. І плачу від бачення себе таким. І коли ридання мої виснажують мене, приводять мене на край смерті, і я безпорадно зависаю над безоднею темряви, - тоді нез'ясованим чином приходить тонка любов з іншого світу, і з нею - Світло. Звичайно, це є народження звище, ще не повне, але все ж звільнення від влади смерті темної, початок безсмертя.


Так, нас очікує ще тривалий подвиг, щоб дар Божий зростав у нас. І коли він (дар цей дивовижний) починає дозрівати і своєю благозапашністю проникати в пори нашого «тіла гріха» (Рим. 6, 6), тоді відходить від нас страх смерті, і ми звільняємося від різновидного «рабства» (пор.: Євр. 2, 5). І у набутій святій свободі всім бажаємо добра.

ШАПКА1.jpg