Монахиня Василина: «Після постригу ти відкриваєш очі і розумієш, шо є тільки ти і Христос»



«Чернецтво Волині» публікує наступний матеріал про «живого сучасного монаха». Героїня «невидимого фронту» - монахиня Василина, насельниця Свято-Покровського тростянецького жіночого монастиря.


Цей матеріал «дозрівав» дуже довго. Було, скажемо відверто, страшно його писати і оприлюднювати, як і інші матеріали про монахів, бо насправді чернецтво – тайне діяння. Так, деякі сокровенні речі після озвучення мають здатність зникати, змінюватися, починається особлива битва з темними силами, нові спокуси і випробування…


Утім, якщо для монаха публічність – річ доволі страшна, то для людей, які спрагло і розгублено шукають духовної підтримки в цьому світі, такі матеріали можуть надихнути до справжнього життя, життя духовного.


Тож будемо сподіватися, що подібна самопожертва монахів, звершена за благословенням священноначалія, буде корисною і виправданою.


Матушка Василина смиренно погодилася виконати благословення духівника і годинами від усього серця відкривала своє життя.


Розмова стала, певною мірою, сповіддю. Ми надзвичайно вдячні нашій сестрі у Христі за таку відвертість і самопожертву, і публікуємо цей матеріал з відчуттям трепету, немов відчиняєш двері до сокровенного, тайного, святого святих... Нехай Господь укріпляє її у непростій духовній битві і простить нам за дерзновення...


Про монахиню


Народилася 30 травня 1990 року в місті Рівне. День ангела - 14 січня, на святого Василія Великого.


Улюблений святий - преподобний Серафим Саровський.


Серафим Саровський і Василій Великий разом...


«Так виходить, що Василія Великого - 14 січня, а Серафима Саровського - 15 січня, на наступний день. І я взяла благословіння 15 січня вишивати свій майбутній параман. Це було дуже символічно. І це не підлаштовано було. Саме цікаве те, шо перенесення мощей Серафима Саровського святкують 1 серпня, а 2 серпня - день пам'яті святої Мокрини, рідної сестри Василія Великого. Така містика мого життя», - розповідає матушка Василина.


- Я так думаю, шо Серафим Саровський завжди поруч зі мною. Я вірю в це... Його ікону мені подарували на постриг від монастиря.

Я ще маленька була, в школу ходила. Прийшла моя мама, принесла його картонну іконку і поставала в сервант. Тоді привозили до нас частичку його мощей. Сказала, шо це великий подвижник, святий.

Цей сервант якраз був біля дверей моєї кімнати. Я виходжу і постійно бачу його. Таке враження, що він завжди був поруч. Просто я не розуміла цього.

Він десь завжди молився за мене, і з тих пір був у моєму житті, хоч я цього не розуміла.

Коли я прийшла в монастир - мене поселили в послушницьку келію. Там було багато ікон. Матушка каже: «Вибери собі шо хочеш». Я дивлюся - велика ікона Серафима Саровського. Я дуже зраділа: це єдиний, кого я знаю...

Було таке враження, шо я зустріла старого знайомого. Я схопила ту ікону і постійно бігала з нею. Така була рада... Я дуже люблю його.

- А улюблена книга?

- Читати я справді люблю. Першою мені благословив отець "Несвяті світі", і на сьогоднішній день вона для мене - приклад живого монашества. Я її дуже люблю. І люблю "Пасху красну". Коли я була в миру - я побачила фільм про цих новомучеників. Я розумію, шо запізнююся на пару, але не можу піти. І мені так було цікаво...

З тих пір я пам'ятала про отця Василія, і в мене таке враження, що він, як і Серафим Саровський, завжди був поруч.

Коли в нього був вибір - хрест чи кар'єра спортсмена, - він вибрав хрест. Я була в шоці: такий молодий... Я так хотіла кар'єру... Як він усе кинув... Ця думка десь зацепилася в моєму серці.

В монастирі теж я відчула, шо це для мене - рідна людина... У мене таке враження (може, це надто дерзко), шо його дух поряд.

Коли ти за святого думаєш, - він тебе чує.

Дуже люблю Ігнатія Брянчанінова, Феофана Затворника, Паїсія Святогорця...


Будувати монастир з нуля - особлива місія


- Наш монастир створили в 2017 році. Я на той час була у Свято-Василівському монастирі. Мене перевели в Покровський за місяць після постригу - в липні 2017 року.

У цей час в оповідь матушки Василини раптово вклинюється крик монастирських цесарок. Матушка збентежено обертається:

- Ого!..

Тут же підходить кішка до матушки і починає благально мявкати.

- О, кішка прийшла. Усі хочуть, щоб їх записували, поговорили з ними…

Наскільки помню, в отця Калініка завжди є коти. І завжди коли в монастирі появляється нова кицька, я приходжу і кажу: «Це ваша?»

- Да...

Куди діваються попередні - це загадка...

Коли я прийшла в Свято-Покровський монастир, на території церкви була хатинка. Туди поселили матушку Марію і матушку Галину. Їх перевели з Володимир-Волинського. І ми почали з нуля. Почали відмивати стіни і все інше...

- У, бідненька, - сміється вона лагідно до кішки, що не перестає голосно мявкати.

- Довелося попрацювати, просто для того, щоб було де переночувати, щоб були якісь умови... Прийшлося нашим матушкам і грубку чистити...

У храмі були уже столітні дошки. Вони обросли грибком. Його стерли і він знову виріс... Дихати було неможливо.

В один момент дружина якогось бізнесмена прийшла до Причастя і просто провалилася. Після цього, Слава Богу, змінили підлогу.

Я приїхала, то там уже відмивали ікони від цементу і того всього, прибирали...

Але так складається, що це парафіяльний храм. Люди ходять в церкву багато років, мають свого священика. У певний момент їм здалося, що ми в них щось забираємо. Почався бунт, скандал. Ми з Божою поміччю це переживали: там був просто мітинг. Купа людей прийшли, кричать, сварять, виганяють...

Але мені якось Бог дав мир: кажуть, після постригу Богородиця на руках носить і захищає. Говорила наша матушка, що це триває 10 років. А потім вона тебе відпускає, щоб ти ішов сам, вчився ходити.

Я спочатку жила там в інтернаті: був грибок на стінах, монастирю дали там хранити речі. Уже був холод, обігрівачі.., а від стін все одно йшла сирість, холод. Вирішували всі проблеми і купляли будиночок поруч, зразу за забором церкви…

Все робиться поступово... Думаю, насправді, це велика милість Божа, коли монахи стоять на початках створення монастиря.


Ляльки і дівчата швидко пройшли


Не важливо, які умови. Важливо, щоб у тебе був мир з Богом в душі. І щоб постав монастир, потрібне не одне покоління. Це велике діло, і воно варте того, щоб потерпіти.

- Як ви, матушка, прийшли в монашество?

Матушка Василина сміється.

- Я? О, насправді я не була якимось аскетом. Я виросла з хлопцями, з братами своїми. У мене так було: велосипед, лазання по деревах... Ляльки і дівчата швидко пройшли.

Ще з дитинства в мене були такі жарти: «У монастир піду, заміж не хочу».

Мама казала: «Так не можна, то гріх, для жінки страшно самій лишитися».


Я хотіла велику кар'єру робити: переживати драму


Певний період я хотіла велику кар'єру робити. Я мала бути актором драматичного театру. При цьому я не хотіла естради, я хотіла глибини акторського життя. Внутрішньої трагічності. Для мене так було важливо, коли я бачила на сцені, як наші актори переживали драму внутрішньо, по-справжньому. Хоча ти розумієш, що це подвійне життя, гра. Що насправді актор не такий. Ти зустрічаєш людину, яка щойно плакала і такі речі видавала, а вона "ха-ха"...

Я вчилася і паралельно ходила в парафіяльний храм, бо я з дитинства була християнкою. Бабуся мене водила до Причастя.


Ходила по сектах


Були моменти, коли я ходила навіть до протестантів, до католиків: недільна школа, туди-сюди.

Мама не була проти: «Ти мусиш себе знайти». Вона, може, переживала це з болем, але молилася.

Ця свобода дала мені можливість вибору. Мене так виховували: як обиреш, так і будеш жити.

Я вчилася в рівненському гуманітарному університеті, факультет - художньо-педагогічний, спеціальність - актор драматичного театру.

Коли я ходила по всіх цих сектах - обов'язково приходив момент Пасхи.

Приходив піст і ти помнив, що ти з дитинства ходив до Причастя. І не важно, куди я ходила на той час, - я знала, що треба йти до сповіді в православний храм, того шо в інших цього немає. І я приходила. Я вже не помню, в чому я каялася, не помню свою сповідь, але було так, шо до Причастя хоч раз у рік ти мусив іти. І так Господь акуратно привів все-таки мене в церкву.

Такий момент був у моєму житті, коли я знову іду до Причастя: в яку церкву піти? Для мене не було важливим, який патріархат. Мені просто було важливо прийти до Причастя. Приходить до нас сусідка і каже: "Там церкву відкрили коло нас, там мало людей"...


Я прихожу туди і... розумію, про що співають. Це для мене було відкриттям.

Була вербна неділя і хор співав про Ісуса Христа, який сів на осля. Я все розумію, бачу цю картину. Співають запричасний, священик виходить сповідати, а хор співає українські пісні.

Це все настільки торкнуло моє серце: я зрозуміла все, шо відбувалося в церкві. Уже потім я взнала, що я попала в Київський патріархат.


Я пам'ятаю цю першу сповідь, коли мені вдалося поговорити зі священиком


Я вийшла не пуста: я шось взяла... Священик цей по суті привів мене в монастир...

У піст багато священиків читають загальну сповідь, бо дуже багато людей, швиденько... І тут виходить наш отець Віталій, який у Здолбунові служить у Петро-Павлівському храмі, і каже: «Я все розумію... але, люди добрі, якщо ви прийшли до Причастя і сповіді, я буду вас сповідати»... Ми вийшли з церкви в три години дня. Він кожного сповідав стільки, скільки йому треба було.

І я помню цю першу сповідь, коли мені вдалося поговорити зі священиком. Це був якийсь діалог, а не просто «вивчила- прийшла-сказала-хух-здала гріхи».

Цього разу було інакше. Я прив'язалася. Іду і думаю: «Боже мій, я буду ходити в цю церкву, і через місяць, рік чи більше, в кінці кінців, буду співати тут в хорі».

Це була моя мрія з дитинства. Я ходила по всяких тих сектах, але хотіла недільну школу в православній церкві. Але то платити треба було, то далеко їздить, то закрили на літо... У нас грошей не було.

І завжди було бажання співати в хорі православної церкви.

Я десь три рази прийшла в ту церкву, прийшла в суботу вранці перед Пасхою, а до мене підходить регент і питає: «Може, ви співаєте?.. Якщо хочете - приходьте в хор, отець благословив»…

Я лечу додому на крилах.


Милість Божа: в ніч на Пасху вперше заспівала в церковному хорі


Яка милість Божа, шо я в ніч на Пасху вперше стояла в церковному хорі. Вкотре переконуєшся, що Господь, як пише в Псалтирі, виконує благі бажання твої.

Чим далі я живу, тим більше розумію, що таким був Промисел Божий. І він мене вів.

Я туди ходила багато років на всі служби, і цей священик служив і Літургію ранішосвячених дарів, і Канон Андрія Критського. Він старався все служити, не скорочувати.

Десь три роки я провчилася, і зажди було так, шо на літо йшла на роботу гроші заробити. Я ше на платному вчилася. Чого літом сидіти вдома?

Якось шось не складалося, і я пішла в храм, поставила свічку. Відслужили літургію, ввечері - знову служба.

Я їздила так зранку і ввечері цілий місяць чи два. Батько, слава Богу, давав можливість: треба гроші, на...

Я вже задумалася, щоб частіше причащатися. Якось кажу: «Господи, пройшла вечірня і знову треба їхати додому, якби так, щоб не виходити з церкви...»


«Тільки монастир»


Так хотілося мені лишитися ще хоч на годину. Де ж є те місце, шоб довше молитися, шоб жити так увесь час? І в мене в голові прозвучало: «Тільки монастир». Думаю: «Точно, в монастирі ж завжди моляться».

Для мене монастир був тим місцем де моляться, весь час моляться, і нічого не їдять (матушка знову радісно і з дитячою щирістю сміється). Аскети, подвижники...

І коли я прийшла до свого отця з питанням про монастир, він відповів: «З твоїм характером важко буде в монастирі».

Він направив мене в Дубно до матушки Анни.

Я хотіла подивитися шо воно таке. Він сказав: «Це дуже важко...»

І от - перше вересня, треба йти на навчання. І мені тоді не вийшло поїхати в монастир, я закінчила університет, і тут – екскурсія «Святині Волині», їдемо в Жидичинський монастир...


В мене таке враження, що я в один момент десь полетіла


Ми приїжджаємо сюди, і як зараз пам'ятаю (радісно усміхається), заходжу в ці ворота, шість чи сім ранку, 24 травня, Кирила й Мефодія, дощ, мряка. А я стала просто неба і стою. І нікуди не хочу йти.

Особливе місце, тут раніше стільки років був монастир, намолено, мабуть.

Паломники пішли, а я стою собі. Отець вертається і каже: «Шо ти там стоїш, ходи сюди».

А я не можу, мене просто немає. В мене таке враження, що я в один момент десь полетіла.

І виходить так, що вже літургія почалася, отець Калінік сидить і записки приймає, свічки... І тут всі люди ринули: «сорокоуст можна?», «куди гроші?»...

А він, як зараз пам'ятаю, стоїть біля келії отця Феодосія і каже: «Да, все есть, пишите, ложите, мы сейчас вынесем, свечи ещё есть...»

Він був такий спокійний, умиротворений... Не знаю, може, тому шо ше ранок... Такий флегматичний і спокійний. Мене це дуже вразило. Того шо в той час, в миру будучи і навіть в церкві, зустрічались такі моменти, коли нерви здавали, якісь такі були купи людей і починали псіхувати...


А тут так добре було. Зразу тебе накрив цей мир.

І потім літургія. Співає отець Макарій і отець Феодосій. Отець Макарій має перший голос, дуже такий хороший, такий тонкий, так сказать, монаший. І так само отець Феодосій. Вони двоє співають, вже Херувимську співають, а я тільки приземляюсь.

Я ніколи не чула також літургії, тому що для мене це зажди було 30 чоловік в хорі або архієрейський хор і… епопея. Дуже голосно і помпезно. Це гарно, коли свято, але інколи хочеться такої тиші і умиротвореності. І оця літургія мене просто покорила. У мене таке було враження, шо я попала десь в печеру, десь в 17 століття чи можливо, раніше, і це так якось мир поселився в моєму серці.

Далі поїхали в Володимир-Волинський. Отець Никодим нас вів. Якраз до матушки Марії. Матушка наша, яка зараз в Тростянці, була якраз у Володимир-Волинському. Монастир Різдва Христового. Довгий час там вони були - десять років чи більше. Я туди приїжджаю, матушка виходить, і в мене зовсім інше враження: білі вікна, білі стіни, все ярко, купа вазонів, все так красиво.

Матушка була в білому облаченні. Таке враження, що вона була в робочому одязі.

І так виходить, що це був різкий перехід: з Жидичина у Володимир. І я почала собі пояснювати, що в жіночому монастирі, певно, інакше...

Отець Віталій каже: «Є в мене людина, яка б хотіла пожити в монастирі. Чи можна до вас приїхати на послух чи ше шось таке?».

Матушка Марія каже: «Так, приїжджайте, ми приймаєм, є келія, можна пожити»...


Я працювала вже на той час, в мене була робота по спеціальності, державна...

- Актрисою були?

- Нє, по режисурі, режисерської постановки. У нас була викладачка, яка давала хорошу школу режисури... Актором я не працювала, тільки протягом навчання грала у виставах.

Я почала чекати відпустки, шоб поїхати в монастир, пожити і подивитися, шо воно таке - той монастир.


Я дуже приліпилася серцем до Жидичина


Це вже десь було видно, шо Господь веде тебе, але я ше нічого не розуміла... Я дуже приліпилася серцем до Жидичина. Отець Никодим розказував про те, як розписувати цей храм, як була тут Ангеліна, уже покійна, вона розписувала, вони вболівали за неї, вона була другом духовним. Я пам'ятаю, як мене вразило, як він про неї розказував, наскільки вона була для них близька й дорога людина і скільки вона любові вклала в ті стіни і в монастир своєю молитвою і своїм життям...

Я приїхала додому і розказувала тільки про Ангеліну. Я говорила тільки про Жидичин. Мене так вразив Жидичин.

Сьогодні я зважую і думаю, шо, мабуть, через те, шо стільки років тут молитва була, такий дух монаший. Для мене це було рідне місце.


Було таке, шо навіть на вокзалі знімала номер просто з ліжком...


Кажуть, якшо хочеш стати монахом - поживи в декількох монастирях, і свій монастир ти відчуваєш серцем. Ось шось таке відбулося в мене. Коли я прийшла сюди - просто серцем приліпилася. Мені здається, що якби я була чоловіком, то вже питання не стояло б. І я сюди їздила. На вечірню, на літургію, а працювала я три дні в тижні, я мала вихідні і приїжджала сюди. Було таке, шо навіть на вокзалі знімала номер просто з ліжком, щоб переночувати.

Вранці тут, походила по місту, ввечері тут, і потім знов вранці тут. Тобто я з Жидичина просто не могла вийти. Мене вже знали тут, віталися.

В один момент, я дуже гарно це пам'ятаю, коли я йшла, я побачила жінку, яка сказала до монаха: «Отець, благословіть...»

Я теж захотіла взяти благословення, але не знаю, як це зробити. І тут виходить монах. Я відразу з тими всіми думками до нього: «Отець, благословіть».

Я йому розказала, шо я з Рівного, і пішла така щаслива, така окрилена. Це по суті вперше в житті було в мене благословіння. Потім виявилося, шо це був отець Константин.

Я радилася з отцем Віталієм як мені бути. Він каже: «Май совість, це чоловічий монастир, чого ти їздиш, братію іскушаєш»...


Монастир святого Василія Великого


Він сказав, шо ближче є жіночий монастир святого Василія Великого в центрі Луцька.

Я приїхала туди і не можу знайти монастир. Я і так обійшла, і так - нема. Я сіла на лавочці, напевно, біля владики Якова, і молилася, шоб знайти монастир. Встала, іду, і наче хтось мене веде за руку. Переді мною - двері в монастир. Піднімаюсь по сходах, коврики, ніби вдома. Якось так дуже тихо, дуже мирно. Матушка Анастасія вийшла. Така маленька, нагадувала стару маму. Запросили мене на обід, там була картопля. Якось так все по-домашньому.

Кажуть: «Ми тебе, приймем, у нас усе є, не переживай, можеш уже лишатися».

І тут я приїжджаю в п'ятницю на літургію - і служить отець Константин, отець Никодим і отець Калінік.

Вони певний період часу служили в сестер, піднімали разом той монастир. І в мене було стільки радості. Я стільки разів приїжджала в п'ятницю в Жидичин і думала: де вони? А вони були у Василівському.

І якось це теж було для мене знаком, поштовхом: раз вони разом, то це дуже добре, два монастирі... Все, я, тут лишаюсь.

Разом росли, разом вчилися помаленьку. Отець Константин завжди приїжджав, підтримував. Я виросла з тією великою радістю.

Матушка Анастасія, ігуменя Василівського монастиря, розуміла мене, сама завжди приїжджала в Жидичин. Тому коли я просила поїхати в Жидичин - мене відпускали. Я дуже рвалася в цю тишу, в цей спокій, в той мир, який десь у тому травні поселився в моїй душі і який я шукала завжди. Я сюди дуже часто рвалася.

Мені пояснювали, що це центр міста, важко, монаху потрібна тиша. Отець Віталій мені казав, що можна і в миру спасатися. Я старалася, але було важко, я мучилася. Я думаю, шо Господь це все чув і бачив, тому шо коли відбувся мій постриг, це теж було якось містично.


Після постригу я відкриваю очі - а в мене взагалі нічого нема в голові. Тільки Христос. Не монастир, не Жидичин... Просто Господь.
І наскільки це було... наче з нуля, наче я маленька дитина, яка тільки починає ходити.

Приходиш в Жидичин - не те, приходиш у Василівський - не так. Я не могла собі знайти місця. Мені бракувало цього простору, мені бракувало... Я не знаю, як це пояснити. І буквально місяць часу пройшов, і матушка Анастасія біжить по коридору і каже: «В середу в Тростянець, владика благословив». І пішла. Усе, вона більше нічого мені не сказала.

Я стою, а в мене в голові: «Не бійся». Усі сестри в шоці, всі бігають, як так може бути: «Піди поговори до владики».

Кажуть, після постригу людина все дуже тонко відчуває. І в мені щось говорило: не можна, не йди. Як хто за руку тримав.

Була вечірня, я читала паремії. Просто якийсь містичний збіг. Читаю першу паремію, і там – «вийди з цієї землі і йди»...


Ніби Господь говорить мені: «Не бійся, я буду з тобою, буду проводити тебе за руку». Я себе слухаю і дивуюся - як відповіді чую.

І моє серце заспокоїлося. Усе пройшло, і я вже через пару днів приїхала до отця Константина.

Мені дуже подобається, як наш батюшка реагує на такі речі. Коли якісь спонтанні такі речі трапляються, стреси, - тоді він через паузу каже: «Давайте скажемо "Слава Богу за все"». (Матушка знову радісно сміється.)

І ця фраза...


Переді мною - одне небо, і я говорю: «Слава Богу за все».

Зважувати матеріальні речі, проблеми - це все не важливо. Я розумію, що важливо те, як ти стоїш перед Богом, як ти ідеш за Богом, як ти маєш жити. І це було від самого початку.


Мій прихід в монастир насправді почався з Петро-Павлівської церкви. Матушка Марія... Я завжди кажу: «Господь мене привів в монастир», того шо насправді це Боже провидіння.


Зустріч з Богом - дуже велика заслуга бабусі Ганни


- Як прийшли ви до Бога, до церкви?

- Це було в дитинстві… Бабуся мене водила в храм з собою. Їй після інсульту було важко ходити. І виходить так, що вона просила мене: «Побудь зі мною. Може, мені погано стане»...

Мені було спочатку навіть якось стидно ходити. А потім я почула Євангеліє. Я потім зрозуміла, що їй треба служити: за руку тримати, помогти...

Я думаю, шо це дуже велика заслуга мої бабусі - це мамина мама. Ганна. Вона наголошувала, що в церкві її батюшка записав саме Ганною, а не Анною.

Вона жила в місті, тяжко працювала на ту квартиру, а потім на старості років захотіла знову в село, бо там виросла. Ми її завезли до хатини мого вітчима. І мене туди на літо відправляли завжди.

В селі зовсім не було церкви. І бабуся все питала: «Де є церква?». В якесь сусіднє село ходили. Ходили рідко - про святах. Пам'ятаю, святили яблучка, якісь букети... А вже на Пасху пам'ятаю чомусь місто.

Коли бабуся після інсульту приїхала в місто, то вона почала ходити в Покровський собор міста Рівного. Великий собор, він тільки піднімався, строївся... Був Київського патріархату. Коли хто шось говорив проти Української Церкви, бабуся казала: «Бог один, що ви ділите...»

І вона, напевно, це теж мені заклала: що Бог один і не треба його ділити. В дитинстві багато не треба говорити... Важливо, шо в душі...

Я почала з нею ходити в храм. Ходили частіше. Кожного тижня. Моя перша сповідь - теж була її ініціатива. Я пам'ятаю свою першу сповідь.

Ставила мене перед іконою, вчила, як молитися. Були моменти, коли приходиш додому і тут же питаєш: «Чи можна ще піти?..» Бабуся казала: «Хай трошки пройде часу»... Вона мені ввечері часто розказувала про Бога. Я взагалі була вредна і задавала різні питання... Наприклад: «Хто створив Бога?»

Пам'ятаю, шо в бабці мінялося обличчя, і я розуміла, що я щось недобре спитала.

Я згадую отця Василія Рослякова... Я дуже люблю цих трьох новомучеників... Він казав: «Откуда нам знать, почему Господь избрал Православие, почему Он выбрал именно нас. Может, мы никогда этого не узнаем... Но мы должны это хранить...»


Не словом, а ділом. Прикладом має бути життя. Найбільше запоминається те, шо людина робить.


Бабусі після інсульту на четвертий поверх важко було піднятися, але вона кожну сходинку долала з молитвою, з неї просто піт ішов, це був для неї подвиг, а вона хотіла просто побачити ту пташку, подихати свіжим повітрям, побачити небо...

Так само ми паски пекли вручну. Треба було руками дві-три години місити тісто з молитвою, не сваритися... Просила якийсь період часу, шоб я їй допомагала. І були моменти, шо в неї вже не було сили для всіх замісити тісто на паски. І коли бабусі не стало, то нам важко було так змісити тісто, як вона це робила: місила я, мама, тато, а воно все не місилося...


Я вже не говорю про прабабцю Марту, яку я знала, їздила в село. Коли був піст - вона сушила сухарі на печі і їла їх з чаєм.

Я це все бачила...


Прабабця Марта була строга до цього. Висів білий одяг, який вона вдягала тільки в церкву. Це було таке благоговіння: я йду в храм і маю Богу дати найкраще.

Ми пережили і війну, і голодомор, і всі ці часи безбожництва. Коли був Совєтський Союз - бабця Ганна їздила в Казахстан, заробляла шось... При всьому тому люди в сім'ях зберігали віру в Бога. Люди смирялися під ту залізну руку, але вони не зломилися внутрішньо. І ця віра сильна, якщо живе в людині, - це видно, і нічого не треба говорити. Ти просто посидиш біля тої людини і розумієш, шо вона так живе.


Отець Константин


Для мене отець Константин став таким живим прикладом людини-слова. Для мене було багато прикладів, коли з амвону гарно проповідуєм... а виходимо на двір - і робимо невідомо шо.


Я впав, розбився, мені тяжко, але я встаю і йду


Я побачила те волевиявлення: я впав, розбився, мені тяжко, але я встаю і йду. Мені так запам'яталася ця проповідь: «Господи, я все рівно піднімаю очі свої до Тебе, бо мені нема більше до кого їх підняти».



Це наскільки було для мене живим прикладом, шо я якось так приліпилася до нього і не могла вже... Це для мене дуже сокровенна тема, глибока...

Він із самих початків зі мною.


Виховувала мене вулиця


Я все так гарно розказую, але насправді моє життя було дуже «непрімєрне». Я в школі була така пацанка, і у вихованні моєму брали участь, напевно, всі: і вчителі старалися... Але виховувала, напевно, більше вулиця.

Ми переїхали в інше місто, бабця померла, мама дуже здала психологічно після смерті бабусі. Для моєї мами вона була другом, і про суті на ній все трималося... Так сталося, що мамі не було з ким поговорити і вона почала говорити зі мною. Мені було 14-15 років, і вона відкривала мені такі речі... Вона казала: «Ти в мене мудра, ти все зрозумієш». І так вона і мене заробила своїм другом.

Але їй стало тяжко... Вона спочатку весь час була на роботі з татом, і я весь день була сама.


Я росла на вулиці. Перехідний вік, молодь. Той нравиться, той не нравиться, з тим дружу, з тим не дружу... Тяжкий період, кидаєшся від крайності до крайності. Усякі звички нехороші теж були присутні, тому шо ти крутишся між цими людьми і робиш те, шо вони, і думаєш, шо це класно, круто, модно...


Господь за тобою пильно дивиться


Але найбільш цікаво те, шо Господь за тобою пильно дивиться. Ти бігав-бігав, розбивався, приходив в храм - і тут відходив. І розумів: ось воно життя.

І мама моя писала в листах, шо хочеться встати, почати з початку... В неї десь не вистачило сили, духовної підтримки. А поки зайдеш до церкви - скоріше зупиняла сусідка...


Монастир як точка кипіння


Довгий час я билася, як риба об лід.

Насправді коли я вже прийшла в монастир - це вже була точка, точка кипіння, дійшло до краю.

На роботі все перестало цікавити, напало униніє, шо воно все не моє... І ти знову повертався до того самого - піти поговорити, а там - пиво, і так далі. І все гірше і гірше.

І коли я прийшла до монастиря - це був край.

Я вже спілкувалася з отцем Константином, але життя було таке дволике. Тут я така, а приїжджаю в монастир - така. Вдома - одна, а в церкві - зовсім інша.

Він молився і, мабуть, чекав, я не знаю. Але в один момент я написала, шо я більше не можу, мені надоїло, я йду до сповіді... І тоді він написав: «Приїжджайте в Василівський до Причастя».

Я причастилася і не знала, шо робити далі. Він мав мене у Володимир завезти, але сказав: «Залишайтесь поки тут». І я так просто за його словом і лишилася.

Це був такий тупик, коли ти вже не маєш куди йти, ні сили боротися, ні шось робити, ні просто далі жити. Просто не можеш.

А тут ти можеш жити, робити, молитися. Молитва, яку ти так хотів, але яку ти замарав...

Я просто схилила голову: буде шо буде.

Пройшло, напевно, місяця два чи три... Він і матушка Анастасія - це були люди, які не здалися і вірили в мене.


«Я в вас вірю»


Він мені колись казав: «Я в вас вірю».

Коли всі опустили руки, коли кажуть, шо не знають, як з тобою жити... І ти приїжджаєш, а тобі чужа людина каже: «Я в тебе вірю, ти не пропала, таких, як ти, багато. Господь каже: «Давай руку, йдем далі». «Нє, я не можу». «Можеш». «Нє, в мене нема сили, я падаю». «Ти не падаєш, я тебе тримаю за руку».

Він кожен день приїжджав і тримав мене за руку - образно.

Це була так важливо...

Мені здається, що до кінця днів моїх я йому буду вдячна, того шо шоб не змінилося в моєму житті - такої людини вже не буде, яка просто взяла і витягнула тебе з того болота. Легше всього списати людину, того шо вона не така, як усі, але шо завтра з цією людиною буде, куди вона піде...

Він говорить те, шо пережив, або те, шо вже на практиці пройшов. Якшо він благословляє - він знає, шо це можна зробити. Для мене це завжди була жива розмова. Це було важливо, того шо ти відчував, шо тебе не обманюють, це не є якийсь награний спектакль, як у мене було зазвичай.

Я дуже звикла шось грать, ізображать, а він просто був щирим з тобою, абсолютно відвертим, але при тому просто вірив...


Лірична поезія


- Ви колись писали поезію...

- Зараз я не пишу, хоча це, напевно, гріх мій. Мені колись благословляли писати, але це ше було до постригу, і шось про монастир я мала писати. І шось у мене не виходило, просто хроніку писати не дуже хтіла. Я читала "Несвяті святі" і розуміла, шо я так написати не можу, хоча хочу...

Будучи в миру, я писала поезію, т