Бог завжди дає нам відповідь на запитання, – намісник монастиря ПЦУ Костянтин

Передрук інтерв'ю «Релігійної правди»



Бувають розмови, які виглядають, як простягнута рука, підставлена щока та привітна посмішка на криву гримасу. Дуже багато років російські та й українські блогери і аналітики переконували вірян та громадськість, що в автокефальних Церков нема монахів, неможливе монашество, що там не здатні нічого побудувати. Коли я переказала це наміснику Жидичинського монастиря Костянтину Марченку, то він посміхнувся і жартома перепитав: «Нас немає? То може нас закинули з Марсу?»


Ми би дуже хотіли, щоб такі інтерв’ю робили ближчими вірян ПЦУ з вірянами та духовенством УПЦ МП, щоб кожного разу, коли останні кажуть про «відсутність монашества у розкольників», перед ними поставало обличчя монаха з Волині, намісника найдавнішого монастиря, котрий власне відбудував його, вклавши здоров’я, сили та молитви, і котрий перекладає на сайт “Чернецтво Волині” російських подвижників українською мовою і вірить, що діалог між Церквами обов’язково відновиться.


«Релігійна правда» говорить із отцем Костянтином, коли той відслужив вночі літургію, а зранку встиг привезти вірян на ранішню службу в монастир.


– Ви запровадили маршрут до монастиря і самі возите?

– У години пік добиратися до монастиря дуже важко, транспорт набитий. Зупинка дуже продувається, там чекати транспорт ще й випробування. А люди їдуть на служби, тож ми вирішили привозити і відвозити наших вірян самі. Возимо по черзі – я і брат Сільвестр.

– Я читала, що один з телеканалів нагородив ваш монастир за те, що під час карантину ви возили медиків району на роботу.

– Так. З березня по травень ми з братом Сільвестром возили медиків з п’яти сіл. Локдаун, транспорт не ходив, медиків побоювалися брати попутні машини. Я побачив, що є проблема, і подзвонив заступнику міського голови, сказав, що в нас є автобус, давайте щось вирішувати. Вони розробили два маршрути, у нас був автобус і бус. Ми робили шість рейсів: зранку, в обід і ввечері. Я потім жартував, що наш транспорт стільки накрутив, що вже собі Царство Небесне здобув.

Церква – спільнота рідних людей, де один про одного дбають. Це можливість виявити християнство – дбати одне про одного. А наш трактор у важкі часи зимою біля соціальних об’єктів розчищає сніг. За кермом ієромонах Федосій.

– А нащо вам трактор?

– У нас своя господарка. Три гектари землі, ми її обробляємо. Весною він працює на полі, зимою чистить сніг.

– Отче Костянтине, у вас багата біографія. Професійне технічне училище з відзнакою. Я не знаю, чи взагалі хтось закінчує ПТУ з відзнакою, вважається, що це для тих, хто не дуже думає, а більше робить руками. Потім інститут, потім журналістика, а потім монашество. От як це все було, як це все йшло у вас?

– В 90-х роках багато людей в нашій країні жили дуже складно, і в мене теж сім’я була бідна, тож можливості кудись поступати не було. Я пішов відразу працювати різноробочим в будівельну бригаду. Це був період дорослішання, було важко терпіти ущербність, ну і відповідне ставлення до тебе як не до фахівця. І попрацювавши десь півтора року, для себе чітко вирішив: для початку здобуду фах.

І пішов у професійне училище, але вже як людина, яка навчилася щось робити, і на фоні звичайних учнів, які тільки починали вчитися, я виглядав фаховіше. Тому з навчанням там склалося аж до відзнаки. Але довго не зміг працювати на будівництві, бо будували такими неякісними матеріалами, що я заробив алергію. Постало питання: куди далі? І був період, коли подорослішавши, заробивши якусь копійку, мав можливість поступити в наш біотехнічний інститут в Луцьку.

– А на яку спеціальність?

– Не повірите, медичні апарати і препарати. Вихідна професія мала бути або судмедексперт, або патологоанатом. Для мене був шок, коли нас на другому тижні навчання привели в місцевий морг, і я подумав: «Куди я поступив?». Я там недовго вчився, в мене незакінчена освіта в біотехнічному інституті. Потім я пішов з різних причин. І от коли вже пішла на спад моя діяльність в будівельній сфері, я побачив оголошення, що в одну з редакцій потрібен журналіст. А я з дитинства, ще зі школи любив писати, списував цілі зошити, якісь твори писав, іноді були вірші. Я просто любив писати. І я пішов туди просто випадково.

В редакції мені дали випробувальний матеріал написати до газети, і я це зробив. Заголовок навіть сьогодні пам’ятаю: «Чому тварини плачуть». Про те, як в Луцьку поводяться з бездомними собаками. І цей перший матеріал спричинив такий фурор, піднялася ціла буря, почалися розслідування. А потім довелося писати «Чому тварини плачуть-2». Так я зачепився в редакції.

– А коли пішли в семінарію, коли відчули священницьке покликання?

– Я взагалі не був релігійною людиною. Така типова радянська сім’я, але всі ці складності, з якими довелося зіткнутися в житті, мотивували думати: а де брати сили, а чого воно так, а не інакше. І отак потихеньку в мені народжувалася звичайна віра. Я ще в церкву взагалі ні в яку не ходив. Я просто почав для себе читати, бо щось десь почув.

Був період, що я до протестантів заходив, дивився, що там у них і як. І потім прочитав книгу їхнього історика Ерла Кернса «Дорогами християнства», і мені там сподобалася фраза: «Ми захоплюємося тим внеском, який православне чернецтво зробило в історії Церкви, і одночасно засуджуємо ці тенденції». Я подумав: як так можна одночасно захоплюватися і засуджувати, щось тут не те. І мені дуже захотілося тих монахів, якими захоплюються і яких засуджують, почитати. Почав шукати літературу і натрапив на Іоана Златоуста, на Антонія Великого.

– Ці твори вам відразу зайшли?

– Чесно, так. Іоан Златоуст дуже легко зайшов. А коли читав Антонія Великого, то розумів там мабуть відсотків сорок. А щодо решти було внутрішнє відчуття: я цього не розумію, але відчуваю, що це правильно. І от так я полюбив православ’я по цих книгах.

Потім був трохи гіркий досвід, коли я вже почав інтегруватися в церковне життя. У нас було молодіжне братство, я почав знайомитися з місцевим священством, і спочатку був шок, бо я побачив трохи інше православ’я, не таке, як в книгах. Був навіть такий період, коли думав, що більше не буду туди не ходити. Але потім мені спали на гадку євангельські слова, коли і апостол Павло, і Христос казали: «Як тільки я від вас піду, прийдуть люті вовки і будуть рвати стадо».

Ніхто з них не казав кидати Церкву. Якщо ти бачиш недоліки, то це, мабуть, для того, щоб ти не робив помилок, а служив на своєму місці. Десь у цей період зародилося бажання служити. Я зрозумів, що хочу бути не просто мирянином, я хочу служити. І поступив заочно в місцеву семінарію, ходив на роботу та інтегрувався у це життя.

– А ви відразу вибрали українську церкву?

– Був період, що я ходив у російську. Був знайомий зі священниками. І в мене з ними була дискусія. Вони знали, що я дивлюся не в той бік, і казали: «Дивися, це псевдоправослав’я». (Мали на увазі Київський Патріархат). Але, чесно кажучи, після тих всіх книг, які я вже на той період прочитав, для мене ці розмови про канонічне – неканонічне, це вже було другорядне чи десятирядне і абсолютно неважливе. Я на це не реагував, тому що розумію, що православ’я не в цих політичних штуках, а воно глибше і взагалі не торкається політики.

БРАТІЯ МАЄ БУТИ НАГОДОВАНА, ВДЯГНЕНА І МАТИ МОЖЛИВІСТЬ СЛУЖИТИ І НЕ ДУМАТИ, ДЕ ВЗЯТИ ЛАДАН. ВСЕ.

– Коли ви зрозуміли, що будете постригатися? Все-таки ви могли бути одруженим священником.

– Я не планував спочатку. Планував сімейне життя і квартиру вже мав, де буду жити з майбутньою дружиною, і ремонт там зробив, але на якомусь етапі в мені народилися протиріччя. Я, надаючи перевагу тому самому Златоусту (любив його книгу «Про священство») побачив, що якщо жити і намагатися служити, то одруженому чоловіку це не вийде в усій глибині, бо ти ж мусиш дбати і про матеріальні речі.

Два роки мене просто з середини розривало: я хочу служити, але служити священником і утримувати сім’ю у мене не вийде. У мене такі примітивні думки були, що доведеться заглядати в кишеню парафіянам, бо мимоволі як чоловік ти зобов’язаний забезпечити сім’ю. І тут я зрозумів: ні, я так не зможу.

Біля Луцька є Жидичинський монастир (власне, де я тепер намісником), ми колись з молодіжкою їздили просто біля вогника посидіти, просиділи цілу ніч, і коли на ранок я побачив в якому монастир стані, то запропонував тодішньому наміснику, теперішньому єпископу Марку Кіровоградському, що буду у вільний час приїздити щось тут робити. Він погодився. Я в п’ятницю відпрацьовував і на вечір їхав сюди. Виходило з п’ятниці на суботу вночі, і в суботу працював на ремонтних роботах.

– Жидичинський монастир виглядає сьогодні шикарно.

– А тоді були вікна закладені цеглою. Потім в якийсь момент, пам’ятаю, як сьогодні, що ми вночі вішали гіпсокартон, і я зловив себе на думці, що мені тут дуже добре, і я звідси не хочу їхати. Я побачив тут приклад: такі самі священники, але ченці, які не мають своїх сімей, можуть цілковито віддатися своєму служінню. Я зрозумів, що це той формат, в якому я хотів би служити.

– Тобто, це було те, про що ви читали в книжках? Це було справжнє монастирське життя з аскетичністю, з постом, з багатогодинними службами? Це тоді вже було?

– Ну, не було багатогодинних служб, але взагалі було багато служб. Владика Марк дуже це любив, робив все грамотно, правильно, мені це дуже імпонувало. Плюс спартанські умови. Те, що ми маємо сьогодні і що було колись – це просто речі неспівмірні. Я дивився, що люди вміють в таких умовах знаходити свої радості, не нарікати, не нити, як всі звикли. Це захоплювало.

– Давайте тоді взагалі про монашество. Скільки у вашому монастирі братів?

– Зараз одинадцять. Якщо з жіночим скитом, який в сусідньому селі, то чотирнадцять, бо там ще три сестри.

– Скажіть, а монастир має бути багатим?

– Аналогічна суперечка є в Церкві давно, це як розмова між двома подвижниками: одні були прихильники того, що монастир має мати все своє; інші казали, що монастир повинен нічого не мати. Я думаю, що правда десь посередині, як вчили інші святі отці: «Тримайся царство шляху середнього».

Насправді монастир має мати стільки, скільки йому потрібно для забезпечення базових потреб і для служіння іншим, бо коли вже є аж надто багато, з’являється спокуса цим неправильно розпоряджатися. Моє завдання як намісника: братія має бути нагодована, вдягнена і мати можливість служити і не думати, де взяти ладан і все інше, і ми маємо людей біля себе, яким маємо допомагати. Все. Більше нам не потрібно.

МИ ЖИВЕМО В СВІТІ, ДЕ ЩІЛЬНІСТЬ НАСЕЛЕННЯ ДУЖЕ ТІСНА, АЛЕ НАСПРАВДІ МИ ЖИВЕМО СЕРЕД ОДИНОКИХ ЛЮДЕЙ

– Ходять до вас миряни? Мені здається, що монастирі дуже магнетичні для мирян. Скільки людей у вас на свято? Є чада, які там постійно, які хочуть попрацювати на вас просто так, які можуть провести у вас тиждень відпустки?

– Ну тиждень відпустки – ми поки такого архондарика собі не збудували, але людей взагалі дуже багато. У нас недільна школа, чотири класи, чотирнадцять педагогів. Є молодіжний рух, молодіжна платформа «Мирт» – 30 осід. Є волонтерський рух Симона Киринейського, це люди, яким від тридцяти до сорока і до п’ятдесяти навіть.

– А чим займається цей рух, який до п’ятдесяти?

– В нас в церкві нема такого поняття як свічниця чи іконна лавка. У нас люди просто беруть свічки, хто хоче пожертвувати, той жертвує, хто не хоче, то просто бере. Так само з записочками. Але волонтери є по всьому храму, їх видно, вони в жилетках. Там хтось ікону протирає, враховуючи карантинні обмеження, кожен підходить до ікони і ми зразу протираємо, на вході маски роздають, температуру міряють. Просто зоновано по всьому храму стоять, і якщо в когось з новеньких виникає питання, щоб бабусі не смикали тих, хто тільки прийшов, то волонтери до них підходять і тихенько дають відповіді чи письмово передають на вівтар, щоб священники дали відповідь.

Волонтери проводять благодійні ярмарки для допомоги онкохворим дітям (бо є дуже бідні сім’ї, які не мають можливості платити за лікування). Ми проводимо дитячі заходи на Святого Миколая. Дітки реєструються на це свято, цього року зареєструвалося 545 діток. Кожен приходить з дорослим, це фактично на території монастиря було до півтори тисячі людей на гостинах у Святого Миколая.

– Це весь Луцьк приїжджав до вас?

– І Луцьк, і Жидичин, хто тільки не приїздив. Волонтери організовують, а ми їм даємо можливість бути біля церкви. Ми проводимо духовні лекторії, вони слухають, допомагають, щоб інші приходили. Інколи ми з ними просто юшку варимо, спілкуємося. Я вважаю, ми маємо усвідомити, що такого класичного церковного життя, коли священник десь далеко, а люди десь далеко, не буде, сьогодні священник має бути з людьми.

– Батюшка, ну ви служите у маленькому містечку, а як це забезпечити в місті?

– Є така проста річ: якщо криниця дає гарну воду, до неї завжди підуть люди. Серафим Саровський заховався в лісі, і, тим не менше, завжди була стежинка. Сидіти в центрі міста і казати, що нема людей? Ну то, може, треба тоді переглянути своє ставлення до людей і до служіння. Я чесно скажу вам, що ми абсолютно не відчуваємо браку людської уваги, тому що інколи в неділю тільки о другій годині дня можна потрапити до себе в келію: то в того питання, то в того.

Коли ти людям приділяєш увагу, то й людей завжди буде багато. Достатньо приділити увагу комусь одному, і він завтра піде десятьом розкаже, що йому допомогли. Хоча ти насправді тільки вислухав, нічого не допомагав, просто вислухав. А вже завтра приходять: «А там сказали, що ви допомогли». Тобто, ми живемо в світі, де щільність населення дуже тісна, але насправді ми живемо серед одиноких людей. І люди хочуть банального – уваги. І хто-хто, а священник просто покликаний давати цю увагу, це ж рід його служіння.

Не буває священника без людей. Це не церква. Священник завжди з людьми. Мені подобається, як Ісус Христос порівнював, коли плакав над Єрусалимом: «Скільки разів я хотів вас зібрати, як квочка збирає курчат своїх». От священник має бути тією квочкою, який буде вислуховувати, сльози втирати, казати: «Все буде добре. Вставай. Рухаємося далі». Я так це бачу.

– Скажіть, ви, напевно, бували в інших монастирях, от яке воно українське монашество? Скільки там міцної господарської діяльності, а скільки там подвижництва? Чи є баланс? Скільки там бажання реформуватися, а скільки консерватизму? Скільки літніх людей, а скільки молоді? Могли би ви якось загалом сказати про українські монастирі?

– Молоде чернецтво. Це така яскрава ознака, в нас майже немає старших.

– Ніколи б не подумала.

– У нас дуже молоде чернецтво. По тих монастирях, де мені доводилося бути, середній вік нашого українського чернецтва, мені здається, десь років тридцять чотири. Тобто це переважна більшість.

Щодо подвигу, то тут вам ніхто такого не скаже. Бо що таке подвиг? Це те, що між мною і Господом. І це не є якісь речі показові. Навіть треба ставити собі за мету помічати. Я собі такого не ставив. Але це природно, це еволюційно, тому що до духовного життя треба доростати. Я бачу нормальний поступ, люди йдуть, люди трудяться.

Сам факт, що вони приходять в монастирі – це дуже добре. Далі людина, яка намагається бути чесною з собою, щирою, вона обов’язково знайде свій шлях. Як от святі отці кажуть про молитву: «Хто має молитву? Той хто молиться». Молитва дається тому, хто молиться.

– А як полюбити молитися?

– Треба просто молитися. Я зараз перекладаю книгу «Як навчитися Ісусової молитви», а саме розділ, в якому фактично всі святі отці говорять про одне й теж саме: «Коли ти сьогодні відчуваєш в собі таку розсіяність, холодність, байдужість до молитви, то це той етап, коли Господь чекає від тебе подвигу, щоб ти змусив себе».

Не треба накладати на себе непосильного молитовного правила. Хай воно буде меншеньке, але воно буде постійне. І завтра в результаті цієї постійності прийде розчулення в серці, обов’язково Господь його зігріє. І от коли воно буде зігріте, це буде абсолютно інша розмова, тоді навіть не стоятиме питання: люблю чи не люблю. Тоді ти будеш цього потребувати.

ЦЕРКВА ПОВИННА ВИХОВУВАТИ ХРИСТИЯНИНА. І ТОДІ ЦЕЙ ХРИСТИЯНИН БУДЕ НАЙКРАЩИЙ ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ, НАЙКРАЩИЙ СУДДЯ, НАЙКРАЩИЙ ПРЕЗИДЕНТ

– А скажіть, яким ви бачите майбутнє спільне існування російської і української церков в Україні, враховуючи ту кількість роздратування, фейків, нелюбові, яку пропагують деякі ієрархи УПЦ МП? Чи вірите в мирне співіснування? Скільки часу для цього потрібно?

– Ми повинні для себе чітко розуміти, що повної, абсолютної єдності не буде як такої. А інше… Коли люди, ми, священники, ченці, будемо займатися власне духовною боротьбою, коли будемо читати не офіційні промови речників наших церков, а святих отців, тоді буде спілкування. І воно є сьогодні. Є священники російської церкви, з якими ми спілкуємося, це нормальний процес.

– Вони приходять до вас?

– Не приходять. Ми так зустрічаємося, десь поза межами монастиря. Це не є якась новина.

– А ви не відчуваєте в рядового кліру роздратування вами чи ревнощі?

– Ну є люди, які так поводяться. Ще не народився на цій землі такий, якого будуть всі любити або всі ненавидіти. Але взагалі я уникаю політики в храмі. Мене, до речі, теж деколи називають жартома, що я москаль.

– Ну який москаль на Волині? У вас тут УПА зароджувалося.

– Я ніколи не дозволяю, щоб у нашому храмі звучала будь-яка політична промова, принципово. Всі ці 15 років, відколи тут, я цього не дозволяю. На моє глибоке переконання, Церква повинна навіть не проповідувати патріотизм, це може дивно звучатиме з моїх уст, але Церква повинна виховати людину, виховати християнина. Я собі завжди задаю питання: людина, яка має совість, має живі відносини з Богом, може бути зрадником? Вона зрадить своїй військовій присязі?

– Ні.

– Розумієте? І ми плутаємо. Патріотизм має виховувати школа, громадські організації, а ми повинні вирощувати людину. Бо коли Церква починає займатися політичною проповіддю, вона сама нищить свій авторитет. Чим тоді вона різниться від громадської організації? Нічим.

Ми повинні проповідувати ідеали, які приніс нам Христос. Тоді якщо ти народився в Україні, і ти справді християнин, ти не будеш на біле казати чорне, а на чорне – біле. Якщо ти будеш бачити, що твій сусід на тебе напав, ти не казатимеш: «Это братоубийственная война», а «Це війна». Це на нас напали, а не ми в Казань пішли, не ми в Брянськ поїхали, а сюди прийшли, до нас.

І ти повинен бути чесним. Навіть коли це боляче. Бо погодьтеся, нам всім, людям, болить те, що ми, православний народ, воюємо. Вони воюють. Це нормально?

Але Церква повинна виховувати християнина. І тоді цей християнин буде найкращий поліцейський, найкращий суддя, найкращий президент. І це буде людина, бо вона буде мати правильні цінності, буде розуміти що є що.


– Скажіть, чи монах має бути соціально активним, чи ні? – Має відчувати, яке служіння Господь на нього покладає. Тобто, єдиної формули немає. Хтось по своєму темпераменту може бути в тиші, може бути в затворі. І таких людей, повірте, дуже мало. Ні, вони є, і Господь завжди являв таких подвижників, але людина сама по собі істота соціальна. І Церква, як структура, покликана не замикати все на собі, а служити ближньому. Ми любимо Бога, то ми любимо ближнього. Тобто, треба бути уважним, нема якоїсь загальної формули на все.

– Ви дуже багато читаєте. Я бачила один з ваших матеріалів, ви робили екскурсію по книжковому магазину, ви читаєте іноземних перекладних авторів, міжнародних політиків і при цьому встигаєте перекладати аскетичну літературу. Для намісника, для церковного керівника це важливо – бути в тренді книжкових новинок.

– Однозначно. До нас же різні люди приходять, і ти повинен розуміти, чим живе та чи інша людина, якими ризиками, якими страхами. Це нормально.

– Яке найсуворіше покарання вашому духовному чаду ви давали?

– Ну яке покарання? Хто я такий, що я маю карати когось?

– Ну у вас же є, були напевно чада? Зараз ви намісник, то напевно менше, але ж були. Тобто ви суворий духівник?

– Думаю, що ні.

– Скажіть, який молитовний мінімум для вірянина, якщо він має бути частиною Церкви, скільки часу він має приділяти молитві?

– Ну як на мене, хоча би ранкові і вечірні молитви.

– Повне правило чи скорочене?

– Ну знову ж таки, це треба дивитися від того, наскільки людина дозріла. В ідеалі повне.

– Ви прихильник календарної реформи чи ні?

– Я спокійно на неї дивлюся. Для нас важливо, як казав апостол Павло: «Перевіряйте самих себе: чи в вірі ви. Пізнавайте самих себе: чи Христос у вас». Відповідаючи на питання, ми б розуміли самі для себе, що не існує ніякого питання календаря. Тобто, він є, але його нема, для мене він неважливий. Якщо завтра Церква скаже – соборна Церква, не хтось окремо взятий, що ми робимо новий календар, ну і слава Богу. Сьогодні служу так, і так слава Богу. Ми ж не число святкуємо, ми святкуємо подію, яка дуже важлива для кожного з нас. Це моя особиста думка.

– Чи існують зараз прозорливі монахи?

– Я навіть питанням таким не задаюся. Певно існують. Знаєте, я дуже люблю древній патерик. Мені сподобалося, як один монах молився до Господа і казав: «Господи не хочу нічого бачити, нічого знати, окрім гріхів своїх». Тобто, ми забули про те, що християнство, православ’я, монашество, воно має бути христоцентричне. У нас багато суперечок з приводу одягу. Те московське, те грецьке, те ще якесь. Але насправді сперечаємося про такі дурниці. А той прозорливий, а той зціляє. Знаєте, як до нас приїжджають: «А нам сказали, що у вас тут десь хтось є, хто рак лікує».

Мені шкода, я розумію, що люди шукають якусь соломинку, але йдеться про те, що ми маємо не про ці речі думати. Маємо думати: ми живемо з Богом чи ми живемо без нього? Страшно, коли ряса випрана і напрасована, і все дуже гарно, а в серці немає Христа. Коли отці починають розмови про московське монашество, про грецьке, то я кажу: нема московського, нема грецького – є Христове. Є люди, які полюбили Христа і пішли за ним, просто ті жили там, а ті жили тут. Ті жили в пустелі, а ті жили в холоді. Відповідно, воно відображалося в одязі. Але це взагалі десятирядне питання. Життя в християнстві, православ’ї має бути для Христа і з Христом. Якщо цього немає, то це трагедія.

З БОГОМ НЕ ТРЕБА ТОРГУВАТИСЯ. ПРОСТО ТРЕБА НАВЧИТИСЯ БУТИ УВАЖНИМ.

– Запитання про важливість прийняти якесь рішення. Я читала в якійсь книзі, ще коли була в МП, що для вибору треба прочитати акафіст Богородиці, а перед іконою покласти два папірці з варіантами рішень. А потім взяти з них один, і яке там буде рішення, так і виконувати. Потім я читала, що так неправильно, що це вже гріх. От скажіть, якщо віруюча людина хоче прийняти рішення, ми часто приходимо до священника, але це фактично перекласти на нього відповідальність. Як правильно? Може бути такий православний жереб, як витягнути папірчик? Чи це рішення може прийти від кого завгодно? Що ви порадили б?

– По-перше, бути уважними, а по-друге, Ігнатій Брянчанінов дуже гарно про це говорив. Якщо в тебе виникає якась дилема в житті, то все, що має зробити християнин – це виявити свою проблему перед Богом, а далі, каже Ігнатій: «Йди роби те, що мав робити», і просто довіряй, що Господь через обставини, через людей обов’язково дасть тобі відповідь.

Дуже часто ми самі собі маємо відповідь, але нібито хочемо її узаконити, щоб вона вже обов’язково від Бога, і починаємо оці всякі штучки видумувати. Це неправильно. Взагалі з Богом не треба торгуватися. Просто треба навчитися бути уважним. Ми живемо, ми завжди кудись біжимо, шумимо. Ми насправді боїмося тиші і боїмося бути уважними. Та Господь буде не завжди давати ті відповіді, які ми самі собі запрограмували.

– Це так. Інколи зовсім інші дає. А деколи робить відкритий фінал, ніби щоб ти не зробив, все буде правильно, або все буде неправильно. Скажіть, бувають по-вашому віщі сни?

– Дуже рідко. Святе Письмо про це говорить, зокрема пророк Ілля, що Господь промовляє до людини і раз, і вдруге, щоб відвести людину від злої дороги, а якщо не чує людина, через сни говорить. Тобто, Святе Письмо говорить, що віщі сни бувають, але вкрай рідко.

– Є таке модне слово прокрастинація – це коли дуже лінь щось робити, коли не можеш змусити себе і відкладаєш все на потім. Психоаналітики сказали би, що ти відновлюєшся, маєш помовчати, побути сама, поїсти цукерок, попити вина, подивитися кіно – і це нормально, це твій темп життя. Монахи би напевно сказали, що це лінь, це гріх. Де баланс між «тобі треба відновитися» і «ти просто вбиваєш час»?

– Треба бути чесним з самим собою. Дуже люблю Антонія Сурозького, в одній із бесід він так класно сказав, що бувають моменти, коли ти дуже стомлений і не хочеш, грубо кажучи, навіть молитися, і він каже: «Не починай свою розмову з Богом із брехні, скажи Богові прямо: я так не хочу зараз із тобою розмовляти…»

– Ой, це маніпуляція. Це святительська маніпуляція, я думаю.

– Скажу зі свого скромного особистого досвіду, коли з Богом говориш про внутрішній стан, який є в тобі, ви помітите, що почнете любити молитву. Чому ми деколи не любимо молитву? Бо беремо молитовник абсолютно розбиті, абсолютно холодні і читаємо: «Зі смиренним серцем йду до тебе припадаю». От розумієте, в нас життя одне, реальність одна, а ми читаємо слова молитви зовсім інші, які нас не стосуються, і в нас внутрішньо, десь глибоко-глибоко, виробляється таке ставлення до молитви, що вона не про мене, це не стосується мене.

До всього, що нас не стосується, ми втрачаємо природній інтерес. Щоб такого не було, треба завжди починати, як мене навчив Антоній Сурозький, розмову з Богом з правди: «Господи, я реально стомлений, от така й така пустота в мені». Вже коли ти після цих чесних слів береш молитовник, ти вже навіть по-іншому читаєш. Бо ти признався перед Богом, ти не сховав себе в якусь шкарлупу, ти такий, який є. От коли говориш з ним про те, що є в тобі. «Життя і молитва повинні бути неподільні» – це свята істина.

Якщо буде по-іншому, ми ніколи не будемо молитися. Якщо я сьогодні боюся, страждаю, я маю про це говорити з Богом. «Виявляйте перед Богом ваші бажання», – каже апостол Павло. Виявляйте. Ми не виявляємо цього. Ми думаємо, що молитва – це ще один ґаджет, якийсь додаток, бо ми ж християни, ми ж повинні молитися. Ні, трошки не так. Це наш спосіб себе наповнити, наш спосіб відчути Бога, присутність Бога в своєму житті, відчути його любов, його турботу. І коли ти це відчуваєш, ти живеш по-іншому, говориш по-іншому.

– Я недавно почула в Андрія Кураєва, що багато в «Житіях» треба переписати і привести в сучасний вигляд, що деколи там ідеться про події, які виглядають, як казковий сюжет, що коли кажуть про будівництво величезного храму в ранні століття, і святкування Різдва, коли ще Різдво не святкувалося, і храму такого бути не могло, що це зневага до мислячого християнина. По-вашому, потрібен перегляд «Житіїв» і приведення їх в сучасну форму?

– Я вам чесно зізнаюся, я не хочу ні про кого нічого поганого сказати, але я читав одного західного богослова Йогана Ставлера, і він сказав річ, яка відображає всю правду, що людина, яка не веде внутрішнього життя, буде імітувати бурхливу зовнішню діяльність. До чого я це сказав: для мене взагалі не важливо щось переробляти, якісь там «Житія». Ну для чого? Ну сенс? Вони є, вони зафіксовані. Ми для себе розуміємо, що це в хорошому розумінні один із видів російської церковної творчості. Так воно описувалося.

Ну ми ж розуміємо контекст, коли читаємо псалми Давида, що його писав єврей і в притаманній євреям стилістиці. Правда? Може так само тут, просто треба розуміти контекст, а не переписувати. Ви знаєте, ми в XX–XXI столітті такі християни, що все хочемо переписати. От два тисячоліття Церква жила нормально, а тепер ми чогось вирішили, що треба переписати. Ми що, розумніші за всіх інших? Я дуже глибоко в цьому сумніваюся. Вже протестанти наспрощували всього, чого тільки можна наспрощувати.

– Отче, якщо ви зараз скажете, що в Церквах не потрібні лавки і не можна молитися сидячи, то ви мене дуже засмутите.

– Я вам скажу, що можна молитися і лежачи. Про це пишуть і святі отці. Є ж різні люди, хтось може стояти, а хтось не може стояти. Не обов’язково йдеться про старших. Ну і знову ж таки, це десяте питання. Коли я служив у Німеччині в православних громадах, там всі сиділи. У нас є багато православних помісних церков, де всі сидять. Це питання звички, традиції тієї чи іншої Церкви. Це взагалі не проблема.

– Чи треба відроджувати інститут милостині? Чи має вірянин знати, що він жертвує або таку суму грошей, або таку кількість часу, або щось він жертвує? І чи повинен священник-мирянин думати, щоб диверсифікувати свої джерела надходження, бути не лише священником в наш час жорстокого капіталізму?

– Це те, що привело мене в монастир. Я розумів, що воно би дуже впливало на саме служіння і шкодило, в буквальному розумінні шкодило. Це палиця з двома кінцями. Священник покликаний як чоловік забезпечувати свою сім’ю, але це однозначно і завжди буде впливати на його служіння.

– З іншого боку одружені священники теж потрібні. У найкритичніші моменти мені допоміг монах, але в щоденному житті я би воліла сповідатися одруженому священнику.

– Бо він знає ті проблеми, з якими ви стикаєтеся. Це нормально, це правильно.

– Але про те, чи має священник ще десь заробляти, окрім служіння? Чи має він про це думати чи ні?

– Враховуючи ту об’єктивну реальність, яка є сьогодні, думаю, що має думати, де заробляти ще.

– Чи повинна для мирянина милостиня – чи грошова, чи часова – стати його обов’язком так само, як молитовна дисципліна?

– Нема нічого гіршого, коли ми переводимо щось духовне в рамки обов’язку. Повірте, це вже трагедія. Це має бути поклик серця. Я хочу це робити, і я буду це робити, мене Господь кличе. Це, бачте, Католицька Церква звела все до того, що ти не можеш ходити в церкву, не можеш це, не можеш те, то хоча б милостиню давай. Мені це виглядає з боку так, ніби ти відкуповуєшся.

Насправді милостиня потрібна, але що таке милостиня – це екзамен для кожного з нас, чи є в моєму серці любов, співчуття до ближнього. Не суть в тому, що я залишаюся вовком, але зате я заплатив милостиню в церкву і мені це нібито зараховано. Знаєте, це такі якісь кооперативні відносини намагаються запровадити в церкві. Я категорично проти цього. В нас і так деколи Церква нагадує хрещено-поховальний кооператив: всі все прийшли заплатили, все нормально, всі задоволені. Ну знову ж таки, ми забуваємо, що в Церкві в центрі Христос і твої відносини з Христом, а не твої гроші. Ти людина не вічна. Ти завтра-післязавтра підеш у вічність. Ти за життя це для себе розумів? Ти розумів, для чого Христос прийшов на цю землю? Що він хотів тобі подарувати? Яку місію він приніс на цю землю? В нас люди все життя про це не думають, але головне вони знають: де свічки купити, куди що поставити і яку милостиню дати.

Не це ж важливо. Чим різниться православ’я від язичництва? Язичники, щоб задобрити своє божество, приносили жертву. Ми православні деколи хочемо перетворити свою живу віру в язичництво. Ми думаємо, що чим більший жмут свічок ми ставимо, чим більше ми щось зробимо, ніби цього нашому Богу буде достатньо. Не достатньо. Йому треба одне – наше серце. От для того все те, про що ми з вами говоримо. Для того і розвиток. Не щоб щось комусь довести, а щоби самому знайтися. Для Бога. Щоби Бога знайти для себе.

– Тепер трошки дивне запитання: у вас був містичний досвід, люди люблять чудеса, чи явлення таке, що це явно був голос Бога, коли ви розуміли, що трапилося диво, або це був явний перст Божий? Траплялися у вас такі сильні прояви Божої присутності?

– Вони кожен день.

– Ну тоді ви щасливчик.

– Так.

– Ви думаєте, що кожен може побачити Божу волю кожен день?

– Я в цьому переконаний. Скажімо, маю проблеми – астму. І коли приступ минає, хіба не чудо це?

– Астма виникла через вашу алергію?

– Воно поєднане. Тут в монастирі був період, коли ми працювали, було дуже вогко і холодно. Почалося все з бронхіту, закінчилося бронхіальною астмою. Але декілька моментів таких було, що препарат вже прийняв, а приступ тривав.

– І це пройшов просто після молитви?

– Це була навіть не молитва, а момент, коли ти не нарікав на Бога.

– Ви були готові, що ви можете задихнутися?

– Один раз такий був, сім годин тривав приступ.

– Вам було страшно? Адже ви могли померти?

– Ні.

– У нас заведено думати, що в піст треба постраждати. Коли я чекаю Великий піст, то обов’язково має бути якась проблема. Я мало молюся, а зараз християни спасаються смутком та хворобами, як казали російські старці. Це завжди так? Чи це я себе переконала, і тому в мене у Великий піст щось відбувається не дуже хороше?

– Я взагалі не розумію, чому ми маємо страждати. Піст – це період, коли ми трішки акцентованіше намагаємося повернутися лицем до Бога, який нас любить. Це повернення до батька, друга неділя про блудного сина. Це радість. «Ми віримо в Бога якого? Всюдиприсутнього. Всезнаючого. Бога, ім’я якого є любов.

У той момент, коли сталося щось нам дуже неприємне, наш Господь може заснув? Одне око закрив? Може, перестав любити? Може, хотів із нас посміятися? Ні. Той, хто все знає, і той, хто любить, допустив це. Стоїть питання: для чого?». Коли чогось не розумію, я задаю Богу питання: «Для чого це? Дай мені мудрості зрозуміти. Я не можу зрозуміти, для чого це».

– І ви отримуєте відповідь? Швидко отримуєте відповідь?

– Як коли.

– Але завжди отримуєте?

– Так. Всі отримують. Навіть ті, хто думає, що не отримує, він її отримує.


Лана Самохвалова, спеціально для «Релігійної правди».

ШАПКА1.jpg