Про молитву. Ми повішені на хрестах



«Чернецтво Волині» продовжує переклад і публікацію книги «Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову».

Піду далі. Описати дані мені досвіди духовні - завдання непросте. Я жив у розірваності людини, поставленої на межі двох світів: цього - видимого, й іншого - невидимого, небесного, осяжного розумом.


Тим, що говорю, що я був «поставлений на межі двох світів», хочу показати, що те, що відбувалося, перевершувало мене: не я бував ініціатором, але Живий Бог, у святі руки Якого я упав (пор.: Євр. 10, 31). Мій дух, хоча і страждав, але все ж захопився подивом Богом.


Досвід показав мені наскільки інертна наша природа в гріху. Навіть такі молитви, як наведена вище, не відразу виліковують нашу занепалу натуру. Під невпинно зростаючим тиском зовнішніх подій нашого віку, які набувають усе більш і більш загрозливого характеру, я знову і знову повертався до боротьби з Богом. Тепер я усвідомлюю, що хоча на поверхні життя протікало без видимих ​​для людей злодіянь, але в глибині, духовно, я був і є пітьмою.


Кінцева мета молитви - незмінна у віках, але, не втрачаючи єдності ініціального устремління, в ході життя вона невпинно змінюється за своїм змістом. Іноді вона обіймає весь світ, у його сукупності, іноді ж зосереджується на потребах поточного моменту. Різні стани можуть стати її імпульсом: особисте покаяння, співчуття ближнім, прохання про помилування їх, шукання просвіщення під час збентеження і нерозуміння, висловлення подяки Богу за Його благий промисел або захвату перед Богом-Спасителем. І багато іншого.


Спрагу Бога, Світло, що від Нього сходить, і силу Його, котра діє в нас, - як зображати? Я усвідомлюю свою повну неспроможність: бачу, що не уникаю повторень немов того ж самого. Впадаю у виснажливі надмірності або буваю занадто стислим.


Не раз моя молитва (якщо можна так назвати те, що відбувалося зі мною в дійсності) доходила до неприпустимої зухвалості. Продовжуючи бачити жахіття насильства владик і князів землі над «своїми ж братами» (див.: Мф. 23, 8), що панує в усьому світі, я в гіркоті серця говорив: «Якщо Ти створив усе, що існує; якщо без Тебе ніщо не сталося (див.: Ін, 1, 3), то всі ці мерзенні злочинці, здатні проливати кров мільйонів і мільйонів людей по цілому світові заради небагатьох днів збоченого задоволення панувати над бідними страдниками, - то не вони підлягають суду і не вони відповідальні... Ти, як Творець всього, єдиний винуватець незліченного горя на землі...». Важкою була ця спокуса: я стояв на межі відчаю і наче божевілля, дурного відчаю, якому не видно було ніякого виходу. І знову відвідав мене Господь, Його мир торкнувся серця мого і думка моя потекла іншим руслом: Отець послав Сина Свого, щоб спасти світ, і Його вони вбили. Але ось Він воскрес як Переможець смерті і вже як Цар вічності «Він буде судити вселенну за правдою» (Пс. 9, 9; Євр. 10, 31).


Отже, що ж? Не в межах землі вирішується питання про добро і зло. Ті, хто пішов на заклання, як ягнята, «не противлячись злу» (див.: Мф. 5, 39), уподібняться Синові Отчому (Іс. 53, 7) і співвоскреснуть з Ним у славі невмирущій.

Горе мені, що я вдруге боровся з Богом у тій же самій перспективі. Але все моє подальше життя потребувало категоричного вирішення питання, що стало потім кардинальним для всього християнства: як реагувати на гоніння з боку князя (князів) світу цього? Господь нам дав благодать мислити, як Сам Він мислить: апостол Петро поводився в Гефсиманському саду «по-людськи» (пор.: Мф. 16, 22-23). Але Христос сказав йому: «сховай меч у піхви; невже Мені не пити чаші, яку дав МЕНІ ОТЕЦЬ?» (Ін. 18, 10-11).


Таким був для мене шлях безпосереднього настановлення Звище через молитву. Так розкривався для мене сенс послання до Ефесян (див. 3 главу) про глибину і широту і висоту задуму Божого про нас. Наше земне життя, по суті, не більше ніж короткий момент, даний нам Благим Отцем, щоб ми проникли в перевищуючу розуміння кенотичну любов Христову. Поза цим шляхом ніхто не зможе «сповнитися всією повнотою Божою». Тут ми повішені на хрестах, нехай ще невидимих; але тільки таким чином можемо ми осягнути велич людини і непізнавану безодню Божественного Буття. Неможливо нашою мовою висловити багатство, що посилається нам Отцем через хресний шлях.

Бог неподільний в Собі. Коли Він приходить, то приходить ВЕСЬ і як Він є у Своєму предвічному Бутті. Ми не вміщаємо Його. Він відкриває нам Себе через ту «точку», в яку ми стукаємо: «стукайте, і відчинять вам» (Лк. 11, 9). Він каже коротку фразу, але не вистачить життя, щоб вичерпати її вміст. Ми благоговійно відчуваємо Його Батьківство, ми бачимо, що Він жадає дати нам Своє безначальне Життя, мати нас до довершеності подібними до Сина Свого, Який є «печать рівнообазна Отця».


Незбагненний задум Його щодо нас. З «ніщо» Він творить рівних Йому богів. І все наше єство в розчуленні поклоняється Йому; не в страху перед суворим Владикою, але в смиренній любові до Отця.
ШАПКА1.jpg