Про молитву: Любити Бога до ненависті щодо себе



«Чернецтво Волині» продовжує переклад і публікацію книги «Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову».

Християнин-подвижник у своєму житті за Богом не повинен уподібнюватися ні поетам, ні письменникам, ні психологам, ні філософам, ані вченим. У своєму зверненні до Бога він спрямовується вперед, не звертаючи уваги на самого себе. Те, що він дієво живе в молитві, залишить у його єстві незнищенний слід, але побачить його в собі аскет лише з часом, коли увага його розуму зупиниться на минулому.


Потяг до Бога, на початку подвигу, буває настільки інтенсивним, що дух людини в своєму напруженому рухові до Всевишнього дивиться виключно на Нього Єдиного. Душа того, хто кається і бачить себе невимовно далеким від жаданої Істини, вся стає болісною раною і благає Господа, якого вже возлюбила початкової любов'ю, про милість і поблажливість до неї. Відчуття гріха, що зруйнував наше богоподібне єство, породжує непередаваний жаль з приводу того стану, в якому ми так довго перебували і який зробив нас цілком негідними Святого святих: чи може такий Господь прийняти мене, до останку розтлінного? Предстоїть душа немов на Страшному Суді. І чим нищівніший страх вироку, тим напруженіша молитва покаяння. У години перерви між тілесним предстоянням перед Богом ділами повсякденності сутнісне налаштування духу не змінюється: він усією силою перебуває в тому ж русі до Бога.

На п'ятому році мого чернецтва ось що трапилося зі мною: ігумен монастиря св. Пантелеймона, архімандрит Мисаїл, одного разу покликав мене до себе і дав мені «послух» - вчити грецьку мову, так як монастир мав потребу в знавцях цієї місцевої мови, необхідної у всіх відносинах із зовнішнім світом, духовним і офіційним.


Я зробив необхідний за традицією уклін, щоб отримати благословення на майбутню працю. І коли я вже майже дійшов до виходу з кабінету, він зупинив мене і сказав: «Отче Софронію, Бог двічі не судить. Якщо ви виконуєте покладену на вас роботу як послух мені, то я є відповідальним перед Богом, а ви залишайтеся в мирі». Говорив він, схиливши голову на груди, як буває зазвичай під час молитви; в голосі його відчувалася серйозність, яку він надав своєму слову.


Рушивши від нього в бібліотеку, щоб узяти там потрібні для вивчення грецької мови книги, я повернувся в келію; відкривши граматику аттичного діалекту, я природно зосередився на тому, що читав. І що ж? Я фізично відчув, як мій розум виходить із серця, піднімається до лобової частини черепа і далі рухається в напрямку книги. У той момент мені стало зрозумілим, що мій розум безвихідно вдень і вночі перебував у серці впродовж семи років моєї покаянної молитви. Я, за словом ігумена, залишався спокійним внутрішньо. Зламаний хворобою (малярією), я перемагав тілесну неміч, щоб вчитися мови якомога більшу кількість годин щодня.

Пам'ятаю, одного разу, коли я писав вправи, мені, виснаженому, спала думка: якщо зараз я почую заклик до Суду, що буде зі мною? У глибині серця був мир: «Я встану і з миром піду на Суд Божий».


Цей момент тепер я особливо відзначаю, тому що він був цілком не схожим на засвоєний мною настрій предстояння на Суді у великому страху. Отже, за молитвою ігумена був даний мені досвід такого миру. Моє нове заняття забирало в мене можливість молитви у попередньому вигляді, але благодать у дуже дивній формі невідомого мені досі миру не залишала мене кілька місяців під час моїх старань опанувати грецьку мову. Так Бог не залишив мене, і серце моє теж не відлучалося від Нього.

Минули місяці навчання, і Господь благоволив мені знову дати відчайдушну молитву покаяння. Щоб відродитися у Богові, нам потрібен жах щодо нас самих, якими ми є. Відраза до гидкої, богопротивної пристрасті гордині, котра живе в нас і яка вигнала нас з ганьбою з Царства Отця світів. Спасіння від неї - в заповіді Христа: любити Бога до ненависті щодо себе (пор.: Лк. 14, 26).


Тема ця надзвичайно важлива, і я знаю, що вичерпати цей бік духовного життя християнина не зможу, скільки б я не писав.


Я назвав відчай, що опанував мною, великим даром звище. Але я усвідомив це не раніше, ніж через тридцять років праці; можливо, навіть і більше. Я не шукав допомоги від людей, тому що я був схоплений, як сухий листок, вітром; мене кружляв він, не даючи зрозуміти сенсу того, що діється зі мною; я нічого не розумів; я нікого не міг запитати, бо не міг сформувати і питання. Буття космічне бурхливо розкривалося моєму розумові, - з швидкістю, котра не дозволяла мені зупинитися розумом ні на чому. Це було схожим на божевілля, але особливого типу, яке не входить до компетенції психіатрів.

Починався процес мого відходу від світу. Щось лягло між мною і людьми: у мені втрачався інтерес до спілкування з ними; зникали один за одним пункти для контакту. Світ мистецтва - живопис, музика, поезія, література, театр та інше - все це, що становило раніше головний зміст і сенс мого буття, блідло і стало здаватися несерйозною справою, суто дитячою забавкою. І це було нелегким для мене: часом, у перший період, я болісно роздирався між двома центрами - пристрастю живописця і молитвою. Аж доки молитва не перемогла всі інші дії на цім світі.


Є тільки одне завдання - знайти істинного Бога, тобто Творця усякого буття, і вічно жити разом з Ним.

Чи не є безумним подібне дерзання для такої людинки, як я? З Богом зовсім не легко і не просто: Він занадто великий для нас. Він - «Вогонь, що пожирає», він - Світло неприступне. Він кинув Свій Вогонь на нашу землю і спалює наші серця. З іншого боку, і я - діло Його рук. Він одягнувся в нашу плоть, щоб через цей екран ми могли б дивитися на Нього. Звідси - надія, що йде далі всілякої безнадійності. "Дерзайте", - сказав Він (пор.: Ін. 16, 33). Думаю, що поява всередині нас цього вогню - це пришестя дихання Божої вічності в нас. До того ж, «не буває безсилим у Бога ніяке слово... і блаженна Та, Яка увірувала, бо збудеться сказане Їй від Господа» (Лк. 1: 37, 45).

ШАПКА1.jpg