Про молитву: Любов шляхом покаяння



«Чернецтво Волині» продовжує переклад і публікацію книги «Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову».

Людська наука дає інструмент для вираження досвіду, але знання, що справді рятує, дати не може без сприяння благодаті. Знання Бога є знання буттєве, а не абстрактно-інтелектуальне. Тисячі і тисячі професійних богословів отримують найвищі дипломи, але по суті залишаються глибокими неуками в сфері Духу. І це тому, що не живуть вони згідно із заповідями Христа; і через це позбавляються світла богопізнання.

Бог є любов. А Любов ця набувається шляхом покаяння, що сокрушає кістки, і страху Божого: «Не бійтеся тих, що вбивають тіло і потім нічого більше зробити не можуть ... бійтеся того, хто має владу після вбиття вкинути в геєну вогненну; так, кажу вам, того бійтеся» (Лк. 12: 4-5).


За твердженням отців нашої Церкви, без проходження через вогняну піч страху Божого любов Божественна не вселяється в душу. Ця Любов обіймає все творіння; вона з'єднує із Всемогутнім Владикою, Богом Любові; вона є Світлом, коштовністю, ні з чим незрівнянною. Втратити цей перл - страшно для душі.


Природа страху Божого невимовна, як усе в нашому Бозі. Можна якось говорити про «вузол» духовного стану людини: віра в Христа є початком Любові, але це ще досвітнє Світло. Віра ця пробуджує глибоке покаяння всередині нас і якийсь страх втратити здобутий скарб, тобто Бога.


Через молитовний плач каяття очищається наше єство, і тоді народжується надія. Надія, як більша ступінь любові до Бога, примножує страх не удостоїтися вічного з Ним перебування. З кожним сходженням духу нашого до більшої любові неодмінно проходимо ми через помноження страху. Коли ж велика Любов Христова торкнеться серця і розуму нашого, тоді в полум'ї цієї святої Любові дух наш обіймає все творіння великим співчуттям любові, і відчуття переходу у вічність Божу набуває непереборної сили. Ця подія грандіозніша за всі інші події в історії занепалого світу: Бог з'єднується з людиною воєдино.

Пробачте мені: я не в змозі втілювати в слова «надлишок життя», дарованого нам у Христі. Не бачу, як можна приступити до того, щоб зобразити якось те чудове, за всієї парадоксальності, плетиво життя, що наповнює серце. Ось, я ненавиджу себе, яким я є. Від цієї ненависті до себе молитва стає немов безумною, всепоглинальною, і вириває мене з усього тварного; переносить дух мій у світлоносну безкрайність, невимовну безодню. Там я забуваю гіркоту тяжкої ненависті до себе: все стає Любов'ю Бога в тотальному відреченні від себе. Так дивно сплітається ненависть до себе з любов'ю до Бога. Те ж - зі страхом: він пожирає мене до великого болю, але Любов зцілює цей біль, і я не пам'ятаю страху. Але коли дух наш повертається з цього бенкету Любові Божої, яка в Христі, тоді знову приходить страх віддалення від того Світла, від того Життя: чи не назавжди це?


Сама людина не хоче повертатися в цей світ, але любов до Бога-Христа невідривна від любові до ближнього - співлюдини. Перебувати і діяти в умовах земної повсякденності можна не інакше, як із зниженою благодаттю. У стані крайньої напруженості молитви - як і про що будеш говорити з людьми, котрі страждають в боротьбі за хліб і житло, за сім'ю або подружній зв'язок, за невдачу в справах, або від хвороб, своїх або дорогих, близьких душ, і подібне до цього? Не допоможеш людині, якщо зневажаєш його прості потреби.


У служінні християнському невідступне співчуття любові. Потрібно або прийняти в своє серце труднощі і горе тих, що прийшли, або ж зворотне: увійти в їхнє серце, в їх страждання, стати з ними єдиним. Змушений перебувати за таких обставин у небезпеці ввійти з ними в боротьбу, заразитися їх сперечанням, роздратуватися їх суперечностями і непослухом; нерідко ж - і неприязню до тебе. Їм служиш, їм віддаєш надбаний десятиліттями плачу святий здобуток, а вони тобою ж незадоволені. Кинути їх? Або вмирати за них, як вмирали всі апостоли і їх спадкоємці-пастирі?
ШАПКА1.jpg