Наша розмова з Богом - про одну з найбільш страшних історій Нового Завіту



Сьогодні Господь засвідчує Свою любов до нас і Своє месіанське покликання як Богом-Отцем, так і першим й останнім пророками дохристиянських часів.


Також наша сьогоднішня розмова з Богом - про одну з найбільш страшних історій Нового Завіту.


Євангельські читання 10 травня



Євангеліє від Іоана, 5, 30-47; 6, 1-2


30 Я нічого не можу творити Сам від Себе. Як чую, так і суджу, і суд Мій праведний; бо не шукаю Моєї волі, а волі Отця, Який послав Мене. 31 Коли Я свідчу Сам про Себе, то свідчення Моє не є істинне. 32 Є інший, який свідчить про Мене; і Я знаю, що істинне те свідчення, яким він свідчить про Мене. 33 Ви посилали до Іоана, і він засвідчив істину. 34 А втім, Я не від людини приймаю свідчення, але говорю це для того, щоб ви спаслися. 35 Він був світильник, який горів і світив; ви ж хотіли короткий час порадуватися при світлі його. 36 Я ж маю свідчення більше за Іоанове: бо діла, які Отець дав Мені звершити, саме ці діла, які Я творю, свідчать про Мене, що Отець Мене послав. 37 І Отець, Який послав Мене, Сам засвідчив про Мене. А ви ні голосу Його ніколи не чули, ні лиця Його ніколи не бачили; 38 і не маєте слова Його, яке перебувало б у вас; бо ви не віруєте в Того, Кого Він послав. 39 Дослідіть Писання, бо ви сподіваєтесь через них мати життя вічне; а вони свідчать про Мене. 40 Але ви не хочете прийти до Мене, щоб мати життя. 41 Не приймаю слави від людей, 42 але знаю вас: ви не маєте в собі любови до Бога. 43 Я прийшов в ім’я Отця Мого, і не приймаєте Мене; а коли інший прийде в ім’я своє, того приймете. 44 Як ви можете вірувати, коли приймаєте славу один від одного, а слави, яка від Єдиного Бога, не шукаєте? 45 Не думайте, що Я буду звинувачувати вас перед Отцем: є той, хто вас звинувачує, — Мойсей, на якого ви уповаєте. 46 Бо якби ви вірили Мойсеєві, то повірили б і Мені, тому що він писав про Мене. 47 Якщо ж його Писанням не вірите, то як повірите Моїм словам?
1 Після цього пішов Ісус на той бік Тиверіадського моря в Галилеї. 2 За Ним ішло багато народу, бо бачили чудеса, які Він творив над недужими.

Борис Гладков, православний екзегет


Пристосовуючись до розуміння слухачів, щоб швидше напоумити їх, Ісус говорить: «Не шукаю бо волі Своєї, але волі Того, Хто послав Мене, і тому суд Мій праведний. Якби все скоєне Мною Я приписував виключно Собі, якби Я шукав слави Собі, а не послав Мене Отець, то ви могли б звинувачувати Мене в самолюбстві, в прагненні до особистої слави і в відсутності внаслідок цього в Мені здатності бути неупередженим, правдивим. Але Я не шукаю слави Собі, не кажу, що творю все по Своїй волі, не узгоджуючись з волею Отця; навпаки, Я кажу, що творю те, що творить Мій Отець; Не шукаю бо волі Своєї, але волі Отця, що послав Мене. Тому ви, судячи навіть цілком по-людськи, повинні визнати, що Я говорю правду, що суд Мій праведний».

Як чую, так і суджу.


Слова ці тлумачать в тому сенсі, що Ісус взагалі судить так, як чує від Отця, тобто так судить, як судить Отець. Але, маючи на увазі, що все ця вся розмова з фарисеями була для того, щоб довести їм рівність Сина з Отцем, Їх єдиносущність, і що, на підтвердження цього, Ісус посилався на свідчення Самого Отця, - Дідон розуміє ці слова інакше: «Якщо б Я судив про Себе з властивим людям честолюбством, якби Я шукав слави, то ви могли б ставитися до Мене недовірливо; але Я суджу так, як чую; Я суджу про Себе, слідуючи голосу, який чую, - голосу Отця Мого, що послав Мене виконати волю Його» (Дідон. Ісус Христос. Кн. 2. Глава 7).


Слухаючи все пояснення Ісуса про Його єдиносущність з Отцем, фарисеї і книжники вже готові були сказати Йому: «Хто ж повірить Тобі? Адже Ти Сам свідчиш про Себе, а за Законом таке свідоцтво не можна визнати істинним: воно вимагає підтвердження сторонніми свідченнями».


Передбачаючи таке заперечення і наче випереджаючи його, Ісус говорить: «Якщо Я свідчу Сам про Себе, то, за вашими поняттями, свідоцтво Моє неправдиве; і хоча Я не потребую жодних доказів істинності Моєї науки, тим більше не можу посилатися на людей, як на свідків, - але, щоб врятувати вас від затятості в омані, Я пошлюся на такого свідка, якому ви не можете не вірити. Ви послали були до Іоана обраних з-поміж себе запитати у нього: «Хто ти? Чи не Христос чи ти?». Якщо ви вважали Іоана правдивим навіть щодо свідчення про самого себе, то ви повинні визнати його достовірним і по відношенню до інших. І ось, цей свідок свідчив про Мене як про Месію-Христа; і якщо цей свідок правдивий, якщо, таким чином, правдиве свідчення, яким свідчить про Мене, то чому ж ви не вірите? Чи не тому, що ви і Іоану не вірите? Він був світильник, що горів і світив, ви спочатку і пораділи явленню його, але ненадовго: світильник висвітлив ваші справи, які ви робили у темряві, і справи ці представилися в їх теперішньому вигляді; він викривав вас в беззаконні, і ви зненавиділи його. Я не від людини маю свідчення ... Я маю свідчення більше за Іоанове, бо ті справи, що Отець дав Мені зробити, ті діла, що я роблю, свідчать про Мене, що Отець Мене послав. Ніхто ніколи не робив таких справ, які Я роблю; творити їх може тільки Бог; і якщо Я творю їх, то ті діла, що я роблю, свідчать, що Я посланий від Бога. Цими справами Отець, що послав Мене, Сам засвідчив про Мене».


Іоан Золотоустий, тлумачачи слова Ісуса – Той,Хто послав Мене, Сам засвідчив про Мене, - говорить, що Отець засвідчив про Сина при Хрещенні Його, на Йордані, голосом з неба: Це Син Мій Улюблений (Мф. 3:17) (свт. Іоан Золотоустий. Бесіди на Євангеліє від Іоана. 40, 3). Блаженний


Феофілакт вважає, що Бог засвідчив про Нього у всьому Писанні, в Законі й у Пророків (Блаженний Феофілакт. Тлумачення на Євангеліє від Іоана. Гл. 5).

Але віднести ці слова до Писання не можна тому, що про Писання як самостійне свідчення Ісус каже згодом (вірш 39); мати на увазі тут голос з неба під час Хрещення Ісуса теж не можна, тому що голос цей чули тільки Сам Ісус і Іоан.


Тому залишається тільки одне можливе пояснення, що відносить ці слова до звершених Ісусом чудес. У вірші 36 наведені слова Ісуса: ті діла, що я роблю, свідчать про Мене, що Отець послав Мене; вірш же 37 починається повторенням сказаного. У тому і в іншому вислові міститься одна і та ж думка: «Справи, які чиняться Мною, свідчать, що Отець послав Мене, і оскільки справи ці дав Мені зробити Отець, то Він Сам цими справами і свідчить про Мене. У них, в цих справах, що творяться Мною, Він явився вам і говорив з вами; але ви не повірили Тому, Кого Він послав зробити їх, і тому ви були глухі і не чули Його голосу, ви були сліпі і не бачили явлення Його; для вас чуже, незрозуміле слово Його; воно не залишає в ваших серцях ніякого сліду».


А ви тільки хвилину хотіли потішитись світлом його. Адже ви не прийняли свідчення Іоана про Христа, значить, не було чому радіти.


Відповідаючи на це питання, треба мати на увазі, що час виходу Іоана з пустелі і перехід його чеез усю землю Йорданську збіглися з тими знаменними подіями, які означали швидке пришестя Месії: престіл відійшов від Іуди (див. Пророцтво Якова, с. 69) , тобто царська влада над євреями перейшла до чужоземця, і дні Даниїлові приходили до кінця (див. с. 69-74).


А первосвященики, фарисеї і книжники, знаючи ці пророцтва, повинні були очікувати швидкого пришестя Месії і повинні були, звичайно, радіти, що пришестя це станеться за їхнього життя. Вони, перекрутивши пророцтва про Месію, чекали Його, як непереможного царя-завойовника, який підкорить євреям весь світ, а їх поставить царями над підкореними народами. І ось, при таких поняттях про Месію, вони чують про нового Пророка, який проповідує в Йорданській землі. Думка про те, що, можливо, цей Пророк і є давно очікуваним Месією, безсумнівно, повинна була займати ватажків єврейського народу; мрії ж про настання того часу, коли вони будуть панувати над усім світом, повинні були радувати їх. І ось, вони, віддаючись своїм мріям, раділи швидкому здійсненню їх. Але не довго вони раділи: пішли вони до Йордану, де христив Іоан, і, побачивши його самого і почувши його гучну викривальну промову, звернену до них, «Роде зміїний...» (див. с. 134), вирішили, що Іоан не відповідає тим уявленням про Месію, яке вони склали собі і тому пішли від нього, розчаровані й озлоблені. Так, радість їх була нетривала; пораділи вони малий час.


Слова - а ви ... голосу Його не чули - підтверджують нашу думку про те, що голос Бога, що пролунав з неба при Хрещенні Ісуса, чули тільки Іоан Хреститель та Ісус Христос.


«Але якщо ви не вірите ні Іоану, ні чудесам, здійсненим Мною, ні свідченням Отця Мого про Мене, то ви все ж вірите в Писання і через них думаєте мати життя вічне. Досліджуйте ж Писання, і побачите, що вони свідчать про Мене».


Рабини вчили, що якщо хтось (звичайно, з євреїв) засвоїть слова закону, то тим набуває собі життя будучого віку. Тому Ісус і каже фарисеям, що вони через Писання думають мати життя вічне. Але оскільки вони втратили ключ до розуміння Писання, перестали розуміти, що все Писання полягає в обіцянці Бога послати в світ Спасителя, а також в очікуванні Його явлення, то вони і не можуть розраховувати на життя вічне. «Ви не хочете прийти до Мене, щоб мати життя вічне».


«Не подумайте, що я шукаю у вас слави людської; адже Я знаю вас; Я знаю, що ви не любите Бога, що ви любите тільки себе. Люблячи винятково себе, ви не приймаєте тих, які викривають вас; так, ви не прийняли Іоана, не сприймаєте і Мене, який прийшов в ім'я Отця Мого. Але, якщо хтось прийде в ім'я своє, не за велінням Божим, і буде лестити вам, того ви приймете, того будете прославляти. Я знаю, що ви цінуєте славу людську, взаємне самовихваляння більше, ніж ту неземну славу, якою може прославити тільки Бог; при такій зіпсованості ваших душ ви і не можете вірувати в Мене».


Вся ця розмова не що інше, як відкрите оголошення Ісусом Своєї рівності Отцю, відкрите оголошення Себе Сином Божим. І зроблено воно було Ісусом цілком спокійно, безпристрасно, без найменшого бажання звеличити себе, але з єдиною метою напоумити фарисеїв, що істинний Месія повинен бути Сином Божим, а не царем-завойовником, і що Він, Ісус, і є цей Месія, Син Божий. І доводи, наведені для переконання фарисеїв, винятково логічні.


Чудеса може здійснювати тільки Бог; в цьому ніхто не сумнівається. А оскільки Він, Ісус, робить їх, отже, Він рівний Богу, і тому немає ніяких підстав не визнавати Його Сином Божим.


Усвідомлюючи логічність цих доказів і не сміючи відкидати звершення Ісусом чудес, фарисеї дещо пізніше придумали блюзнірське заперечення Господу і стали поширювати серед народу чутку, що Він робить чудеса не божественною владою, а силою диявольською (Мф. 12:24); (Мк. 3:22); Лк. 11:15).


Затяті книжники не переконались доводами Ісуса. Вони не відкидали Письма, але втратили здатність розуміти його; вони чекали не такого Месію, який буде їх викривати і ставити нижче митарів, а такого, який оцінить їх по достоїнству і поставить їх в своєму царстві вище всіх. Вони чекали такого Месію, який прийде в ім'я своє, і буде діяти від свого імені. Вони відкинули тому Ісуса, який прийшов в ім'я Отця Свого, від Бога.

Непохитна затятість книжників могла б обурити будь-яку людину; але лагідний і всепрощаючий Ісус не обурився. Йдучи від них, Він все ще хотів напоумити їх і з сумом сказав: «Не думайте, що за таку затятість вашу Я буду звинувачувати вас перед Отцем Моїм; вас буде звинувачувати Мойсей, на якого ви сподіваєтеся. Він писав про Мене, і якби ви вірили йому, то повірили б і Мені. Але ви не вірите і Мойсеєві, ви нікому не вірите, як же вам вірити Моїм Словам?».


Толкова Біблія


Оскільки Христос визнає Себе залежним у Своїй земній діяльності від Отця, то, значить, суд, який Він буде звершувати, буде цілком правильним. Він судить згідно з тим, що чує від Отця, з Яким перебуває в постійному найтіснішому спілкуванні. У цьому суді Він тільки виконує волю Отця.


«Суджу». Хоча Христос явиться як Суддя світу тільки в кінці часів (Ін. 5:22, 27, 29), проте Він говорить про суд Свій, як про подію теперішнього часу, адже у відомому сенсі (пор. Ін. 5:25) Його суд проявляється вже і тепер, в Його ставленні до іудеїв (пор. Ін. 3:19; Ін. 7:18, 26).


Слухачі Христа могли знову засумніватися в серйозності Його погроз, з якими Він побічно до них звертався - погроз Його праведним судом. Тому Господь переконує їх згадати, що це Він один свідчить про Себе. Якби тільки Він Сам говорив про Себе, як про Життєдавця і Судді світу, то Його слухачі, звичайно, зі своєї точки зору, мали право б були засумніватися в Його словах.


Але є інший свідок, істинність якого не можуть поставити під сумнів і слухачі Христа - іудеї. Цей свідок, в істинності якого не може суумніватися ніхто, звичайно, сам Бог, як це видно з ст. 36 і далі.


Хоча Христос міг би послатися і на свідчення, яке щодо Нього висловив Іоан Хреститель, як на істину (він сказав, що Христос є істинний Месія) перед посланцями Синедріону (Ін. 1: 19-23), проте, він цього не робить, тому що Іоан, як людина, не міг дати вирішального свідчення про Христа.


Якщо Христос і згадує про свідчення Хрестителя, то тільки в інтересах Своїх слухачів, щоб дати їм можливість скористатися всякими засобами до досягнення спасіння, яке Христос, очевидно, не вважає для них неможливим.


«Він був світильником, що горів і світив...». Це образний опис особи і діяльності Іоана Хрестителя нагадує собою те, що сказано в книзі Премудрості Ісуса, сина Сираха, про Іллю пророка (Сир. 48: 1). Можливо, Христос цим нагадував слухачам і пророцтво Малахії про те, що перед пришестям Месії повинен явитися, як Його предтеча, пророк Ілля (Мал. 4: 5-6). Христос хоче сказати, що Іоан Хреститель мав таку саму ревність щодо слави Божої, як і Ілля. Вираз "був" вказує на те, що публічна діяльність Хрестителя вже закінчилася в той час, як Христос говорив цю промову.


Замість того, щоб скористатися проповіддю Іоана для власного навернення на істинний шлях, іудеї тільки насолоджувалися усвідомленням того, що серед них, після тривалого проміжку часу, знову з'явився великий пророк, перед яким тремтіли і царі. Так, для іудеїв цей світильник, тепер уже згаслий, світив марно.


Іудеї не тільки не вірили свідченням про Христа від Іоана, цього пророка Божого, - вони не вірять тепер і Самому Христу, Який має про Себе свідчення незрівнянно більш сильне, ніж Іоанове. Останній, як відомо, не вчинив жодного чуда (Ін. 10:41), а Христос, силою Отця Свого, творить різні чудеса (справи) і цим свідчить про те, що Він дійсно посланий Отцем.


Але ці чудеса або справи становлять лише непряме свідчення Бога про Христа. Є й інше, пряме, свідчення Боже про Христа. Бог Сам - звичайно, в старозавітних писаннях - свідчить про Христа: Христос є завжди головним предметом пророцтв Старого Завіту. Але юдеї наче й голосу Божого не чули, і образу Божого не бачили, і слова Божого не прийняли в себе: це ясно видно з того, що вони не вірять Тому, Кого послав до них Сам Бог. Христос, втім, дорікає іудеям не за те, що вони не бачили і не чули Бога, як, напр., Пророки або Іоан: в цьому вони не винні.


Докір міститься в першій половині вірша 38-го: і не маєте слова Його, щоб у вас перебувало. Христос хоче сказати цим: "припустимо, ви особисто не удостоєні прямого одкровення від Бога, однак у вас є Писання, в якому міститься таке ж одкровення. Вина ваша полягає в тому, що ви не цінуєте цього Писання, як належить, і скоро забуваєте те, що в ньому прочитали».


Якщо було б інше з їхнього боку ставлення до Слова Божого, що міститься в Писанні, якби це слово стало визначальним у всій їх діяльності (пор. Мт. 22:29), то вони повірили б у Христа,


Іудеї читають Писання, і дуже уважно. Вони прагнуть знайти у ньому, в букві його, все спасіння. "Писання ж - мимохідь зауважує Христос - саме веде до Христа".


«Але ви не хочете прийти до мене, щоб мати життя».

Так, іудеї Писання читають, і дуже уважно, хочуть виконати його до останньої букви, щоб знайти собі життя або виправдання перед Богом точним виконанням всіх подробиць закону, але не хочуть за буквою Писання побачити справжнього Життєдавця - Христа (пор. 2 Кор. 3: 14-16).


Господь говорить про Себе, як про єдине джерело життя, зовсім не з вузького честолюбства: для Нього не приваблива та пошана, якою люди зазвичай оточують своїх обранців. Він не тому так суворо відгукувався про іудеїв, що незадоволений був їх нешанобливим ставленням до Нього, як до вчителя.


Його різкі відгуки про іудеїв пояснюються тим, що Він добре знає їх, як людей, які не мають любові до Бога або, правильніше, любові Божої, яка властива Богу (пор. Ін. 17:26 і Рим. 5: 5). Справді, якби вони мали таку любов, яка виявляється в співчутті і милосерді до нещасних, то вони не повстали б проти Христа за те, що Він зробив здійснив зцілення розслабленого в суботу.


Заперечення Христа представниками іудейства тим дивніше, що з часом, як передрікає Христос, вони приймуть іншого, який виступить з тією ж заявою про себе, з якою тепер прийшов Христос. Передбачення це виповнилося вперше тоді, коли Симон Вар-кохве, один з іудейських патріотів, що підняв бунт проти римського панування, був визнаний "зіркою від Якова" (пор. Чис. 24:17), тобто Правдивим Месією, і коли тисячі іудеїв пішли за цією людину на смерть (132-135 р.р. по Р. X.). За тлумаченням Іоана Золотоустого, тут Христос натякає на антихриста.


«В ім'я своє». Цей інший не буде в дійсності уповноваженим Богом на прийняття звання Месії, як був уповноважений на це Христос Отцем Своїм. За тлумаченням Іоана Золотоустого, який бачить тут лише антихриста, цей останній сам буде називати себе богом, буде в усьому поводитися зовсім протилежно волі істинного Бога.


Роз'яснюючи подальші причини невіри іудеїв, Христос вказує на те, що вони зовсім не дбають про те, щоб удостоїтися тієї благодаті, яку людям повинен принести Месія-Викупитель. Вони - вузькі честолюбці, цілком зайняті тим, як би не принизити своєї гідності в очах людей. Вони шукають тільки слави, поваги від людей (Мф. 23: 6-8).


Повірити в Христа може тільки той, хто смиренно усвідомлює свою духовну вбогість і шукає допомоги благодаті Божої. Таку людину і Бог прославить, визнає його Своїм вірним слугою. Але про цю славу або честь, яку може дати один тільки Бог, іудеї не дбають.


Важкі звинувачення Господь висловив проти іудеїв, але Він зовсім не хоче зі звинуваченнями виступати проти іудеїв перед Своїм Отцем. Проти них вже є обвинувач - це Мойсей, на якого вони покладають свої надії як на свого захисника: адже вони так строго виконували його заповіді - як же йому не заступитися за них перед Богом, думали іудеї.


Ні, Мойсей не стане захищати їх, коли вони опиняться перед судом Божим, тому що він сам передбачав про пришестя Христа, і в пророцтвах, що містяться в його П'ятикнижжі.


Не вірячи Христу, на Якого вказував Мойсей, іудеї через це виявляють недовіру і до самого Мойсея. Як же вони після цього можуть очікувати від Мойсея допомоги, коли їм доведеться постати перед страшним судилищем Божим?


Слова Христа повинні була справити сильне враження на слухачів, і цим, ймовірно, пояснюється та обставина, що на цей раз і вороги Його не наважилися привести у виконання свої злодійські наміри щодо Христа (пор. Ів. 5:16).


Але у всякому разі, з цього часу у представників іудейства відбулася різка і рішуча зміна їх ставлення до Христа. Йому вже небезпечно було далі залишатися в Єрусалимі, і навіть в Галілеї вороги Його стали переслідувати Його по п'ятах. Тінь хреста нависла тепер над усією Його майбутньою діяльністю (Гейки).


Діяння святих апостолів, 5, 1-11


1 Один же чоловiк, на iм’я Ананiя, з жiнкою своєю Сапфирою, продав маєток, 2 i затаїв з цiни, з вiдома i жiнки своєї, а деяку частину принiс i поклав до нiг апостолiв. 3 А Петро сказав: «Ана­нiє! Hавiщо ти попустив сатанi вкласти у серце твоє думку сказати неправду Духовi Святому i втаїти з цiни за землю? 4 Чи не твоїм було те, що ти мав, i чи не ти володiв тим, що одержав вiд про­дажу? Hавiщо ти поклав у сер­цi своєму так зробити? Ти сказав неправду не людям, а Боговi». 5 По­чувши цi слова, Ананiя впав мертвим; i великий страх охопив усiх, хто чув це. 6 Уставши, юнаки взяли його, винесли i поховали. 7 Години через три пiсля цього прийшла й жiнка його, не знаючи, що трапилося. 8 Петро ж спитав її: «Скажи менi, чи за стiльки ви продали землю?» Вона вiдпо­вiла: «Так, за стiльки». 9 А Петро сказав їй: «Що це ви змовилися спокусити Духа Господнього? Ось бiля дверей ноги тих, якi поховали чоловiка твого; i тебе винесуть». 10 Раптом вона впала бiля нiг його i вмерла. Юнаки, ввi­йшовши, знайшли її мертвою i, винiсши, поховали поряд iз чоло­вiком її. 11 I великий страх охопив усю церкву i всiх, хто чув про це.

Толкова Біблія


"Продавши маєток ..." - правильніше "продавши село ..."


"Приховав з ціни ...": саме по собі приховання істини було непорядним вчинком. Але тут воно було ще більш злочинним, тому що Ананія говорив, що приніс все, що було виручено ним за землю. Це було не тільки виявом ганебної корисливості, але і свідомою брехнею і лицемірством. Обманюючи всю християнську громаду з апостолами на чолі, вони хотіли представитися настільки ж самовідданими щоо бідних людей, як і інші, а насправді не були такими: служили двом панам, а хотіли здаватися служниками одного. Таким чином, замість правдивості і щирості тут маємо в святій громаді християнській найбільш неприємні якості – фарисейство, лицемірство й іудине грошолюбство.


"Петро сказав ...", дізнавшись про цю брехню і лицемірство не від когось іншого, а від Духа Святого.


"Для чого ти допустив сатані? ...". Точніше: «чому примусив сатана серце твоє збрехати Духу Святому..?»


У вчинку Ананії Петро розкриває справу сатани - батька брехні (Ін. 8:44) і споконвічного ворога Духу Святому і справі Месії, тому і попереджає вторгнення цього настільки небезпечного зла настільки рішучою і строгою карою. Можливо, жадоба, неправда і лицемірство проявилися в Ананії і Сапфір не без попереднього таємного розвитку їх, як і в Іуді, і життя їх внутрішнє не відрізнялося особливою чистотою і раніше; можливо, що насіння зла пустило давно в них своє коріння і тільки тепер принесло свої згубні плоди.


"Дехто каже, що якщо сатана полонив Ананію, то за що ж він був покараний? За те, що він сам був винуватцем того, що сатана полонив його, адже він сам підготував себе до прийняття дії сатани і до підкорення себе його силі" (Феофіл.).


Приховання ціни села тут трактується як брехня Духу Святому, бо Петро та інші апостоли, як представники Церкви, були переважно носії Духа Святого, який діяв в Церкві.


Своїм маєтком Ананія міг розпорядитися як завгодно, хоча б і не продавати його зовсім. "Хіба була якась необхідність? Хіба ми примушуємо вас насильно?" (Золотоустий). І якщо Ананія вирішив його продати, то, знову ж, гроші були в повному його розпорядженні, і він міг зробити з ними що завгодно, міг віддати все бідним, міг віддати частину, міг нічого не віддавати.


Ні те, ні інше, ні третє не має тут такого значення, як те, що, принісши лише частину грошей, він представляє цю частину як усю виручену суму. "Чи бачиш, каже Золотоустий, як він звинувачується в тому, що, зробивши свої гроші священними, потім взяв їх? Хіба не міг ти, каже, продавши маєток, користуватися ними, як своїми? Хіба хто перешкоджав тобі? Чому звбираєш їх після того, як обіцяв віддати? Для чого ти, каже, зробив це? Ти хотів украсти в себе? Треба було це робити спочатку і не давати обіцянки... "


Брехня перед Духом Святим є, таким чином, брехнею перед Богом - одне з найбільш очевидних свідчень Божественності Духа Святого як Божої особистості.


"Ананія впав та й умер ...", грец. - впавши, віддав духа, помер. Це був не природний нервовий удар від сильного потрясіння Ананії через викриття його вчинку, а чудесне безпосереднє покарання Боже злочинцеві. "Три чуда в одному і тому ж випадку: одне полягало в тому, що Петро дізнався то, що вчинено було таємно; інше - в тому, що він виявив стан Ананії, і третє - в тому, що Ананія позбувся життя за одним лише велінням "(Феофіл.).


Тяжкість покарання співмірна тяжкості провини злочинця проти Духа Святого, оскільки це гріх Іуди, гріх, що загрожував небезпекою цілому суспільству, і тому вимагав кари, "щоб страта двох була наукою для багатьох" (Ієронім).


"Великий страх великий всіх, хто чув це" - справа відбувалася, мабуть, на загальних зборах, можливо, коли звершувалося богослужіння...


Юнаки були, ймовірно, звичайними служителями, які виконували різні доручення, подібно до порядку при синагогах. Тому ці юнаки, коли побачили мертвого, встали і без особливої вимоги приступили до бездиханного і забрали для поховання.


"Години через три ..." - точність визначення часу вказує на точність і повну достовірність розповіді. Ці три години минули за похованням Ананії, з усіма до цього приготуваннями, особливо, якщо місце поховання було неблизьким. Швидкість поховання - через три години по смерті - не представляє нічого дивного для сходу.


"Прийшла і дружина його ..." - в будинок, де збори, мабуть, ще не встигли розійтися, так що Петро, ​​питаючи Сапфіру, чи за стільки продали вони землю, ймовірно, вказував на гроші, які лежали ще у ніг апостола. "Петро не кликав її, каже Золотоустий, але чекав, поки вона сама прийде. І з інших ніхто не наважився розповісти (їй) про те, що трапилося, це - страх перед учителем, це - повага і послух учнів. Через три години - і дружина не дізналася і ніхто з присутніх не сказав про це, хоча досить було часу для того, щоб рознеслася звістка про це. Але вони були в страху. про це і письменник з подивом каже: не знаючи про те, що трапилося ... "


"Петро, ​​- говорить Феофілакт, - хотів врятувати її, бо чоловік був призвідником гріха. Тому-то він і дає їй час виправдатися і покаятися, і сказав: Скажи мені, чи за стільки? ..."


"Так, за стільки ..." Та ж брехня, те ж лицемірство, та ж корисливість, що і у Ананії.


Чи хотів Петро своїми словами покарати смертю Ананію (Діян. 5: 4), або це було незалежно від волі і намірів Петра і безпосередньою дією Божою, з тексту прямо не видно. Але коли Ананія вражений був уже смертю, то апостол, говорячи Сапфір зазначені слова, міг уже бути впевнений, що і з нею буде те же, що з чоловіком, тому і вимовив грізне - "і тебе винесуть! ..."


"Зверни увагу (говорить тут Феофілакт) і на те, що серед своїх апостоли суворі, а серед чужих утримуються від покарань: те й інше природно. Останнє потрібно було для того, щоб не подумали, що вони страхом покарання змушують людей проти їх бажання звертатися до істинної віри: перше - для того, щоб тим, хто навернулися вже до віри і які удостоїлися небесного вчення і духовної благодаті, не дозволити стати людьми ницими і святотатцями, особливо спочатку, тому що це послужило б приводом до зганьблення їх проповіді ... "


"І огорнув страх великий всю Церкву". Це - перше найменування товариства християн Церквою. Вказівка на почуття страху говорить про його незвичайність. Від вражаючої кари Божої жах великий від свідків того, що сталося, поширився тепер на всю Церкву, тобто на все суспільство християнське, і на всіх, хто чув це, тобто і на тих, хто поза Церквою перебували, до слуху яких дійшла ця звістка.

ШАПКА1.jpg