Про молитву: До кінця



«Чернецтво Волині» продовжує переклад і публікацію книги «Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову».

У «стражданні за Нього» міститься особливе благословення і навіть обрання: стражденний самим ходом зовнішніх обставин ставиться в невпинний зв'язок з Ісусом Христом, - вводиться в сферу Божої любові, стає богоносцем.

Є два види богослов'я: один - широко відомий у минулих віках: професійна кафедра ерудита; інший - бути співрозп'ятим з Христом (див.: 1 Петр. 4, 13; Рим. 8, 17; 2 Тим. 2, 11-12; Флп. 3, 10; Об. 1, 9 та ін.), - знати Його в тайниках серця.


Перший з цих двох видів доступний безлічі інтелектуально обдарованих у вигляді філософської переваги. Справжня віра в Божество Христа, що виражається в житті за духом заповідей Його, при цьому не обов'язкова.


Другий - це богослов'я сповідання, народженого глибоким страхом Божим у вогні полум'яного покаяння, що вводить в буттєву реальність явленням нетварного Світла.

Шкільне богослов'я в поєднанні з живою вірою дає добрі результати. Але воно легко «вироджується», стає абстрактною теорією, перестає бути тим, що спостерігається в житті апостолів, пророків, отців наших, тобто прямою дією Бога в нас: «Ніхто не може прийти до Мене, якщо Отець, Який послав Мене, не залучить його… У пророків написано: і будуть усі навчені Богом…» (Ін. 6, 44-45). «Кожен, хто чув (в серці) Отця і навчився, приходить до Мене».


Свята Тройця є Бог Любові. Любов, про яку йдеться в Євангелії, є нетварна життєва енергія Божества безпочаткового. Властивість її, любові, - з'єднувати в самому бутті. Той, хто перебуває в такій єдності з Богом, поступово прогресує в розумовому усвідомленні того, що відбувається з ним. «Hам же Бог вiдкрив це (знання про Нього) Духом Своїм; бо Дух усе досліджує, i глибини Божi… Ми ж прийняли не духа свiту цього, а Духа вiд Бога, щоб знати дароване нам вiд Бога, що i сповiщаємо вам вивченими словами не вiд людської мудрости, а вивченими вiд Духа Святого…» (1 Кор. 2, 10-13). «Ти є Христос, Син Бога Живого». І за словом Христа: «не плоть і не кров відкрили тобі (Петру) це, а Отець Мій, Який на небесах» (Мф. 16, 16-17). «Велика благочестя тайна: Бог явився у плотi, виправдав Себе в Духові‚ показав Себе ангелам, проповiданий у народах, прийнятий вiрою в свiтi, вознiсся у славi» (1 Тим. 3, 16).


І це є природне зростання в Дусі через перебування у Божественній сфері зберіганням заповідей Христа. Розум зненацька схоплює пізнання і формулює його в людських словах. Це приходить як спалахи блискавки у серце, розпалене любов'ю. Це - та світлоносна вічність, до якої всі ми покликані (пор.: 1Петр. 2, 9).


Накопичення в досвіді Церкви подібних моментів осяяння свідомості нашої органічно привело до зведення їх воєдино. Так з'являється перша спроба систематизації живого богослов'я, здійснена святим Іоаном Дамаскином, людиною, багатою і своїм власним досвідом.


Зрив цього дивовижного сходження до Бога в недослідженому багатстві найвищого пізнання відбувся через занепад живого досвіду тенденцією піддавати дані Одкровення критиці нашого розуму, схилянням до «філософії релігії». Наслідок: схоластичні гори богослов'я, в яких, знову ж таки, більше саме філософії, ніж Духу життя.


Дієво бути в Бозі і з Богом дається або «дітям» (Мф. 18, 3, 11:25), або божественно безумним, подібно до великого Павла (див.: 1 Кор. 4, 8-10; 1-20). Він писав про себе: «Але те, що для мене було перевагою, заради Христа я вважав за нiщо. Та i все (взагалі) я вважаю за нiщо заради переваги пiзнання Христа Iсуса, Господа мого: для Hього я вiд усього вiдмовився i все вважаю за смiття, щоб придбати Христа… щоб пiзнати Його i силу воскресіння Його, i участь у стражданнях Його, уподiбнюючись смертi Його, щоб досягти воскресіння мертвих» (Флп. 3, 7-11 ).

Павло виконав заповіт Господа, який сказав: «Так і кожний з вас, хто не зречеться усього свого майна, не може бути Моїм учеником» (Лк. 14, 33). «Від усього, що має» в розумінні тварного буття, в його відмежованості від Бога, в його самоствердженні. «Тi, хто вiрує, є сини Авраамовi… благословляться з вiрним Авраамом» (Гал. 3, 7-9 і 29).


Отже, нам потрібно наслідувати приклад нашого за духом батька Авраама: взяти в руки вогонь і ніж, і зійти на високе місце, щоб принести Богові як всепалення все, що нам цінне за плоттю. Тоді і ми почуємо: «Тепер Я знаю тебе ... і благословлю тебе» (Бут. 22).

І це є правильний шлях до блаженної вічності; на всьому іншому залишаються сліди смерті.


Тільки за умови "до кінця" (Ін. 13, 1) відданого слідування за Христом відкриваються в нас найвищі потенції нашої природи і ми стаємо здатними сприйняти Євангеліє в його вічному вимірі. Рішучість «залишити все» (Мф. 19, 27-30) приводить нас до порогу між часом і вічністю, і ми починаємо споглядати реальності іншого, нетлінного Буття, що досі ховалися від нас. Бог не чинить насильство над нашою свободою, не увірветься Він Сам всередину нашого серця, якщо ми не налаштовані відкрити Йому вхід: «Ось, стою при две­рях і стукаю; якщо хто почує голос Мій і відчинить двері, увійду до нього…» (Одкр. 3, 20). І чим ширше відчиняємо, тим щедріше нетварне Світло заповнює наш внутрішній світ.
ШАПКА1.jpg