Про молитву: Долається гріх відштовхування від любові



«Чернецтво Волині» продовжує переклад і публікацію книги «Архімандрит Софроній (Сахаров) - Про молитву. Про молитву Ісусову».

Становище людей складніше: ми самі ще не до кінця вільні від гріха, тобто несемо в собі нашу власну смерть. Ми не швидко вмираємо тілесно в молитві за наших братів і за світ загалом. Але і ми реально в дусі переживаємо їх смерть: прийде день, коли і ми помремо.


Христос Своєю смертю подолав смерть Адама і його нащадків. У цьому запорука нашого воскресіння.


Молитва за світ - одна з найбільш обтяжливих і безвихідних в тому сенсі, що дух наш ніколи не досягає своєї мети довершено. Молячись за саму себе, в глибині свого серця людина може відчути прилив тихої любові і миру. Такий стан зберігається певний час. Під час молитви ж за світ, навіть найгарячішої і найтривалішої, душа швидко усвідомлює, що важка хмара неприязні, як і раніше, висить над землею: занадто багато таких людей, які «темряву (ненависті) полюбили більше, ніж світло» любові Божої (пор.: Ін. 3, 19).

І дивно, і гірко: світ у масі своїй не приймає Духа Божого, і молитва повертається до того, хто молиться не тільки з почуттям безрезультатності, але ще і з помноженою скорботою. Але це, звичайно, неправильне відчуття. Так, бажаної зміни духовної атмосфери всесвіту не відбулося, але якби не було тих, хто молиться, то «влада темряви» (Лк. 22, 53) посилювалася б із ще більшою динамікою.


Ті, котрі ще не мали описаного досвіду, легко все ж зрозуміють мене, якщо молилися за світ або окремих, дорогих їм, людей, натхненні Богом. Серце за такої молитви, часто швидко, входить у саме життя того або тих, за кого молиться, і знає, що з ними відбувається. Це або радість і спокій, або тривога і печаль, іноді ж - моторошний морок пекла, і подібне до цього зло. Молитвеник відчуває ці стани, як його власні. І це свого роду аберація: в дійсності через молитву душа бачить-живе-зливається з тими, за кого молитва. Якщо при цьому тяжке відчуття змінюється на радість або заспокоєння, то це достовірна ознака, що молитва наша була почутою: хворий буде одужувати; той, хто у відчаї, отримає світло надії; загрозливе лихо обмине, і подібне.

Саме таке спілкування в бутті з людьми і навіть загалом зі світом цим притаманне справжній молитві. Охоплення того, що відбувається в світі, може зростати до неохопних широт. Життя молитовного духу може, та й повинне, отримати космічні виміри, яких вимагають від нас євангельські заповіді Христа. У цьому людина стає воістину універсальною: не в сенсі філософського синкретизму, а за обсягом і масштабністю охоплення реального буття; за наближенням до останніх граней можливого живого досвіду в духові.


Один із випадків швидкої відповіді на молитву я наводжу в книзі «Старець Силуан» (стор. 110). Сам блаженний старець сказав мені, що після прочитання листа митрополита він звернувся до Господа і з першого ж слова відчув у серці мир і радість. Він, старець, одразу ж відповів листом, що «дочка цієї жінки-матері жива і щаслива». Подальші пошуки підтвердили правильність відчуття старця. Сама дочка сказала жінці-іноземці, котра відвідала її: «Скажіть мамі, що я живу благополучно і щасливо з моїм чоловіком. Але дуже прошу маму не повторювати подібного кроку, щоб не пошкодити мені і чоловікові». Це було в епоху Сталіна, коли будь-який контакт з людьми з-за кордону ставив особу під підозру і ніс небезпеку заслання до Сибіру.


Досвід трагізму земних доль нам необхідний. Він показує межі наших тварних обдарувань у їх відриві від співпраці з Богом. Нормально після краху всіх наших зусиль і страждань розкритися для нових обріїв уже іншого світу, незмірно вищого. Тоді замість «фатального, в більшості випадків, кінця» геніїв людства, настає благословенний початок, який може явитися людині як Світло Воскресіння, як входження в нетлінний світ, де немає місця трагедії, адже панує безначальна вічність.

Наш власний досвід приводить до констатації того факту, що людство в масі своїй навіть до сьогоднішнього дня не доросло до євангельського християнства. Відмовляючись від Христа як Вічної Людини і насамперед як Істинного Бога, у будь-якій формі і під яким завгодно приводом, люди втрачають Світло безначального Царства і славу богосинівства. «Отче! Ті, кого Ти дав Мені, хочу, щоб там, де Я, і вони були зі Мною, щоб бачили славу Мою, яку Ти дав Мені, тому що полюбив Мене раніше від створення світу» (Ін. 17, 24). Ті, хто доторкнувся до святого полум'я любові Духа Святого, перебувають розумом в Його, Духа Святого, Царстві, страждають у спразі стати гідними синами його. Дією Духа Святого, що від Отця сходить, долається гріх відштовхування від любові Отцівської, явленої нам через Сина (пор.: Ін. 8, 24). Відчувши Христа як Бога-Спасителя, ми духом сходимо за межі часу і простору; в ту форму буття, до якої не має відношення поняття «трагедії».

ШАПКА1.jpg