Про молитву: Лише вогнем покаяння



«Чернецтво Волині» продовжує переклад і публікацію книги «Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову».

Вічне життя в надрах Святої Трійці - зміст євангельського заклику. Але це «Царство Небесне силою здобувається, і хто докладає зусилля, здобуває його» (Мф. 11, 12). Необхідно себе примушувати, тому що «вузькі ворота і тісна дорога ведуть у життя, і мало тих є, хто знаходить їх» (Мф. 7, 14). І коли ми, християни, не погоджуємося йти разом з тими, що «не знаходять», тому що не хочуть, тоді виникають конфлікти: ми стаємо неугодними синами світу цього; така доля тих, що полюбили Христа.


Коли Господь з нами, тоді всі страждання землі виглядають не страшними, бо з Ним ми перейшли від смерті до життя. Але неминучі для нас години й навіть періоди богооблишеності: «Боже Мій, Боже Мій! Навіщо Ти Мене покинув?» (Мф. 27, 46). І якщо у цю мить ми терпимо відкидання з боку людей, то відчай може набути вельми глибокої форми, і ми прикликаємо Його, Того, Хто Сам перетерпiв, був­ши спокушеним, тому може й споку­шува­ним допомогти (Євр. 2, 18).


«Господи Ісусе, спаси мене, що тону, як спас Петра» (Мф. 14, 30).


У подвигові молитви кожен йде до доступної йому міри. Нелегко знайти самого себе, межі своїх сил. Проваджені Духом Святим ніколи не перестають засуджувати себе як недостойних Бога. У хвилини ж тяжкого розпачу вони дозволяють собі на певний час відійти від краю прірви, де перебувають духом, щоб дати перепочинок психіці й тілу, і відтак знову йдуть стояти над прірвою. Але і в періоди спокою в глибинах серця завжди залишається якась рана, яка не допускає подвижника віддатися гордій щодо себе думці. Аскетична смиренність стає все більше вкоріненою в душі, - немов уже природою його.

Скорботи й хвороби властиві нашій земній ході. Без цього ніхто з синів Адама не здатний встояти в смиренні. Ті ж, хто перетерпів, удостояться дару «Христового смирення» (Мф. 11,29), про яке старець Силуан говорить, що «воно невимовне», адже належить іншому, найвищому виміру буття. Здобування цього дару можливе через постійну пам'ять Христову й молитву до Нього:


«Господи, Ісусе Христе, Великий і Святий Боже, Ти Сам навчи мене смирення Твого... благаю Тебе, помилуй мене грішного».


Отже, лише вогнем покаяння переплавиться наша природа, слізною молитвою вбиваються в нас коріння пристрастей, прикликанням Імені Ісуса очищається, відроджується й освячується наше єство: «Ви вже очищені через слово, яке Я проповідував вам. Перебувайте в Мені...» (Ін. 15, 3). Яким чином перебувати? Вам дане Моє Ім'я, і ​​в Ім'я Моє Отець дасть вам все, чого тільки не попросите: «...чого не попросите в Отця в ім’я Моє, Він дасть вам» (Ін. 15, 16).

«Господи Ісусе Христе, Єдиний, воістину безгрішний, помилуй мене, грішного».


Отці наші настановляють нас молитися Іменем Ісуса, не часто змінюючи формулу. Проте, з іншого боку, час від часу це є необхідним для оновлення уваги, навіть для підсилення молитви, коли розум переходить у богословські споглядання або розширюється серце, щоб обійняти весь світ. Так Іменем Христа Ісуса можна покривати будь-яку внутрішню й зовнішню подію; таким чином ця чудесна молитва стає всеосяжною, універсальною, космічною.


Амінь.

ШАПКА1.jpg