Про молитву: Наживання Царства Отчої любові пов'язане зі стражданнями


«Чернецтво Волині» продовжує переклад і публікацію книги «Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову».

Блаженному старцю Силуану ​​в момент явлення йому Живого Господа було дано пізнати всім його єством «невимовне Божественне Смирення». Слово старця було дієвим для багатьох, і навіть для мене, тугодумного. Отже, завдяки старцю мені стало очевидним, що в основі всіх трагедій людського роду лежить падіння в гордість.


Пристрасть ця є самою сутністю пекла - воістину сатанинські глибини. Зараз пишу і з гострим соромом згадав, що цей богохульний і заздрісний дух, задовго до зустрічі зі старцем, одного разу приніс мені помисел: «Чому Христос Єдинородний, а не я?..» Одну миттєвість, але злий вогонь обпалив моє серце... Бог врятував мене. І навіть більше: якось прочинилася мені таємниця всіх падінь.


Бог врятував мене, і поглиблювалася моя любов до Нього. Але назавжди залишилося в мені усвідомлення, що ніхто не спасається своєю силою. Ніхто не може бути впевненим, що той чи інший помисел, що прийшов до нього, не опанує ним навіки. Господь у пустелі вийшов переможцем у всіх спокусах від цього духу (Мф. 4, 1-11).

Бог врятував мене. Але я був у жаху від одного факту, що такі помисли можуть прийти до мене. Я думав: «Немає мені надії на спасіння... Богу неможливо прийняти мене на вічність таким, яким я є (див.: Ін. 17, 21-23). Та й мені було б надто важко бути з Ним, якщо потрібно завжди боротися з пристрастями».


Вражаюче турботливим був щодо мене Промисел Божий: саме в потрібний момент Господь допустив мене до зустрічі з Силуаном. Завдяки йому в моєму внутрішньому житті настав рішучий перелом. Він навчив мене «тримати розум у пеклі - і не впадати у відчай». Велика моя вдячність до отця і старця мого. Я побачив, що і мене в минулому Господь вів до того ж, але я був занадто нерозумним, щоб збагнути Боже провидіння. Завдяки Силуану ​​і мені було даний початок пізнання шляхів Господніх.


«Хто любить Мене, той слово Моє збереже»... «Хто має заповіді Мої і дотримується їх, той любить Мене»... «Хто не любить Мене, слів Моїх не береже»... «Хто від Мене відмовляється і не приймає слів Моїх, має собі суддю: слово, яке Я сказав, — воно судитиме його в останній день» (Ін. 12: 48; 14: 23, 21, 24).


І на Афоні, як і до чернецтва, моя молитва не раз бувала перервана богоборчими думками. Так, в один момент болісного стояння на суді Слова Божого, я відчув мою крайню безпорадність перебувати в дусі заповідей Його за всіх моїх старань, і я промовляв такі безумні слова: «Ти не маєш права судити мене. Щоб у всій правді бути моїм суддею, Ти Сам повинен бути поставленим в однакові зі мною умови... Ти нескінченний у могутності безпочаткового Буття, а я у тварності моїй подібний черву».


Молитва моя була звернена до Бога «взагалі». Але все ж я отримав на неї відповідь у серці своєму: «Отець не судить нікого, але весь суд віддав Синові, бо Він є Син Людський...» (Ін. 5: 22, 27). До того часу безліч разів ці слова були прочитані мною, але вони не сприймалися мною в такому сенсі. Я був осоромлений, мені стало совісно: я завжди жив в умовах значно легших, ніж ті, в яких пройшло земне життя Христа.


Воістину Він має право судити весь світ. Немає нікого, хто перевершив би Його своїми стражданнями. Зовні багато перенесли і донині переносять жахливі тортури в катівнях сучасних в'язниць, але якісно Його пекло, «пекло любові», є боліснішим за усі інші.

«Отець... весь суд віддав Синові.., бо Він є Син Людський». Але в чому цей суд? У тому, що Він показав, що зберегти заповідь Отця є можливим для людини, і це за всіх ситуацій, які тільки можуть спіткати нас у цьому світі. Немає мені виправдання, коли я посилаюся на свою «людську» неміч. Подібно до цього, ті, що послідували за Христом під час Його земного життя, отримали право разом з Ним судити світ: «Хіба не знаєте, що святі судитимуть світ» (1 Кор. 6: 2).


Апостол Петро запитав Господа: «Ось ми залишили все і пішли слідом за Тобою, що ж нам буде? Ісус же сказав їм: істинно говорю вам, що ви, які пішли за Мною, при відновленні світу, коли Син Людський сяде на престолі слави Своєї, сядете і ви на дванадцяти престолах судити дванадцять колін Ізраїлевих» (Мф. 19, 27-28).

Чому так? Відповідь на це питання знаходимо в Євангелії:


1) Батьки сліпонародженого боялися юдеїв, які вирішили, що, якщо «хто визнає Його за Христа (тобто Месію), щоб той був відлучений від синагоги» (Ін. 9: 22, 34).


2) «...З начальників багато хто увірував у Нього; та через фарисеїв не признавалися, щоб не відлучили їх від синагоги» (Ін. 12, 42). «Виженуть вас із синагог; прийде навіть час, коли всякий, хто вбиватиме вас, буде думати, що тим він служить Богові» (Ін. 16, 2). Чималим був ризик піддатися в той час соціальному остракізму. Апостоли, однак, зважилися на цей подвиг: майже всі вони були вбиті за проповідь Євангелія; звідси їх «право» судити тих, хто не пішов слідом за Христом.


«...Сам Отець любить вас, тому що ви полюбили Мене» (Ін. 16, 27). Не без суму згадую роки моєї молодості, коли значення цих святих слів ховалося від мене. Думаю: віками повторюються багато слів, що зійшли звище, у найрізноманітніших поєднаннях, але вони не викликають належного відгуку у скам’янілих серцях, у згаслій для вишнього світу думці. Але ж було чимало миттєвостей, коли ці словеса давалися звище людям подібно грому, що стрясає серця, і блискавки, що просвітлює свідомість людей. Вони сходили на нашу землю з потаємного Царства, як рятівне одкровення про невимовну премудрість Отця Небесного, про Його до нас любов, про велику таїну Буття.

Упродовж віків вимовлялися священні слова без відповідної уваги, і, можливо, через це вони втратили свою початкову силу; ту, яку мали вони, коли вперше являлися свідомості пророків, апостолів і святих.


Чи знайдуться інші способи вираження глибинного сенсу даного нам пізнання про Бога великого? Любов до Нього шукає свого виявлення в таких формах, життєву енергію яких не міг би умалити всеруйнівний час.


Перед нашими очима відбувається невимовно велике чудо творіння світу, творіння богів (Ін. 10, 34; Пс. 81, 6), яке ще не завершилося (Ін. 5, 17). «Завершення» обітоване у прийдешньому віці. Але і тепер уже, коли нетварне Світло сходить на нас, цей духовний процес викликає в надрах нашого духу захоплення, підносить думку в обітоване нам Царство.


Наживання цього Царства Отчої любові пов'язане з багатьма стражданнями (Мф. 11, 12; 25, 34). Тужить серце до глибокого «болю» від усвідомлення пережитої людиною втрати. Я кажу про духовний, метафізичний біль, і хочу, щоб читач правильно зрозумів мене. У словах наших завжди присутня певна плинність: зі зміною досвіду змінюється зміст понять і сенс, що вкладається в ті ж самі за звуками слова.
ШАПКА1.jpg