Про молитву: Любов переплітається зі смертю



«Чернецтво Волині» продовжує переклад і публікацію книги «Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову».

Пережита нами любов до Бога і Його до нас радикально змінює і психіку, і мислення наше. Будь-яка ворожнеча між людьми-братами постає страшним божевіллям. У всіх у нас єдиний ворог - наша смертність. Якщо людина смертна, якщо люди не воскресають, то вся світова історія - не більше, ніж безглузде страждання створіння.


Навіть любов тут переплітається зі смертю: любити - означає вмирати. І прагне дух наш перейти в ту сферу світлоносну, де немає перешкод для ненаситної любові. Де сама ненаситність є не що інше, як гранична динаміка життя, «надмір життя», що дарується Христом (Ін. 10, 10).


Шлях до великої молитви тісно пов'язаний з глибоким покаянням у гріхах наших. Коли гіркота цієї чаші перевершує міру нашої сили терпіти, тоді від позачасового болю, від сильної відрази до самого себе абсолютно несподівано для нас, явленням любові Божої, все враз змінюється, і світ іноді забувається.

Подібну подію багато хто називає екстазом, захватом. Я не люблю цього слова, тому що з ним пов'язані численні збочення. Але якби ми і змінили ім’я цьому дару Божому, назвали б це сходженням душі, що кається, до Бога, - але й тоді належить зазначити, що мені ніколи не спадало на думку «культивувати», тобто штучно досягати цього стану. Проте він приходив завжди як цілком щось непередбачене, і, до того ж, кожного разу - по-іншому. Єдине, що я пам'ятаю (і це я дійсно знаю напевно), - так це мою крайню скорботу через далечінь Бога, котра якось тісно зріднилася з моєю душею. Я болісно шкодував про моє падіння. І якби були в мені фізичні сили, то мої ридання не скінчилися б.


Ось, я написав ці слова, і не без смутку «згадую ті давні дні» (Пс. 142, 5), швидше, навіть ночі, коли мій розум і серце з такою енергією відходили від минулого житейського, що роками спогади про залишене позаду не торкалися мене. Я забував навіть духовні мої зриви, але нищівне бачення мого недостоїнства перед таким Святим Богом не переставало посилюватися.


Не раз я відчував себе розіп'ятим на невидимому хресті. На Афоні це траплялося, коли гнів на того, хто засмутив мене, опановував мною. Ця зла пристрасть вбивала в мені молитву і тим доводила мене до жаху. Часом боротьба з нею видавалася неможливою: вона мучила мене, як лютий звір свою жертву. Одного разу через миттєвість роздратування молитва відійшла від мене. Щоб повернулася вона, я боровся впродовж восьми місяців. Але коли Господь схилявся до моїх сліз, тоді серце ставало більш пильним і більш терплячим.

Досвід розп'яття повторився пізніше (вже у Франції), але іншим чином. Я не відмовлявся приймати на себе піклування, як духівник, про тих, котрі зверталися до мене. Особливо співчувало моє серце душевнохворим. Вражені надзвичайними труднощами сучасного життя, деякі з них наполегливо шукали у мене тривалої до них уваги, що перевершувало мої сили. Виникали безвихідні становища: куди б я ні рушив, - хтось буде кричати від болю. Це відкривало мені глибину страждань людей нашого часу, зламаних жорстокістю нашої горезвісної цивілізації.


Колосальні державні машини змонтовані людьми, але мають характер безособових, щоб не сказати нелюдських, апаратів, і з байдужістю розчавлюють мільйони людських життів.


Безсилий змінити по суті нетерпимі, однак узаконені злочини соціального життя народів, у моїй молитві, поза всякими видимими ​​образами, я відчув присутність розп'ятого Христа. Я жив Його стражданнями духом настільки чітко, що фізичне бачення «піднесеного від землі» (Ін. 12, 32) анітрохи не посилило б моєї співучасті в Його болю. Якими б нікчемними не були мої переживання, але вони поглиблювали моє пізнання Христа в Його земному явленні, щоб спасти світ.

ШАПКА1.jpg